— Так, так! Мій прадід, старший син герцога Бріджуотерського, наприкінці минулого століття втік до Америки, щоб дихати свіжим повітрям свободи. Він одружився й помер тут, залишивши єдиного сина; і майже тоді ж помер його батько. Другий син покійного герцога захопив титул та маєток, а про малолітнього спадкоємця всі забули. Я прямий потомок малолітнього герцога, я законний герцог Бріджуотерський, але я тут — одинокий, позбавлений титулу, гнаний людьми, зневажений холодним світом, в рам’ї, замучений, із розбитим серцем, змушений злигатися з якимись пройдисвітами на плоту!

Джиму стало його шкода, і мені теж. Ми спробували його втішити, але він сказав, що це нічого не дасть, — втішити його неможливо; але якщо ми готові визнати його як герцога, то це для нього буде найбільшою відрадою. Ми сказали, що згодні, хай тільки він нас навчить, як це робиться. Він пояснив, що ми повинні завжди звертатись до нього, вклоняючись, та називати його «ваша світлість», «мілорд» або «ваша милість», але навіть якщо ми його назвемо просто «Бріджуотер», він не образиться, бо це титул, а не прізвище; а ще просто необхідно, щоб хтось із нас подавав йому страви за обідом і прислуговував, коли знадобиться.

Ну, все це було нескладно, того ми погодились. Під час обіду Джим прислуговував герцогу стоячи й увесь час запитував: «Чи не хоче ваша світлість того чи іншого?» — і кожному було б очевидно, що герцогу це дуже подобається.

Але тепер старий надувся — зовсім перестав розмовляти, і було помітно, що все це панькання з герцогом йому дуже не до душі. Ми зрозуміли, що він чимось засмучений. Ось трохи згодом по обіді він і каже:

— Слухайте, герцогу, мені вас, звісно, дуже шкода, але не ви один зазнали такого горя.

— Справді?

— Так, не ви один. Не вас одного доля жорстоко скинула з вершини.

— На жаль!

— Так, не лише ваше народження овіяне таємницею. І старигань теж почав ридати, слово честі!

— Заждіть! Про що це ви?

— Герцогу, а чи під силу вам буде зберегти мою таємницю? — запитує старий, а сам обливається сльозами.

— До самісінької смерті! — З цими словами герцог узяв старого за руку, потиснув її та й каже:

— Відкрийте мені таємницю вашого життя!

— Ваша світлосте, я покійний дофін!

Ну, тут ми обидва із Джимом очі вирячили. А герцог перепитав:

— Ви… Хто ви такий?

— Так, мій друже, це істинна правда — ви бачите перед собою нещасного, зниклого безвісти дофіна Людовіка Сімнадцятого, сина Людовіка Шістнадцятого[4] і Марії Антуанетти.

— Ви! У вашому віці! Ні вірю! Ви, певно, покійний Карл Великий, вам мусить бути щонайменше років шістсот-сімсот.

— Усе це від злигоднів, герцогу, все від злигоднів! Нещастя винні в тому, що волосся посивіло, що з’явилася ця передчасна лисина. Так, джентльмени, ви бачите перед собою законного короля Франції, в синьому ганчір’ї, у злиднях, знедоленого і зневаженого всіма вигнанця!

І тут він заридав, і то так, що ми з Джимом просто не знали, що робити, так нам було його шкода. Взялися було втішати, як раніше втішали герцога, але він відповів, що це йому не допоможе, одна лише смерть обірве його страждання та заспокоїть його, хоча інколи йому все ж таки стає трохи легше на душі, коли до нього ставляться, як належить для його сану: опускаються перед ним на одне коліно, називають його «ваша величність», за столом подають їжу першому і не сідають у його присутності, доки він не дозволить.

Ну, ось ми із Джимом і почали називати його «величністю», подавали йому то те, то інше, і не сідали, доки він не звелить. Це йому дуже допомогло — незабаром його попустило і він остаточно втішився.

Тепер уже герцог образився: було видно, що він не надто задоволений тим, як усе повернулось; добре, що король поводився із ним дружньо і навіть розказав, що його батько-король мав дуже гарну думку про прадіда герцога і взагалі про всіх герцогів Бріджуотерських і частенько запрошував їх до палацу. Але герцог ще довго дувся, доки нарешті король не сказав йому:

— Схоже, нам із вами довго доведеться просидіти на цьому плоту, то який сенс вам, герцогу, на мене ображатися? Тільки гірше буде. Я ж не винен, що не народився герцогом, і вашої вини немає в тому, що ви не народилися королем, — то чого засмучуватись? Завжди треба користуватися нагодою і шукати, де краще, — ось що я вам скажу, це моє правило. Зовсім непогано, що ми сюди потрапили! Їжі тут багато, життя привільне. Годі вже, герцогу, давайте вашу руку, й на тому помиримось!

Герцог потиснув руку, і ми з Джимом дуже цьому зраділи. Усе напруження спало само по собі, і нам стало значно легше, бо нема нічого гіршого, ніж сваритися на плоту; найголовніше, коли пливеш на плоту, — це щоб усі були задоволені, щоб не сварилися й не злостились один на одного.

Я досить швидко зметикував, що ці волоцюги зовсім не герцог і не король, а просто найостанніші брехуни та пройдисвіти. Але я, звісно, цього їм не сказав, вдавав, що навіть не здогадуюсь, просто мовчав собі, та й по тому. Це найкраще — так і ворогів не наживеш, і в біду не вляпаєшся. Хочуть, щоб їх називали королями та герцогами, то й нехай собі, аби тільки між собою не сварилися. Навіть перед Джимом викривати їх не варто було, того я йому нічого не сказав.

Якщо я й не взяв від батька нічого хорошого, то принаймні навчився ладнати з такими, як він: найрозумніше — це не заважати їм, хай роблять, що хочуть.

Ці волоцюги почали нас із Джимом розпитувати — все хотіли дізнатися, нащо ми ховаємо пліт і чому вдень стоїмо, замість того, щоб пливти далі, — може, Джим утікач? Я їм сказав:

— Та Господь із вами! Хіба негр-утікач тікатиме на Південь?

Вони погодились, що не втікатиме. Мені треба було якось викрутитись, отож я почав розповідати:

— Мої родичі жили в окрузі Пайк, у штаті Міссурі, там я й народився, але вони всі померли, крім мене, батька і брата Айка. Батько вирішив усе покинути і переїхати жити до дядечка Бена; той має маленьку ферму за сорок миль нижче від Нового Орлеану. Батька зовсім злидні заїли, і у борги він заліз по самі вуха, тому, коли повністю з усіма розрахувався, в нього лишилося всього шістнадцять доларів та наш негр Джим. Із такими грошима ніяк не можна було доїхати за тисячу чотириста миль, хоч і третім класом. Ну, а коли ріка піднялася, батькові раптом пощастило: він зловив оцей-от пліт, і ми вирішили на ньому добратися до Орлеана. Але його щастя було недовгим — вночі пароплав наскочив на передній край плоту, і ми всі стрибнули у воду й пірнули під колеса; ми із Джимом нічого — випливли, а п’яний татуньо і братик Айк, якому було лише чотири роки, вони обоє так і потонули. Ну, а наступні два дні ми мали багато клопоту, бо різні люди до нас підпливали в човнах і хотіли забрати в мене Джима, казали, що він, певно, негр-утікач. Того ми вирішили вдень стояти, а пливти собі тихенько вночі, щоб нас ніхто не зачіпав. Герцог сказав:

— Залиште цю проблему для мене — я знайду якийсь спосіб, щоб пливти й удень, якщо знадобиться. Я все обдумаю й вирішу, як це влаштувати. А поки що нехай все залишаться, як є: ми, звісно, не збираємось пливти вдень повз місто — нам це може бути не на користь.

Надвечір спохмурніло: схоже, збиралось на дощ; раз-по-раз на обрії спалахували блискавиці, листя тремтіло — без сумніву, насувалась гроза. Герцог і король рушили з ревізією до куреня — подивитися, які в нас ліжка. У мене був солом’яний матрац — кращий, ніж Джимів; той спав на маїсовому, а в маїсовому матраці весь час знаходяться качани і боляче колють боки, а коли перевертаєшся з боку на бік, то маїсова солома шурхотить, ніби качаєшся у купі опалого листя, й шум такий, що мимоволі прокидаєшся.

Так от, герцог вирішив, що візьме собі мій матрац, але король йому не дозволив. Він зауважив:

— Мені здається, що ви й самі мали б розуміти, що мій сан вищий, ніж ваш, тож мені не годиться спати на маїсовому матраці. Ваша світлість нехай бере собі маїсовий!