Ми із Джимом знову було злякалися, думаємо, раптом вони знову посваряться, того дуже зраділи, коли герцог відповів:

— Моя доля бути втоптаним у болото залізною п’ятою деспотизму. Нещастя пригнобили мій колись гордий дух: я підкоряюсь і відступаю — такий мій жереб. Я один на цілому світі приречений страждати; що ж, мені під силу це винести.

Ми рушили в дорогу, щойно стемніло. Король звелів нам триматися поближче до середини ріки й не запалювати ліхтар, доки ми не пропливемо повз місто. Незабаром у темряві ми побачили низку вогників — це й було місто — і благополучно пропливли мимо них. Коли подолали ще чверть милі, ми вивісили наш сигнальний ліхтар, а годині о десятій піднявся вітер, полив дощ, загуркотів грім, і блискавиця спалахувала щосили. Король звелів нам обом стояти на вахті, доки не мине гроза. Тоді вони з герцогом залізли до куреня і вляглися спати. Я мав вартувати після півночі, але все одно не ліг би спати, навіть якби мав постіль, бо ж не кожного дня доводиться бачити таку грозу.

Господи, як бушував вітер! І кожної секунди чи через одну спалахувала така блискавиця, що виднілися білі гребінці хвиль на півмилі довкруги, й острови — наче запилюжені крізь сітку дощу, й дерева, що гнулися від вітру. А потім як бабахне — бум! бум! бах! тра-та-та-та-та! — грім ударить, прокотиться і затихне. А потім: р-раз! — знову спалахне блискавка, і знову вдарить грім. Мене кілька разів ледь не змило хвилею з плота, але я роздягнувся догола, і тепер гроза мене не лякала. Про корчі нам теж можна було не хвилюватися: блискавка раз-по-раз спалахувала і освітлювала все навкруги, тому ми бачили їх здалека і завжди встигали повернути пліт убік, щоб обійти небезпечні місця.

У мене, бачте, була нічна вахта, але до того часу мене добряче розібрав сон, і Джим сказав, що почергує за мене першу частину ночі; щодо цього він завжди був молодець, нічого не скажеш. Я заліз у курінь, але герцог із королем так розвалилися, що для мене місця не лишилось; отож я ліг перед куренем — на дощ я уваги не звертав, бо було тепло і хвилі були вже не такі високі. Десь близько другої години знову почалась хитавиця, і Джим хотів було мене розбудити, а тоді передумав — йому здалося, ніби хвилі стали нижчими й біди від них не буде. Але він помилився, бо зненацька наскочила височезна хвиля і змила мене за борт. Джим ледь не помер від сміху. Такий вже він був сміхотун, я другого такого негра в житті не зустрічав.

Я заступив на вахту, а Джим улігся й захропів; незабаром гроза зовсім скінчилась, і щойно в будиночках на березі загорівся перший вогник, я розбудив Джима, і ми з ним завели пліт до затишної місцини на денну стоянку.

Після сніданку король дістав стару засмальцьовану колоду карт, і вони з герцогом всілися грати в покер по п’ять центів за партію. А коли їм це набридло, заходились «складати план кампанії», як у них це називалося. Герцог понишпорив у своєму саквояжі, витягнув цілу купу маленьких друкованих афіш і почав читати нам уголос. В одній афіші говорилося про те, що «знаменитий доктор Арман де Монтальбан із Парижа проведе лекцію „Про науку френологію“ — у такому-то місці, о такій-то годині, такого-то числа і такого-то місяця, вхід десять центів — і складатиме опис характеру за двадцять п’ять центів із людини». Герцог сказав, що він і є той знаменитий доктор. У іншій афіші він іменувався «всесвітньо відомим трагіком, виконавцем шекспірівських п’єс Гарріком Молодшим із лондонського театру „Друрі-Лейн“». У овальних афішах він під іншими прізвищами теж виробляв різні дивовижні речі: наприклад, відшукував воду та золото за допомогою горіхової лозини, знімав зурочення і так далі. Зрештою він сказав:

— А все ж таки муза трагедії мені наймиліша. Ваша величносте, чи не доводилось вам виступати на сцені?

— Ні, — відповідає король.

— Ну, тоді доведеться, ваша колишня величносте, і не пізніше, як через три дні, — каже герцог. — У першому ж зручному місці ми знімемо залу та покажемо публіці поєдинок із «Ричарда Третього» та сцену на балконі з «Ромео і Джульєтти». Як вам таке?

— Мені до душі, звісно, кожна справа, яка може принести прибуток. Але ж, знаєте, я нічого не тямлю в акторській справі, та й бачити акторів мені майже не доводилось. Коли мій батько запрошував їх до палацу, я був ще зовсім малям. А ви думаєте, що зможете мене навчити?

— Ще б пак! Це дуже легко.

— Що ж, гаразд. У мене вже давно руки чешуться — хочеться навчитися чогось новенького. Давайте одразу ж і почнемо.

Тут герцог розказав йому все, як годиться: хто такий був Ромео і хто така Джульєтта, і додав, що сам він звик до ролі Ромео, тому королю доведеться бути Джульєттою.

— Але ж Джульєтта зовсім молоденька. Чи не здасться глядачам дивним, що вона має таку лисину та сиві бакенбарди?

— Та що ви! Не турбуйтесь — цим сільським бовдурам і на думку не спаде засумніватись. До того ж ви ж будете в костюмі, а це зовсім інша річ. Джульєтта стоїть на балконі, вийшла перед сном помилуватися місяцем, вона в нічній сорочці та чепчику з рюшами. А ось і костюми для цих ролей.

Він витягнув два-три костюми із ситцю, з якого шиють штори, і сказав, що це середньовічні лати для Ричарда Третього та його супротивника, а ще довгу нічну сорочку із білого коленкору та чепчик із рюшами. Король заспокоївся. Тоді герцог дістав свою книжку і почав читати ролі поважним і урочистим голосом, походжаючи плотом, він демонстрував, як треба грати; тоді віддав королю книжку та звелів йому вивчити роль напам’ять.

За три милі нижче від повороту ріки було якесь маленьке містечко, і після обіду герцог сказав, що придумав одну штуку, і тепер ми зможемо пливти навіть удень, зовсім не переживаючи за Джима; єдине, що нам треба зробити, — це поїхати до міста і все підготувати. Король теж вирішив поїхати й подивитися, чи не підвернеться під руку щось гідне його уваги. У нас закінчилась кава, тому Джим сказав, щоб і я поїхав із ними та поповнив запаси.

Коли ми дісталися до міста, там все наче вимерло. На вулицях було зовсім порожньо й тихо, наче в неділю. Ми знайшли десь на задвірках хворого негра, який грівся на осонні, й вивідали в нього, що всі жителі міста, крім хворих, старих і малих, попрямували за дві милі в ліс, на молитовне зібрання. Король поцікавився, як туди дістатися, і сказав, що спробує вичавити із цього молитовного зібрання все, що вдасться, й мені теж дозволив піти з ним.

Герцог сказав, що йому треба в друкарню. Ми незабаром відшукали її в маленькому приміщенні над теслярською майстернею. Всі теслі та складальники теж були на молитовному зібранні — навіть дверей не зачинили.

Приміщення було брудне, завалене різним мотлохом, на стінах повсюди були чорнильні плями й оголошення про негрів-утікачів та продаж коней. Герцог зняв піджак і сказав, що більше йому нічого не треба. Тоді ми з королем попрямували на молитовне зібрання.

Коли години за півтори ми дістались туди, з нас піт котився градом, бо день був надзвичайно спекотний. На молитовному зібранні було не менш як тисяча людей з усіх околиць, багато хто приїхав аж за двадцять миль.

У лісі було повно коней, запряжених у візки та прив’язаних де-небудь; вони жували овес із годівниць і били копитами, відганяючи мух. Під навісами з зеленого гілля, що трималося на кілках, продавали імбирне печиво, лимонад, цілісінькі гори кавунів, молодої кукурудзи та іншої зелені.

Проповіді слухали під такими ж навісами, але вони були більшими, щоб умістити купу народу. Лавки там були зроблені з половинок колод — з нижнього, круглого боку в них просвердлили дірки та вбили туди палиці замість ніжок. Спинок ці лавки не мали. Для проповідників під кожним навісом облаштували високий поміст. Жінки були в солом’яних капелюшках, деякі — у напівшерстяних сукнях, інші — в бавовняних, а хто молодший — у ситцевих. Деякі молодики прийшли босоніж, а дітлахи бігали у самих лише полотняних сорочках. Старші жінки плели на спицях, а молодь переморгувалась.

Під першим навісом, до якого ми підійшли, проповідник читав молитву. Прочитає два рядки, всі хором підхоплять, і виходило дуже урочисто — чимало було народу, і всі співали з неймовірним натхненням; потім проповідник прочитає наступні два рядки, а хор їх повторить, і так далі. Натхнення під час молитви наростало, віруючі співали дедалі голосніше, і наприкінці одні застогнали, а інші кричали щосили. Тут проповідник почав проповідувати, і теж неабияк, а з натхненням: спочатку перегнувся на один бік помосту, тоді на другий, потім нахилився вперед, рухаючи руками і всім тулубом та викрикуючи кожне слово на все горло. Час від часу він піднімав догори розгорнуту Біблію й повертав її то в один, то в другий бік, гукаючи: «Ось мідний змій у пустелі! Погляньте на нього та зціліться!» І всі відгукувались: «Слава тобі, Боже! А-а-мінь!»