Я сказав:

— Ось і добре! Отвір досить великий, Джим у нього пролізе, треба тільки відірвати дошку.

Том відповів:

— Ну, це так само просто, як двічі по два — чотири, і так само легко, як не вчити уроки. По-моєму, ми могли б вигадати спосіб хоч трохи складніший, Геку Фінн.

— Ну, добре, — кажу. — А якщо випиляти шматок стіни, як я це зробив того разу, коли мене вбили?

— Це вже хоч на щось схоже, — каже він, — це і досить таємничо, і клопоту багато, і взагалі добре, але все одно можна вигадати ще щось, аби довше повозитись. Поспішати нам нікуди, так що давай іще подивимось.

Між хижкою та парканом, позаду будівлі, стояла прибудова, збита із дощок, яка вгорі досягала даху. Вона була такої ж довжини, як і хижка, але вужча — футів шість. Двері були з південного боку, і на них теж висів замок. Том підійшов до котла для варіння мила, пошукав там і приніс залізну штуку, якою піднімають кришку котла; він узяв її й виламав один скобель біля дверей. Ланцюг упав, ми відчинили двері, зайшли, запалили сірник і бачимо, що це лише прибудова до хижки, а між собою вони не з’єднані, та й підлоги в сараї теж нема, і взагалі нічого там нема, крім іржавих, нікому не потрібних мотик, лопат і зламаного плуга. Сірник погас, і ми вийшли, увіткнувши скобель на місце. Здавалось, що двері знову були гарненько замкнені. Том зрадів і каже:

— Ну, тепер усе добре! Ми для нього влаштуємо підкоп. Це в нас займе цілий тиждень.

Після цього ми повернулися додому; я зайшов у будинок із чорного входу — вони там двері на зачиняли, треба було тільки потягнути за шкіряний ремінець. Але для Тома Сойєра це не годилось: мовляв, таємничості малувато, конче треба залазити по громовідводу. Разів зо три він долазив до половини і кожного разу зривався, насамкінець ледве голову собі не розбив. Він уже думав, що доведеться це діло облишити, але потім відпочив, вирішив ще раз спробувати — раптом пощастить! — і таки заліз.

Наступного дня ми встали на світанку і пішли до негритянських хиж, щоб привчити собак до себе і ближче познайомитися з тим негром, який годував Джима, — якщо це дійсно Джиму носили їжу. Негри якраз поснідали і збиралися в поле, а Джимів негр накладав у миску хліба, м’яса і різної їжі, і саме тоді, коли решта йшли, з великого будинку йому прислали ключа.

Цей негр мав добре, трохи тупувате обличчя, а волосся він перев’язував нитками у жмутики, щоб відвадити відьом. Він розповідав, що відьми страшенно діймають його ночами; йому ввижаються різні чудеса, вчуваються слова та звуки, і ніколи в житті з ним ще не бувало такого, щоб надовго причепилася така нечисть.

Він розказував про свої нещастя і так захопився, що зовсім забув, що мав робити. Том запитує в нього:

— А кому ти несеш їжу? Собак годувати зібрався? Негр посміхнувся, і посмішка просто розпливлася в нього по всьому обличчю (схоже буває, коли кинути камінь в калюжу), і каже:

— Так, містере Сід, собаку. І такий цікавий собачка! Чи не хочете подивитись?

— Хочу.

Я штовхнув Тома і шепнув йому:

— Ти що, так і підеш до нього вдень? У плані ж такого не було.

— Раніше не було, а тепер є.

Ми пішли — щоб йому провалитися! — тільки мені це дуже не сподобалось. Заходимо туди і майже нічого не бачимо — так темно. Але Джим там і насправді сидів, і ось він якраз нас роздивися і зрадів:

— О! То це ж Гек! Господи помилуй, та це і містер Том тут?

Я наперед знав, що так і буде, тож був готовий до цього. Але як тепер викручуватися, я не знав, а якби навіть і знав, то нічого не міг би змінити, бо цей самий негр одразу втрутився:

— Боже ж ти мій, то виходить, він вас знає?

Тепер, коли очі звикли до темряви, ми добре все бачили. Том подивився на негра пильно і нібито здивовано запитує:

— Хто нас знає?

— Та ось цей от негр-утікач.

— Не думаю, щоб він нас знав. А чого це так вирішив?

— Чого вирішив? Так він щойно крикнув, що вас знає. Том говорить, ніби нічого не можне зрозуміти:

— Дивно якось… Хто кричав? Коли кричав? Що саме кричав? — тоді повертається до мене і спокійно запитує: — Ти чув щось?

Зрозуміло, що відповісти я міг лише одне, тож сказав:

— Ні, я анічогісінько не чув, ніхто нічого не говорив. Тоді Том звертається до Джима, дивиться на нього так, наче вперше у житті його бачить, і запитує:

— Ти щось говорив?

— Ні, сер, — відповідає Джим, — я нічого не говорив, сер.

— Жодного слова?

— Жодного.

— А ти раніше нас бачив?

— Ні, сер, наскільки пригадую, не бачив.

Том повертається до негра, — а той просто остовпів і очі вирячив, — і каже суворо:

— Що це з тобою коїться таке? Чого ти раптом вигадав, ніби він кричав?

— Ох, сер, це все проклятущі відьми, провалитись мені на цьому місці! Це все вони, сер, вони мене в могилу заженуть, завжди лякають ледь не до смерті! Не кажіть про це нікому, бо старий містер Сайлас буде сваритися; він каже, що ніяких відьом нема. Шкода, їй-Богу, що його тут не було, — цікаво, що б він зараз сказав? Певно, цього разу не відкрутився б! Ось так завжди і буває: якщо вже хто внадився до пляшки, тому не протверезіти; самі нічого не побачать і розібратися не можуть, а ти побачиш і скажеш їм, то вони ще й не вірять.

Том дав йому десять центів і пообіцяв, що ми нікому не скажемо; звелів йому купити ще ниток, щоб перев’язати собі волосся, тоді подивився на Джима і каже:

— Цікаво, повісить дядечко Сайлас цього негра чи ні? Якби я спіймав такого невдячного негра, який посмів утекти, то вже його не відпустив би, я б його повісив!

А доки негр підходив до дверей, розглядав на світлі монету і пробував її на зуб, чи, бува, не фальшива, Том прошепотів Джиму:

— Роби вигляд, що ти нас не знаєш. А якщо вночі почуєш, що копають, то це ми з Геком хочемо тебе звільнити.

Джим ледве встиг схопити нас за руки і потиснути їх, а тут і негр повернувся. Ми сказали, що прийдемо ще, якщо він нас візьме із собою; а негр відповів, мовляв, чом би й ні, особливо коли темні вечори, — відьми частіше в темряві до нього чіпляються, тож це навіть краще, коли буде більше народу.

До сніданку лишалося, певно, не менше години, і ми пішли до лісу. Том сказав, що копати треба при світлі, але від ліхтаря світло дуже яскраве, як би нас хто не побачив. Краще набрати побільше трухляків, покласти їх десь у темному місці, от вони й будуть підсвічувати помаленьку.

Ми притягли цілий оберемок сухих трухляків, заховали в їх бур’яні, а самі сіли перепочити. Том невдоволено бурчав:

— Їй-Богу, все це так легко та просто, що навіть гидко стає! Тому і важко вигадати якийсь цікавіший план. Навіть сторожа немає, нема кого дурманом поїти, — але ж сторож мусить бути! Навіть собаки нема, щоб дати йому сонного зілля. Ланцюг у Джима завдовжки десять футів, і то тільки на одній нозі, й зачеплений він за ніжку ліжка; тільки й діла, що підняти цю ніжку і зняти ланцюг. А дядько Сайлас кожному вірить: віддав ключ якомусь недоумкуватому негру, і ніхто за цим негром не стежить. Джим і раніше міг би вилізти у вікно, тільки з десятифутовим ланцюгом далеко не втечеш. Аж прикро, Геку, бо ж нічого дурнішого й бути не може! Самому доводиться придумувати всілякі труднощі. Що ж, нічого не поробиш! Доведеться якось викручуватися з тим, що є під рукою. Принаймні один плюс тут є: для нас більше честі рятувати його з різних пасток та скрутного становища, коли ніхто цих пасток для нас не приготував і ми самі повинні все придумувати з голови, хоча це аж ніяк не наша справа. Узяти хоч б ліхтар. Чесно кажучи, доводиться вдавати, ніби з ліхтарем нам буде небезпечно. Та тут хоч цілу процесію зі смолоскипами влаштуй, ніхто навіть не почухається, я думаю. До речі, ось що мені спало на думку: найперше треба розшукати щось таке, з чого можна зробити пилку.

— А для чого нам пилка?

— Як це, для чого нам пилка? Ми ж повинні якось відпиляти ніжку ліжка, щоб зняти з неї ланцюг!