— Так, згодна.

І я написав: «Я поклав його в труну. Він був там, коли ви плакали біля домовини пізно вночі. Я стояв за дверима, і мені було дуже вас шкода, міс Мері Джейн».

Я і сам ледь не заплакав, коли згадав, як вона стояла біля домовини одна, пізно вночі; а ці мерзотники сплять тут же, в її будинку, і її саму збираються пограбувати! Тоді склав записку, віддав їй і бачу — в неї теж сльози на очах з’явились. Вона потиснула мені руку міцно-міцно і каже:

— Усього тобі найкращого! Я все так зроблю, як ти мені кажеш; а якщо нам із тобою не судилося більше побачитись, я ніколи тебе не забуду, часто-часто буду про тебе думати і молитися за тебе! — і вона пішла.

Молитися за мене! Я думаю, що якби вона мене знала трохи краще, то придумала б щось легше, менш обтяжливе. І все ж, певно, вона за мене таки молилась — ось яка це була чудова дівчина! У неї вистачило б духу молитися навіть за Іуду; захоче — ніщо не примусить її відступити! Що не кажіть, а я думаю, характер у неї був міцніший, ніж у будь-якої іншої дівчини; мені здається, що за силою волі вона справжній кремінь. Це, може, й нагадує лестощі, але насправді тут і краплі лестощів немає. А щодо вроди, та й доброти теж, то куди іншим до неї братися! І як вона вийшла через ті двері, так я її й не бачив більше, жоднісінького разу не бачив! Ну, а згадував її багато-багато разів — мільйони разів! — і про те, як вона обіцяла молитися за мене; а якби я думав, що моя молитва їй поможе, то ось вам хрест, сам би за неї молився!

Мері Джейн вийшла, певно, через чорний хід, бо її ніхто не бачив.

Тільки-но я зустрів на Сюзанну та Заячу Губу, одразу ж їх запитав:

— Як прізвище тих ваших знайомих, до яких ви їздите в гості, ну, ті, що за рікою живуть?

Дівчата відповідають:

— У нас там багато знайомих, а найчастіше ми їздимо до Прокторів.

— Точно! Це самісіньке прізвище, — кажу, — а я ледь не забув. Так от, міс Мері звеліла вам переказати, що вона терміново поїхала до них; вона страшенно поспішала — там хтось захворів.

— І хто ж?

— Не знаю, з голови вилетіло; ну, нібито це…

— Господи, це часом не Ханна?

— Шкода вас засмучувати, — кажу я, — але саме вона і є.

— Боже ж ти мій, але ж вона буквально минулого тижня була зовсім здорова! І що, дуже небезпечна її хвороба?

— Навіть не сказати — ось як! Міс Мері Джейн говорила, що родичі сиділи біля неї цілу ніч, — бояться, що вона й дня не проживе.

— Це ж треба такого горя! І що в неї?

Я не зміг сходу придумати щось путнє, тож ляпнув:

— Свинка.

— У бабці твоєї свинка! Якби це була свинка, ніхто біля неї не сидів би цілісіньку ніч!

— Не сидів би? Ну, ти скажеш таке! Щоб ти знала, з такою свинкою обов’язково сидять. Це зовсім інша свинка. Міс Мері Джейн казала — якась нова.

— Що означає — нова?

— Ось так, нова, з різними ускладненнями.

— Ну, і з якими ж це?

— Ну, тут і кір, і коклюш, і бешиха, і сухоти, і жовтуха, і запалення мозку — все й не перелічити!

— Ото біда! А називається свинка?

— Так міс Мері Джейн сказала.

— Але чого ж ця хвороба називається свинкою?

— Бо це і є свинка. З неї все починається.

— Нічого не розумію, безглуздя якесь! Ось, наприклад, людина поранить палець, потім отруїться, а тоді впаде у криницю й зламає собі шию, а якщо потім хтось прийде і запитає, від чого та людина померла, їй скажуть: «Бо поранила палець». І що, хіба це матиме якийсь глузд? Та жодного. І тут теж жодного глузду немає, просто нісенітниця… А вона заразна?

— Заразна? Не те слово! Це як борона: йтимеш повз неї в темряві, то неодмінно зачепишся — якщо не за один зубець, то за інший, адже так? І ніяк не відчепишся від цього зубця, та ще й всю борону за собою потягнеш. Ну, так і свинка ця, можна сказати, гірша за борону — коли вже вчепилася, хутко не відкараскаєшся.

— Це просто жахливо! — каже Заяча Губа. — Негайно треба піти до дядечка Гарві й…

— А то як же, — кажу я, — звісно, треба піти! Я б на твоєму місці вже побіг. Ні хвилинки б не гаявся!

— Е-е-е… А чого ти так кажеш?

— Подумай трохи, може, сама допетраєш. Твої дядьки мусять чимшвидше залагодити всі справи та повертатися до Англії. А як ти думаєш: хіба здатні вони на таку підлість — поїхати без вас, щоб ви потім самі добирались? Ти ж знаєш, що вони вас чекатимуть. Тепер далі. Твій дядько Гарві проповідник. Дуже добре. То що, хіба проповідник буде обманювати суднового агента? Хіба він буде йому брехати заради того, щоб міс Мері пустили на пароплав? Ти сама чудово знаєш, що не буде. А що він зробить. Скаже: «Дуже шкода, та нехай собі там церковні справи владнають без мене, бо моя племінниця могла заразитись цією самою новою свинкою і тепер мій священний обов’язок — сидіти тут три місяці й чекати, захворіє вона чи ні». Але ти не звертай на все це уваги, якщо ти вважаєш, що про це треба конче розповісти дядечку Гарві…

— Таке скажеш! Щоб ми потім сиділи тут, як пришиблені, чекали, доки з’ясується, заразилась Мері Джейн чи ні, замість того, щоб усім разом повеселитися в Англії. Це ти якусь дурницю придумав!

— Але, може, таки варто сказати комусь із сусідів?

— Ну, що ти таке вигадуєш? Ти що, зовсім з глузду з’їхав? Вони ж одразу всі наші секрети вибовкають. Ні, залишається одне — взагалі нікому нічого не говорити.

— Що ж, може, це й правильно… Думаю, саме так і треба вчинити.

— Але все-таки, по-моєму, треба сказати дядечку Гарві, що вона поїхала ненадовго, інакше він турбуватиметься.

— Точно, міс Мері Джейн так і веліла, щоб ви йому сказали. «Передай їм, — каже, — щоб кланялися від мене дядькам Гарві та Вільяму та поцілували їх від мене й переказали, що я поїхала за річку до містера… до містера…» Як прізвище цих багачів, що їх ваш дядько Пітер ще дуже поважав? Я про тих говорю, які…

— Мабуть, ти маєш на увазі Апторпів?

— Ага, вони… Ну їх, ці прізвища, ніколи не згадаєш, коли треба! Так ось, вона веліла переказати, що поїхала до Апторпів — просити їх, щоб вони неодмінно завітали на аукціон і придбали цей будинок; дядько Пітер хотів би, щоб він їм дістався, а не комусь іншому; вона сказала, що не відчепиться від них, доки не погодяться. А тоді, якщо не втомиться, повернеться додому, — ну, а якщо втомиться, то приїде додому зранку. Вона не звеліла нічого говорити про Прокторів, а лише про Апторпів — і це щира правда, бо й туди міс Мері Джейн збиралася заїхати; я це добре знаю, бо вона сама мені сказала.

— Ну, добре, — повірили дівчатка і побігли швиденько шукати своїх дядьків і передавати їм різні поклони й поцілунки.

Тепер усе було під контролем. Дівчатка мовчатимуть, бо їм дуже хочеться в Англію; а король із герцогом будуть задоволені, що Мері Джейн поїхала допомагати в організації аукціону, а не лишилася тут, де швендяє хитрий лікар Робінсон. Я і сам радів. «Оце, — думаю, — спритно все обставив! Мабуть, і сам Том Сойєр не зміг би так доладно все повирішувати. Звісно, він би ще чогось додав для фасону, але я у цьому ділі не мастак — не на те ми навчені».

А десь наприкінці дня на міському майдані розпочався аукціон і тягнувся довго-довго, а наш старигань крутився біля розпорядника розпродажу й раз по раз докидав якесь благочестиве слівце або цитату з Писання, і герцог теж гугукав на знак співчуття, і взагалі намагався всім догодити.

Але час собі спливав помаленьку, аукціон тягнувся й тягнувся, і зрештою все було розпродано — все, крім маленької ділянки землі на цвинтарі. Вони намагалися і її збути з рук — нашому королю хотілося за один раз усе проковтнути, наче тому верблюду. Ну, а доки вони цим займалися, підійшов пароплав, а хвилини за дві бачу: із пристані валить натовп із ревінням, з реготом, з виттям і кричить:

— Ось вам і конкуренти! Ось вам іще одна парочка спадкоємців Пітера Вілкса! Платіть гроші, вибирайте, хто більше до вподоби!