Нат не став дивитись, як ми поклали зачарований пиріг Джиму в миску, а на самий низ, під провізію, засунули ще й три жерстяні тарілки. Словом, Джим усе отримав, як ми й планували. Коли він залишився сам, то одразу ж розламав пиріг, дістав драбинку і заховав до себе в матрац, а тоді нашкрябав якісь каракулі на тарілці й викинув її за вікно.

Робити пера для нашого в’язня було справжньою мукою, і пилку теж; а Джим боявся, що найскладніше буде з написом, тим самим, який в’язень мусить нашкрябати на стіні. Але все ж так треба було зробити — Том сказав, що без цього ніяк; не було ще жодного випадку, щоб державний злочинець не залишив по собі на стіні камери напис і свого герба.

— Взяти хоч леді Джейн Грей, — говорив він, — чи Гілфорда Дадлі, чи хоча б старого Нортумберленда![14]

Що ж тут вдієш, Геку, коли з цим гербом і написом стільки мороки! Але як інакше? Без цього не обійтись! Доведеться старому Джиму робити і напис, і герб — усі так роблять.

Джим каже:

— Що ви, містере Том! У мене герба нема, нічого в мене нема, крім цієї старої сорочки, а на ній мені треба вести щоденник, самі знаєте.

— Ти нічого не розумієш, Джиме; герб — це зовсім інша річ.

— Але все ж, — втрутився я, — Джим правильно каже: герба в нього таки нема, бо звідки в нього може взятися герб?

— Я це знаю, — каже Том, — але герб у нього неодмінно буде ще до втечі, бо якщо вже втікати, то втікати за всіма правилами, як годиться.

І доки ми з Джимом на цеглині заточували пера — Джим мідне, а я з олов’яної ложки, Том придумував йому герб.

Нарешті він сказав, що йому пригадалося дуже багато гарних гербів, так що він навіть не знає, який обрати; а взагалі-то, є один дуже нічогенький, і саме на ньому він і планує зупинитись.

— На лицарському щиті у нас буде золотий пояс; унизу праворуч — косий червлений хрест і пов’язка, на ній пес, який лежить, — це означає небезпеку, а під лапою в нього буде ланцюг із зубцями, — це рабство; зелений шеврон із зарубками у верхній частині, три ввігнуті лінії на лазурному тлі, а в центрі щита — герб, і всюди зазубрини; зверху негр-утікач із вузликом через плече, на чорній смузі з лівого боку, а внизу дві червлені підставки підтримують щит, і девіз «Maggiore fretta, minore att». Це я із книжки взяв, означає: «Тихше їдеш — далі будеш».

— Класно! — кажу. — А що означає все решта?

— Нам із цим ніколи розбиратися, — каже Том, — нам треба швиденько закінчувати і драпати звідси.

— Ну, хоч щось скажи! Що означає «підв’язка»?

— Підв’язка — це… ну, словом, нащо тобі знати, що воно таке. Я Джиму покажу, як це робиться, коли треба буде.

— Як тобі не соромно, — кажу, — міг би сказати людині, тобі що, важко? А що означає «чорна смуга з лівого боку»?

— Та звідки мені знати! Але Джиму без неї ніяк. У всіх вельмож вона є.

Ось так він завжди. Якщо не захоче пояснювати, то як не проси — словечка не випросиш. Хоч тиждень до нього чіпляйся, нічого не поможе.

Розібравшись із гербом, Том узявся за інше завдання — почав придумувати напис, якомога жалісніший; сказав, що Джиму без цього не обійтись, бо, мовляв, напис буває у всіх. Він при думав дуже багато різних висловів, записав їх на папірці й прочитав нам:

Голос Тома тремтів, коли він читав нам ці написи, він ледве не плакав. Потім він ніяк не міг вирішити, який напис вибрати для Джима, — дуже вже вони були гарні; і зрештою вирішив, що Джим мусить нашкрябати всі. Джим сказав, що тоді йому цілий рік доведеться морочитись — дряпати стільки нісенітниць цвяхом на колоді, а він ще й літери писати не вміє. Але Том заспокоїв його, сказав, що сам йому намітить контури напису, і тоді йому нічого не треба буде робити — просто обведе літери, та й по всьому. Потім він помовчав трохи і каже:

— Ні, я так подумав, що колода нам не підходить: у в’язницях не буває дерев’яних стін. Треба видовбувати надпис на камені. Що ж, знайдемо і камінь.

Джим сказав, що камінь — це ще навіть гірше, ніж колода, бо доведеться витратити силу-силенну часу, щоб це видовбати! Мовляв, так він ніколи не вийде на волю. Том сказав, що я йому буду допомагати, і підійшов подивитись, як у нас просувається справа з перами. Дуже це була марудна і гидка робота, така морока! І руки в мене ніяк не заживали після пухирів, і справа просувалася повільно, тому Том сказав:

— Я знаю, як це залагодити. Нам все одно потрібен камінь для герба і для скорботних написів, ось ми і вб’ємо двох зайців одним каменем. Біля лісопилки лежить величезне жорно, ми його притягнемо сюди, видовбаємо на ньому все, що треба, а заодно будемо відточувати на ньому пера і пилку теж.

Думка була непогана, та й жорно саме по собі теж нічого, і ми вирішили, що якось викрутимось. Ще й північ не настала, як ми пішли на лісопилку, а Джима посадили працювати. Ми поцупили це жорно і покотили додому, але ніяк не могли дати йому ради! Як не старались, а жорно все валилося набік і нас ледве не придавило. Том сказав, що когось одного точно придавить цим жорном, доки докотимо його додому. Ще тільки півдороги протягли його, а вже зовсім знесилились — піт котиться градом. Бачимо, що нічого у нас не виходить, — довелося іти по Джима. Він підняв своє ліжко, зняв із ніжки ланцюг, обмотав його навколо шиї, потім ми вилізли через підкоп до прибудови, а там ми з Джимом навалились на жорно і покотили його, як пір’їнку, а Том командував. Командувати він був мастак, куди там іншим хлопчакам! Та й взагалі, він завжди добре знав, що і як треба робити.

Дірку ми прокопали велику, але все ж жорно в неї не пролазило. Тоді Джим узяв мотику і вмить її розширив. Том нашкрябав на жорні цвяхом написи і посадив Джима за роботу — із цвяхом замість зубила та залізним болтом замість молотка (болт ми знайшли серед мотлоху в прибудові). В’язневі було велено довбати жорно, доки не догорить свічка, а тоді вже лягати спати, але спочатку заховати жорно під матрац і спати на ньому. Потім ми допомогли йому надягнути ланцюг назад на ніжку ліжка й самі теж вирішили піти поспати. Раптом Том щось пригадав і запитує:

— Джиме, а павуки у тебе тут є?

— Ні, сер! Слава Богу, нема, містере Том.

— Ну, добре, ми тобі десь знайдемо.

— Та Господь із вами, нащо вони мені? Я їх боюсь до смерті. Як на мене, то краще вже гримучі змії.

Том задумався на хвильку, а тоді й каже:

— Гарна думка! По-моєму, колись так і робили. Ну, звісно, робили. Ні, це ти здорово придумав! А де ти її триматимеш?

— Кого — її, містере Том?

— Змію гримучу.

— Господи помилуй, містере Том! Та якщо сюди заповзе гримуча змія, я втечу або проб’ю головою оцю от стінку!

— Не кажи так, Джиме, ти до неї звикнеш, а там і боятися перестанеш. Ти її приручи.

— Приручи?!

— А що тут важкого? Кожна тварина любить ласку, і навіть не подумає кусати людину, яка до неї добре ставиться. У всіх книжках про це пишуть. Ти тільки спробуй, я ж тебе про більше не прошу, — спробуй днів зо два чи три. Ти її зможеш так приручити, що вона незабаром тебе полюбить, буде спати з тобою й ні на мить з тобою не розстанеться: буде обкручуватись навколо твоєї шиї і запихати свою голову тобі до рота.

— О, не кажіть такого, містере Том, заради Бога! Чути не можу! Це що ж, вона мені до рота голову засуне? От спасибі їй за це! Цього тільки не вистачало! Ні, вона довго чекатиме, щоб я її про це попросив. І спати з нею я теж не буду.