Вершники покрутилися там якийсь час, а потім кудись поїхали. Щойно вони зникли, як я покликав Бака і розказав йому все. Спочатку він нічого не міг зрозуміти, коли почув мій голос із дерева, і страшенно здивувався. Він звелів мені добре пильнувати і сказати йому, коли вершники знову з’являться; вони, певно, придумали якусь підлоту й незабаром повернуться. Мені захотілось опинитися якнайдалі від цього дерева, але я боявся злазити. Бак заплакав і почав лаятись, сказав, що вони із Джо (так звали другого хлопця, його кузена) ще поквитаються за цей день. Він розповів, що його батько і двоє братів убиті й двоє чи троє Шепердсонів також. Шепердсони підстерігали їх у засідці. Бак казав, що його батьку та братам краще було почекати інших родичів — Шепердсонів було надто багато. Я запитав у нього, що сталося з молодим Гарні та міс Софією. Бак відповів, що вони встигли переправитися на той бік річки й тепер у безпеці. Бак просто шаленів від згадки, що йому не вдалося вбити Гарні того разу в лісі, — я ще його таким не бачив!

І раптом — бах! бах! бах! — пролунали три чи чотири постріли. Це Шепердсони проїхали лісом, спішились і підкралися ззаду. Хлопці кинулись до річки — обоє були поранені — й попливли вниз за течією, а Шепердсони бігли за ними берегом, стріляли та кричали: «Убийте їх, убийте!» Мені стало так погано, що я ледь не впав із тополі. Все розказувати не буду, бо якщо почну, мені знову буде недобре. Краще б я тоді вночі не вибирався тут на берег, ніж таке бачити. Досі все це стоїть у мене перед очима, навіть снилося стільки разів. Я сидів на тополі, доки не стемніло: дуже боявся спускатись. Час від часу в лісі було чути постріли, а двічі маленькі загони вершників із рушницями проносились повз крамничку; я це бачив і розумів, що ще не все скінчилось. Настрій був гірше нікуди; я вирішив більше не повертатись до будинку, адже, по-моєму, все це заварилось через мене. Папірець той, певно, і був укладений в книгу, щоб міс Софія десь зустрілася з Гарні о пів на третю та втекла разом із ним; а мені слід було б розказати про все її батькові: і про записку, і про те, як дивно поводилась міс Софія. Тоді він, може, посадив би її під замок і не сталось би цього страшного лиха.

Я зліз із дерева, обережно прокрався до річки і незабаром знайшов у воді два мертвих тіла; добре намучився, поки витягнув їх на пісок, тоді прикрив їм обличчя і пішов чимшвидше. Я навіть заплакав, коли прикривав обличчя Бака, — ми ж із ним дружили, і він був дуже добрий до мене.

Тепер уже зовсім смеркло. До будинку я і близько не підходив, а обійшов його лісом і побіг на болото. Джима на острівці не було, тож я побрів через болото до річки і попхався через верболіз; мені кортіло хутчіше залізти на пліт і вибратися з цього страшного місця. Плоту не було! Ох, як же я злякався! Десь із хвилину навіть дихати не міг. А тоді як закричу! Кроків за двадцять від мене хтось озвався:

— Господи, це ти, синку? Тільки не галасуй.

Це був голос Джима — я за все своє життя не чув нічого приємнішого. Я побіг берегом і стрибнув на пліт, а Джим схопив мене і давай обнімати — так він зрадів. Джим сказав:

— Слава Богу, синку, ти живий. А я вже було подумав, що ти теж помер. Джек сюди приходив, сказав, що тебе, певно, вбили, що додому ти не повернувся; я одразу ж зібрався спуститися на плоту до гирла річки, щоб бути напоготові й відчалити, як тільки Джек прийде знову і скаже, що ти насправді помер. Господи, який я щасливий, що ти повернувся, синку!

— Ну, годі, це все дуже добре. Вони мене не знайдуть і подумають, що мене вбили й мій труп поплив униз по ріці, — там, на березі, дещо наведе їх на таку думку. Так що не гай часу, Джиме, а краще мерщій виводь пліт на велику воду!

Я все не міг заспокоїтись, аж поки пліт не опинився посередині Міссісіпі, за дві милі нижче від пристані. Тут ми почепили наш сигнальний ліхтар і вирішили, що тепер знову вільні та в безпеці. З учорашнього дня в мене в роті ріски не було; Джим дістав кукурудзяні хлібці, маслянку, свинину з капустою та зелень — нема нічого смачнішого, якщо правильно все це приготувати, — і доки я вечеряв, ми розмовляли й почувалися дуже добре. Я дуже радів тому, що втік подалі від кровної ворожнечі, а Джим — із болота. Ми так і говорили, що немає кращого житла, ніж пліт. Усюди якось душно й тісно, а на плоту — ні. На плоту почуваєшся і вільно, і легко, і зручно.

Минуло два чи три дні й дві чи три ночі; певно, можна сказати, що вони пропливли, — так спокійно, гладенько та приємно минали. Ось як ми проводили час. Ріка тут була невимовно широкою, така величезна — подекуди з півтори милі завширшки. Ми пливли ночами, а вдень відпочивали та ховалися. Бувало, щойно ніч наближається до кінця, ми зупиняємося і прив’язуємо пліт — майже завжди там, де нема течії, під відмілиною, тоді нарубаємо вербових і тополиних гілок, щоб сховати пліт під ними. Після цього закинемо вудки та заліземо в річку, щоб трошки освіжитися, а тоді сядемо на піщане дно, де води по коліно, й дивимось, як світає. Ніде ані звуку, тиша така, наче весь світ заснув, хіба рідко-рідко квакне десь якась жаба. Перше, що бачиш, якщо дивитися вдалечінь над рікою, — це темна смуга: ліс на тому боці, а більше нічого спочатку не розбереш. Тоді світлішає край неба, а там світла смужка розпливається все ширше й ширше, і річка, якщо дивитися далеко, вже не чорна, а сіра; бачиш, як вдалині пливуть по ній невеликі чорні плямки — це шаланди та інші судна, й довгі чорні смуги — це плоти. Інколи чути скрип весел в кочетах або невиразні голоси, — коли так тихо, звук доноситься здалеку. Згодом потроху стають помітними брижі на водi, й відтак стає зрозуміло, що тут швидка течія розбивається об корч, того в цьому місці й ідуть брижі по воді; тоді дивишся, як клубиться туман над водою, червоніє небо на сході, червоніє ріка, й можна вже розгледіти далеко-далеко, на тому березі, рублену хатинку на галявині лісу, — певно, сторожка біля лісового складу, а та хатинка збита нашвидкуруч, щілини такі, що й кішка пролізе. Тоді піднімається м’який вітерець і віє тобі в обличчя прохолодою, і свіжістю, і запахом лісу та квітів, а іноді й чимось іншим, не таким приємним, бо на березі валяється дохла риба і від неї добряче несе тухлятиною. А ось уже й день заяснів, і все навкруги немовби радіє сонцю; і птахи співають-заливаються!

Тепер уже легенький димок від вогнища зовсім непомітний, отож ми знімаємо з вудок рибу і готуємо собі гарячий сніданок. А потім відпочиваємо і милуємось річковим простором; відпочиваємо, відпочиваємо, а там, дивись, і заснемо. Прокинемось потім і дивимось — що ж нас розбудило? Інколи бачиш — піднімається проти течії, пихкаючи, пароплав, далеко десь, аж біля протилежного берега — тільки й вдається розібрати, кормове в нього колесо чи бокове; а потім цілу годину нічого не чути й не видно — справжнісінька тобі водяна пустеля. Тоді дивишся, ген аж там по ріці повзе пліт і якийсь розтелепа рубає на ньому дрова, — вони завжди чомусь хочуть рубати дрова на плоту, — бачиш, як зблискує сокира, але нічого не чуєш, а тоді знову помічаєш, як сокира піднімається, й лише коли вона занесена над головою, чути: «Бабах!» — так багато часу потрібно, щоб звук долетів по воді. Ось так ми проводили дні, валяючись на травичці та прислухаючись до тиші. Одного разу був густий туман, і на плотах та човнах, що пропливали повз нас, калатали в сковорідки, щоб на них не наскочив пароплав. Одна шаланда, а може, і пліт, пропливла так близенько, що ми чули і розмови, і сміх, і лайку, — добре чули, але не бачили, аж мороз по шкірі пробрав: здавалося, ніби це привиди говорять. Джим так собі й вирішив, що то були привиди, але я з ним не погодився:

— Ну, ні, привиди не будуть так говорити: «Чорти б забрали цей триклятий туман!»

Ми відчалювали, щойно смеркне, виводили пліт на середину ріки, кидали весла — і він пливе собі за течією, як йому заманеться. Тоді ми закуримо люльки, спустимо ноги у воду і розмовляємо про все на світі. Ми весь час ходили практично голі, й удень, і вночі, якщо тільки нас не доймали москіти; в новому одязі, подарованому рідними Бака, я почувався якось незручно, бо цей одяг був дуже хороший, а я не надто був охочий до того, щоб виряджатися.