Джим поклав монету під кулю, ліг і знову прислухався. Цього разу все було добре. Джим сказав, що тепер куля мені всю долю напророчить, якщо я захочу. «Давай», — кажу. Ось куля і почала нашіптувати Джиму, а він переказував мені. Він сказав:

— Ваш тато сам іще не знає, що йому робити. То думає, що піде, потім починає думати, що залишиться. Краще буде ні про що не турбуватися, нехай старий сам вирішить, як вчинити. Біля нього два ангели. Один весь білий, так і світиться, а другий — весь чорний. Білий його все навчає добру, а прилетить чорний — і всю справу зіпсує. Поки що не можна сказати, який з них переможе. У вас у житті буде багато лиха, але й радощів теж чимало. Іноді й стусанів скуштуєте, і хворіти будете, але все минеться. В житті вам зустрінуться дві жінки. Одна блондинка, а друга брюнетка. Одна багата, а друга бідна. Ви спочатку одружитесь на бідній, а потім на багатій. Тримайтесь якнайдалі від води, аби щось не сталося, бо вам на роду написано, що ви скінчите життя на шибениці. Коли ввечері я запалив свічку й зайшов до себе в кімнату, виявилося, що там власною персоною сидить мій татуньо!

Я зачинив за собою двері. Потім повернувся, дивлюся — ось він, таточко! Я його завжди боявся — дуже вже він мене лупцював. Мені здалося, ніби я й тепер злякався, але потім зрозумів, що помилився. Тобто спочатку, звісно, від несподіванки трохи не вмер, мені аж подих перехопило — так він несподівано з’явився, але я одразу ж оговтався і зрозумів, що зовсім не боюсь, навіть говорити про це не варто.

Років батькові було близько п’ятдесяти, та й на вигляд стільки. Волосся у нього довге, нечесане і брудне, висить патлами, і тільки очі світяться крізь нього, немов крізь кущі. Волосся чорне, жодної сивої волосини, і довгі закудлані баки теж чорні. На обличчі, хоч його майже не видно за волоссям, ані кровинки — воно зовсім бліде; але не таке бліде, як в інших людей, а таке, що глянути страшно і гидко, — як розпороте риб’яче черево. А одяг — суцільне дрантя, нема на що дивитись. Одну ногу він заклав на коліно; чобіт на цій нозі луснув, звідти стирчали два пальці, й він ними ворушив час від часу. Капелюх валявся на підлозі — старий, чорний, з широкими крисами й верхом, що провалився всередину, ніби каструля з кришкою.

Я стояв і дивився на нього, а він дивився на мене, злегка похитуючись на стільці. Свічку я поставив на підлогу. Я помітив, що вікно відчинене: значить, він видерся спочатку на сарай, а звідти потрапив до кімнати. Він оглянув мене з голови до п’ят, потім каже:

— Ти ба’, як вирядився — ой-ой-ой! Певно, думаєш, ти тепер велике цабе, еге ж?

— Може, думаю, а може, й не думаю, — відповідаю я.

— Ти гляди мені, не пащекуй! — каже. — Ич, понабирався дурощів, поки мене не було! Я з тобою швидко розберуся, виб’ю з тебе пиху! Теж мені, розумний став, — кажуть, навіть читати і писати вмієш. Що, думаєш, батько тепер і нігтя твого не вартий, якщо він неграмотний? Я ці дурниці з тебе повибиваю. Це ж хто тобі велів набиратися цього дурнуватого благородства? Ну, кажи, хто велів?

— Вдова.

— Вдова? Ось воно як! А хто це вдові дозволив пхати носа не у своє діло?

— Ніхто не дозволяв.

— Ну, нічого, я їй покажу, як лізти, куди не просять! А ти школу свою покинь! Почув? Я їм всім покажу! Навчили хлопця задирати носа перед рідним батьком, наприндився, як індик! Ну, якщо тільки я побачу, що ти пхаєшся до тієї дурної школи, начувайся! Твоя мати ні читати, ні писати не вміла, так неграмотна і померла. Всі твої родичі так і померли неграмотні. Я сам ні читати, ні писати не вмію, а воно, дивись, яким франтом вирядилось! Не така я людина, щоб це терпіти, чуєш мене? А ну ж бо, почитай, я послухаю.

Я взяв книжку й почав читати щось про генерала Вашингтона і про війну. Не минуло і півхвилини, як батько вгатив по книжці кулаком, і вона полетіла через усю кімнату.

— Правильно. Читати вмієш. А я спершу й не повірив. Все, годі задаватися, бо я цього терпіти не збираюсь! Стежити за тобою буду, за франтом таким, і якщо спіймаю біля цієї самої школи, битиму, як сидорову козу! Всиплю так, що мало не здасться! Гарний синок, нічого не скажеш!

Він узяв до рук синю з жовтим картинку, де було намальовано хлопчика з коровами, й запитав:

— А це що таке?

— Це мені дали за те, що я добре вчуся. Він роздер картинку навпіл і сказав:

— Я тобі дам теж дещо: ременя добрячого!

Він довго бурчав щось собі під ніс, потім сказав:

— Ти ба, як розніжився! І ліжко в нього, і простирадла, і дзеркало, і килим на підлозі, — а рідний батько мусить валятися на чинбарному заводі разом зі свинями! Добре, синочку, добре! Нічого, я всю цю пиху з тебе швидко повибиваю! А то вже геть запанів — розбагатів, кажуть! Га? Це ж яким таким чином?

— Брехня це все — ось яким.

— Слухай, ти як це зі мною розмовляєш? Я терпів, терпів, але більше терпіти не буду, так що ти мені не пащекуй. Два дні я вже у місті — і тільки й чую, що про твоє багатство. І нижче по річці теж про це чув. Того і приїхав. Ти мені ці гроші дістань до завтра — вони мені потрібні.

— Немає в мене ніяких грошей.

— Брешеш! Вони у судді Тетчера. Забери їх. Вони мені потрібні.

— Кажу ж вам: немає в мене ніяких грошей! Спитайте самі у судді Тетчера, він вам те саме скаже.

— Ясно, що я його спитаю; я його примушу сказати! Доведеться йому діставати гаманця, зі мною жарти кепські! Ану, скільки у тебе в кишені? Мені потрібні гроші.

— Лише один долар, і він мені самому потрібен…

— Ха, він тобі потрібен! А мене що до того? Давай сюди, кажу.

Він взяв монету і спробував її на зуб — чи не фальшива, — потім сказав, що йому треба в місто, купити собі віскі, бо у нього за цілий день ані краплі в роті не було. Він видерся на дах сараю, але раптом знову просунув голову в вікно і почав мене лаяти за те, що я набрався дурощів і цураюся рідного батька. Після цього я вирішив, що тепер він уже таки пішов, але ж ні — батько знову засунув голову до вікна й наказав мені покинути школу, бо інакше він мене спіймає і відлупцює так, що мало мені не здасться.

Наступного дня батько напився, пішов до судді Тетчера, вилаяв його й почав вимагати, щоб той віддав мої гроші. З цього нічого не вийшло; тоді він пригрозив, що примусить віддати гроші через суд.

Вдова із суддею Тетчером подали позов до суду, щоб мене в батька відібрали і когось із них призначили опікуном. Та, на лихо, суддя, який розглядав справу, був новий, він нещодавно приїхав і ще не знав добре мого старого — тому вирішив, що суд не повинен без особливої потреби втручатися у сімейні справи і розлучати батьків із дітьми, а ще йому не хотілося б забирати у батька єдину дитину. Тож удові з суддею Тетчером довелося відступити.

Батько від радості наче з ланцюга зірвався. Він пообіцяв гарненько відлупцювати мене ременем, якщо я не роздобуду йому грошей. Я позичив три долари у судді, старий їх відібрав, відразу ж напився і п’яний, як чіп, тинявся по всьому місту. Горлав щось непотребне, бешкетував, лаявся і грюкав у сковорідку мало не до півночі; його спіймали і посадили під замок, а зранку повели до суду і знову засадили за ґрати на тиждень. Але він сказав, що йому це байдуже; зате він тепер господар своєму синові й покаже йому, де раки зимують.

Коли батько вийшов із в’язниці, новий суддя оголосив, що має намір зробити з нього людину. Він привів старого до себе додому, одягнув його з ніг до голови в усе чисте і пристойне, посадив за стіл разом зі своєю сім’єю і снідати, і обідати, і вечеряти, — можна сказати, прийняв його, як рідного. А після вечері почав розмову про тверезість і таке інше, та так проникливо, що старого сльоза пробила й він зізнався: стільки років поводився як дурень, а тепер хоче розпочати нове життя, щоб нікому не соромно було знатися з ним, і сподівається, що суддя йому допоможе, не зневажатиме його. Суддя сказав, що просто готовий обійняти мого батька за такі слова, і навіть пустив сльозу; дружина його теж заплакала; а батько сказав, що ніхто дотепер не розумів, яка він насправді людина; і суддя відповів, що він цьому вірить. Старий сказав, що людина, якій у житті не поталанило, потребує співчуття; і суддя відповів, що це абсолютно правильно, і обидва вони знову почали втирати сльози. А перед тим, як іти спати, старий підвівся, простягнув руку і промовив: