— Джиме!

— Я тут, Геку! Їх більше не видно? Говори тихше.

Він сидів у річці за кормою, тільки ніс стирчав із води. Я сказав йому, що чоловіків на човні вже не видно, і він виліз на пліт.

— Я ж усе чув, того вмить зісковзнув у воду; хотів було пливти до берега, якщо вони причалять до плоту. А потім, думаю, знову припливу, коли вони поїдуть геть. А здорово ти їх обвів навколо пальця, Геку! Ловкенька вийшла штука! Я тобі ось що скажу, синку: по-моєму, лише це і врятувало старого Джима. Джим цього ніколи не забуде, синку!

Потім ми почали говорити про гроші. Дуже нічогенько заробили — по двадцять доларів на брата. Джим сказав, що ми тепер можемо їхати на пароплаві третім класом і що грошей нам цілком вистачить на дорогу до вільних штатів. Мовляв, двадцять миль для плота — зовсім небагато, але йому хотілося б, щоб ми були вже там.

На світанку ми причалили до берега, і Джим все намагався заховатися якомога краще. Потім він цілий день зав’язував у клунки наше манаття і взагалі готувався до того, щоб назовсім попрощатися з плотом.

Увечері, годині о десятій, ми побачили вогні якогось міста на лівому березі.

Я поїхав на човникові дізнатися, що це за місто. Незабаром мені зустрівся чоловік, який вудив рибу. Я під’їхав ближче і запитав:

— Скажіть, містере, це Каїр?

— Каїр? Ні. Ти що, зовсім здурів?

— То яке ж це місто?

— Якщо тобі так треба знати, поїдь і спитай. А будеш тут тинятися і набридати, то дивись, заробиш у мене!

Я повернувся назад на пліт. Джим дуже засмутився, але я йому сказав, що наступне місто, певно, вже буде Каїр.

Перед світанком ми побачили ще одне місто, і я знову хотів попрямувати на розвідку, але берег тут був дуже крутий, отож я не поїхав. Джим сказав, що Каїр розташований не на високому березі. А я про це забув. Для денної зупинки ми обрали порослий чагарником острівець, ближче до лівого берега. Я почав здогадуватись, що сталося. І Джим теж. Я сказав:

— Може, ми проґавили Каїр у тумані тоді вночі? Джим відповів:

— Давай не будемо про це, Геку. Бідним неграм завжди не щастить. Я так і думав, що зміїна шкіра ще своє візьме.

— Краще б я її зовсім не бачив, Джиме, краще б вона мені й до рук не потрапляла!

— Ти не винний, Геку, ти не знав. Не картай себе за це.

Коли вже зовсім розвидніло, наші здогадки підтвердились: ближче до берега текла світла вода ріки Огайо, а далі до середини починалася каламутна вода — Міссісіпі! Так що про Каїр нам уже треба було забути.

Ми почали радитись, що нам тепер робити. На берег нічого й носа потикати; вести пліт проти течії ми теж не могли. Залишалось одне: дочекатися сутінків і повертатись назад у човнику, а там що вже буде. Ми проспали решту дня в кущах, щоб набратися сили, а коли настали сутінки, пішли до плота. І тут виявилось, що човник зник! Ми обоє довго мовчали. Що вже тут говорити? Ми чудового знали, що це діє зміїна шкіра, та й яка користь від розмов? Гляди, знову накличеш біду, ніби нам іще мало, а там і далі потягнеться одне за одним, доки не навчимося тримати язик за зубами. Потім ми все обдумали й вирішили, що вибір у нас невеликий: залишається пливти вниз за течією на плоту, доки не трапиться нагода купити човник, а тоді рушати на ньому назад. Батько, якби не було нагоди, позичив би човника у когось, але ми цього робити не збирались, щоб потім за нами не було погоні.

Коли смеркло, ми рушили в дорогу на плоту. Якщо хтось досі ще не вірить у те, як небезпечно брати до рук зміїну шкіру, навіть після того, що з нами трапилось, він обов’язково повірить, коли прочитає далі, що вона нам наробила.

Човни зазвичай купують із плотів, які стоять на причалі біля берега. Але поки що ми таких плотів не бачили, отож їхали собі та й їхали — мабуть, більш як три години поспіль. І ніч стала якась сіра, така густа, воно теж гидко, не краще, ніж туман: не розбереш, які береги у річки, і вдалину теж нічого не видно. Було дуже пізно і зовсім тихо, раптом чуємо — вгору по ріці йде пароплав. Ми запалили ліхтар, думали, що з пароплава нас помітять. Звичайно низові пароплави проходили далеко від нас; вони огинають відмілини і, щоб не боротися з течією, шукають тиху воду під високим берегом; але коли такі ночі, вони йдуть прямо по фарватеру проти течії.

Ми чули, як пихкає пароплав, але не бачили його, доки він не підійшов зовсім близько. Він ішов просто на нас. Пароплави так часто роблять, щоб подивитися, як близько можна пройти біля плота, не зачепивши його; інколи колесо відкушує кінець весла, а тоді лоцман висовується і регоче: мовляв, дивіться, який я мастак! Того ми і подумали, що пароплав намагається пройти якомога ближче, не зачепивши плота, але він сунув просто на нас. Він був великий і нісся швидко, як грозова хмара, з рядами вогників по боках, і раптом навалився на нас, гігантський і страшний, і довгий ряд відкритих топок червонів, як розпечені зуби, а величезний ніс та кожухи нависли над нами. Звідти закричали на нас, закалатали в дзвін, щоб спинити машину, хтось лаявся, шипіла пара — і не встиг Джим зістрибнути з одного боку, а я з другого, як пароплав із тріском пройшов просто по плоту.

Я пірнув — і пірнув якомога глибше, так, щоб дістати до дна, бо наді мною мало пройти тридцятифутове колесо, і я намагався залишити йому чимбільше місця. Зазвичай я міг просидіти під водою хвилину, але цього разу, певно, пробув хвилини півтори. Тоді хутенько випірнув нагору, бо мало не задихнувся. Я вискочив із води по груди, відпльовуючись і віддихуючись. Течія тут була, звісно, неймовірно сильна, і, звісно, пароплав рушив через секунд десять після того, як зупинився, бо на плотарів, як правило, ніхто уваги не звертає. Тепер пароплав пихкав десь вище по ріці, й у темряві я вже його не бачив, тільки чув.

Я разів зо двадцять гукнув Джима, але так і не почув відповіді; мені не лишалося нічого іншого, як вхопитися за першу-ліпшу колоду, що потрапила під руку, й пливти до берега, штовхаючи цю колоду поперед себе. Але незабаром я зрозумів, що течія тут повертає до лівого берега, а це означало, що я потрапив на перекат; отож звернув ліворуч.

Це був один із тих перекатів, які йдуть навскоси і тягнуться милі зо дві, того я переправлявся дуже довго. Зрештою все ж доплив до берега й вибрався з води. Навколо було темно, хоч в око стрель, тому я пішов навпростець, не розбираючи дороги. Десь через чверть милі я набрів у пітьмі на старий будинок, збудований із колод. Я хотів було потихеньку обминути його і звернути вбік, але тут на мене вискочили пси, завили й загавкали; добре, що мені вистачило клепки не рухатися з місця.

Минула хвилина чи дві, а тоді хтось гукнув із вікна, не висовуючи голови:

— Тихше, ви!.. Хто там? Я сказав:

— Це я.

— Хто це «я»?

— Джордж Джексон, сер.

— І чого тобі треба?

— Та нічого, сер, я просто йду собі, але собаки мене не пропускають.

— А чого ти швендяєш тут ночами, га?

— Я не швендяю, сер, я впав за борт із пароплава.

— Он воно як, упав, кажеш? Ану, викрешіть вогню хто-небудь. Як, кажеш, тебе звуть? Повтори.

— Джордж Джексон, сер. Я ще хлопчик.

— Слухай, якщо ти говориш правду, то тобі нічого боятися: ніхто тебе не скривдить. Тільки не ворушись, стій там, де стоїш… Розбудіть хто-небудь Боба і Тома та принесіть рушниці… Джордже Джексон, з тобою ще хтось є?

— Немає нікого, сер.

Я почув, як у домі піднялася метушня, і побачив, як спалахнуло світло. Той самий чоловік гукнув:

— Забери свічку, Бетсі, стара ти дурепо, думай хоч трохи! Постав її на підлогу за дверима. Бобе, якщо ви з Томом готові, займіть свої місця.

— Ми готові.

— Ну, Джордже Джексон, чи знаєш ти Шепердсонів?

— Ні, сер, ніколи про них не чув.

— Що ж, може, це й правда, а може, ні. Ну, все готово. Заходь, Джордже Джексон. Та гляди, не поспішай — іди повільно. Якщо з тобою ще хтось є, нехай лишається надворі; якщо він суне носа сюди, його застрелять. Підходь тепер. Підходь повільно, відчини двері сам — настільки, щоб міг протиснутись, чув?