Робити було нічого, залишалося тільки пильнувати, коли з’явиться місто, й не проґавити його. Джим сказав, що він точно не проґавить, бо ж як тільки побачить Каїр, то одразу стане вільною людиною, а якщо вчасно не помітить, то знову опиниться у рабовласницьких штатах, і вже не бачити йому волі, як власних вух! Ледь не щохвилини він підхоплювався і кричав:

— Ось він, Каїр!

Але це все ще був не Каїр. Це були то мандрівні вогники, то світляки, і Джим знову всідався, щоб сторожити Каїр. Джим говорив, що його кидає то в жар, то в холод, і я лише тепер усвідомив, що він і справді незабаром опиниться на волі, а хто в цьому винен? Я, хто ж іще. Я відчував муки совісті й ніяк не міг заспокоїтись. Я так замучився, що зовсім втратив спокій, не міг навіть всидіти на місці. До цього часу я не розумів, що роблю. А ось тепер зрозумів, і це розуміння пекло мене, як вогнем. Я намагався переконати себе, що не винен: це ж не я забрав Джима у його законної хазяйки. Але це не допомагало, совість набридливо повторяла: «Ти ж знав, що він утікач, міг би дістатися в човні до берега і сказати кому-небудь». Що й казати, це було справедливо. Ось у чому заковика! Совість шепотіла мені: «Що тобі зробила бідолашна міс Вотсон? Ти ж бачив, як утікає її негр, і нікому ні слова не сказав. Що тобі зробила бідолашна старенька, за що ти її так скривдив? Вона тебе навчала грамоті, виховувала, пояснювала, як треба поводитись, ставилась до тебе так добре, як могла. Нічого поганого тобі вона не зробила».

Мені стало так ніяково і так соромно, що хоч помирай. Я тинявся по плоту з кінця в кінець і подумки лаяв себе, Джим теж не міг знайти собі місця. Ми обоє не знали, куди себе подіти. Кожного разу, коли він підскакував і кричав: «Ось він, Каїр!» — я здригався, ніби від пострілу, і думав: якщо це справді виявиться Каїр, я крізь землю провалюсь від сорому.

Поки я все це думав, Джим весь час голосно говорив. Він сказав, що у вільних штатах найперше почне збирати гроші й нізащо не пустить на вітер жодного цента; а коли назбирає, скільки треба, то викупить свою дружину із ферми у тих місцях, де жила міс Вотсон, а потім вони вдвох будуть працювати і викуплять обох дітей; а якщо хазяїн не захоче їх продавати, то він підмовить якогось аболіціоніста, щоб той їх викрав.

Від таких розмов у мене аж мурашки по спині забігали. Раніше він ніколи не посмів би таке говорити. Погляньте тільки, як він змінився від однієї думки про те, що скоро буде вільний. Недарма говорить стара приказка: «Дай негру палець — він усю руку забере». Ось, думаю, що буває, коли діяти зопалу, не обміркувавши все гаразд. Цей негр, якому я фактично допоміг утекти, раптом набрався сміливості й заявляє, що вкраде своїх дітей, а я навіть не знаю їхнього власника і нічого поганого він мені не зробив.

Мені було прикро чути таке від Джима — це все ж таки ницість із його боку. Совість почала мордувати мене навіть сильніше, ніж досі, аж поки я їй не сказав: «Та облиш ти мене! Ще не пізно: я можу поїхати на берег, щойно з’явиться вогник, і все розказати». Я одразу ж заспокоївся й повеселішав, і на душі стало набагато легше. Тепер вже я не був такий засмучений. Я почав пильно вдивлятися, чи не з’явиться десь вогник, і навіть щось мугикав собі під ніс. Нарешті вдалині щось замиготіло, і Джим вигукнув:

— Ми врятовані, Геку, врятовані! Танцюй і стрибай від радості! Це старий добрий Каїр, точно тобі кажу!

Я сказав:

— Я сяду в човник і поїду гляну спочатку. Бо знаєш, Джиме, це може бути ще й не Каїр.

Він підхопився, приготував човник, поклав на дно свою стару куртку, щоб мені було зручніше сидіти, подав мені весло, а коли я відчалював, гукнув навздогін:

— Скоро я просто танцюватиму на радощах, кричатиму, що все це завдяки Гекові! Тепер я вільна людинка, але ж хіба я зміг би звільнитися, якби не він? Це все Ге к зробив! Джим ніколи тебе не забуде, Геку! Такого друга Джим ще ніколи не мав, а тепер ти взагалі єдиний друг у старого Джима.

Я гріб, старався з усіх сил, поспішав донести на нього. Але коли почув це, у мене й руки опустились. Тепер я гріб помалесеньку і сам не знав, радіти тому, що поїхав, чи не радіти. Коли я був уже кроків за п’ятдесят від плота, Джим крикнув:

— Ось він їде, вірний Гек! Єдиний білий джентльмен, який не обманув старого Джима!

Тут мені й зовсім недобре стало. Але ж, думаю собі, таки треба це зробити. Не можна задкувати. А тут якраз назустріч пливе човен, а в ньому двоє чоловіків із рушницями; вони спиняються, і я теж. Один із них запитує:

— Що це там таке?

— Пліт, — відповідаю я.

— А ти сам із цього плота?

— Так, сер.

— Чоловіки на ньому є?

— Лише один, сер.

— Бачиш, тут така справа. Сьогодні вночі втекло п’ятеро негрів, он звідти — трохи вище від того місця, де ріка повертає. В тебе там хто: білий чи чорний?

Я не одразу відповів. Хотів було, проте слова ніяк із язика не сходили. Якийсь час я намагався зібрати волю в кулак і все їм розказати, але хоробрості не вистачило — злякався, як той заєць. Бачу, що нічого в мене не вийде, махнув на все рукою та й кажу:

— Білий.

— Ну, ми самі поїдемо подивимось.

— Звісно, будь ласка, — кажу я, — там мій батько. Допоможіть мені — візьміть пліт на буксир до того місця, де ліхтар горить на березі. Батько хворий, і мама теж, і Мері Енн.

— Ох, чорт забирай! Ніколи нам, хлопчику… Але ж, думаю, допомогти треба. Чіпляйся своїм веслом, поїдемо.

Я причепився, і чоловіки почали гребти. Коли вони зробили кілька помахів веслами, я сказав:

— Батько буде вам дуже вдячний. Усі їдуть геть, як тільки попросиш дотягнути пліт до берега, а я сам не можу це зробити.

— Які підлі люди! Зажди-но, щось це дивно… А що сталося з твоїм батьком, хлопче?

— З ним… у нього… Та ні, нічого страшного…

Вони перестали гребти. До плоту вже було зовсім близько. Перший чоловік сказав:

— Хлопче, ти брешеш. Що таке в твого батька? Кажи правду, тобі самому краще буде.

— Я скажу, сер. Чесне слово, скажу, тільки не покидайте нас тут, ради Бога! У нього… в нього… Але ж вам не треба під’їжджати близько до плоту, ви просто візьмете нас на буксир… Будь ласка, я вам кину мотузку.

— Повертай назад, Джоне, повертай мерщій! — говорить чоловік.

Вони повернули назад.

— Тримайся подалі, хлопче, — проти вітру. Чорт забирай, боюсь, щоб вітром заразу не принесло. У твого батька чорна віспа — ось що з ним, хлопче, і ти це чудово знаєш. Чого ж ти нам одразу не сказав? Хочеш, щоб ми всі заразилися?

— Ага, — відповідаю я, а сам схлипую, — я раніше всім так і говорив, а вони тоді їхали і покидали нас.

— Бідолашний, це, мабуть, правда. Нам тебе дуже шкода, але ось у чому річ… Розумієш, нам віспою хворіти не хочеться. Послухай, я тобі скажу, що робити. Ти сам і не думай зараз причалити до берега, бо все розтрощиш на скіпки. Пропливеш ще миль двадцять униз по ріці, там побачиш місто на лівому березі. На той час вже розвидниться. А коли проситимеш про допомогу, не будь дурником, кажи, що у твоїх родичів лихоманка і жар. Щоб ніхто не здогадався, у чому справа. Ми тобі добра бажаємо, то ти вже постарайся, від’їдь від нас ще миль на двадцять. Туди, де горить ліхтар, їхати не варто — це всього лише лісовий склад. Слухай, твій батько, певно, бідний, я бачу, що йому не щастить. Ось, дивись, я кладу золоту монету, цілих двадцять доларів, на цю дошку — візьмеш, коли підпливе ближче. Звісно, з нашого боку це підло — залишати тебе без допомоги, але ж з віспою не жартують, сам знаєш.

— Зажди, Паркер, — додає другий чолов’яга, — ось ще від мене двадцять, поклади на дошку… Прощавай, хлопче! Зроби так, як містер Паркер тобі порадив, тоді все обійдеться.

— Так, хлопче, так! Ну, прощавай, на все добре. Якщо десь запримітиш негра-втікача, гукай на допомогу і хапай його — тобі за це грошей дадуть.

— Прощавайте, сер, — кажу я, — а негрів-утікачів я вже постараюсь не проґавити.

Вони поїхали собі далі, а я переліз на пліт, почуваючись украй кепсько; адже я знав, що вчинив недобре, і розумів, що мені ніколи не вдасться навчитися робити так, як слід; якщо людину змалку не навчити, що добре, а що погано, то коли вона виросте, їй хоч кілок на голові теши — і хотів би зробити добре, та не виходить. Потім я подумав трохи і кажу собі: стривай-но, а якби ти зробив, як слід, і видав би Джима, то чи було б тоді тобі краще, ніж зараз? Ні, сам і відповідаю, все одно було б недобре; мені тоді було б так само погано, як і зараз. Тоді чи варто робити все так, як треба, коли від цього тобі одна лише морока; а коли робити, як не треба, то клопоту ніякого, а нагорода все одно та сама… Я зрозумів, що зайшов у глухий кут зі своїми питаннями. Ну, думаю, то й не буду більше забивати цим голову, а буду завжди діяти, як мені зручніше. Я зазирнув до куреня. Джима там не було. Я оглянув увесь пліт — його не було ніде. Тоді я гукнув: