— Він каже, що донесе, і таки правда донесе. Навіть якщо ми обидва віддамо йому нашу долю, це все одно не врятує нас після того, як ми посварилися і так добряче його пригостили. Він нас викаже, тут сумнівів немає, точно тобі кажу. По-моєму, краще його прибрати.

— І по-моєму теж, — дуже тихо сказав Паккард.

— Бісова душа! Та я ж думав, що ти проти! Що ж, тоді все гаразд. Ходімо вколошкаємо його.

— Зажди-но, я ще не все сказав. Вислухай мене. Стріляти — це добре, але ж можна зробити справу і без галасу, якщо треба. Ось що я тобі скажу: нема чого так ганятися за шибеницею, коли можна здійснити задумане анітрохи не гірше, і водночас нічим не ризикуючи. Так чи ні?

— Авжеж. А як це влаштувати?

— Ось що я собі думаю: позаглядаємо тут по каютах і заберемо речі, які ще лишилися, а тоді — на берег і сховаємо все. І будемо чекати. Я ось що кажу: не більше ніж через дві години пароплав розвалиться і потоне. Догнав? Тернер теж потоне, і ніхто не буде в цьому винен, крім нього самого. По-моєму, це значно краще, ніж убивати. Нащо вбивати людину, коли можна обійтися без цього? Вбивати і гріх, і дурниця. Правильно я кажу чи ні?

— Так, мабуть, ти правий. А раптом пароплав не розвалиться й не потоне?

— То що ж, ми можемо зачекати годинки зо дві, а там видно буде… То по руках?

— Гаразд, ходімо.

Вони пішли, і я теж виліз, весь у холодному поту, й поповз на ніс. Там було темно, наче в погребі, але варто було мені покликати хрипким шепотом: «Джиме!» — як він озвався біля мого ліктя, і я йому сказав:

— Давай, Джиме, хутчіш, нема коли байдики бити та зітхати! На пароплаві ціла зграя вбивць, і якщо ми не знайдемо, де в них човен, і не пустимо його вниз по ріці, щоб вони з пароплава не могли зійти, одному з них поведеться ой як несолодко! А якщо ми знайдемо човен, то всім їм кришка — шериф їх забере. Хутчіше повертайся! Я обшукаю лівий борт, а ти правий. Починай від плоту і…

— Ох, Господи, Господи! Від плоту? Нема більше плоту, він відв’язався і поплив! А ми тут лишилися!

У мене перехопило подих і ноги підігнулися. Залишитися на розбитому пароплаві з цими бандюгами! Але ж не було коли нюні розводити. Тепер ми мусили, хоч ти трісни, знайти цей човен — він нам самим конче був потрібен. І ось ми почали пробиратися по правому борту, а самі трусимось, тремтимо, ледве-ледве дісталися до корми; здавалося, що минуло не менше тижня. А човна й сліду нема! Джим сказав, що далі він, здається, йти не може; він так боїться, що в нього й сил більше не лишилося, — зовсім ослаб. А я сказав: треба йти, бо якщо ми тут залишимося, то нам не позаздриш. Отож ми пішли далі. Ми почали шукати кормову частину рубки, знайшли її, а потім насилу пробралися навпомацки до освітленого люка, чіпляючись за виступи, бо одним краєм він уже був у воді. Тільки-но ми дісталися до самих дверей, дивимося — човен тут прив’язаний! Я ледве роздивився його в темряві. Але ж і радості було! Ще мить, і я б у нього заліз, але раптом відчинилися двері. Один із бандитів висунув голову за два кроки від мене; я вже було подумав, що тепер мені точно гаплик, а він знову заховав голову і каже:

— Перевісь-но подалі той бісів ліхтар, Білле, щоб його видно не було.

Тоді вкинув до човна мішок із якимись речами, заліз сам і всівся.

Це був Паккард. Тоді вийшов Білл і теж заліз до човна. Паккард тихо сказав:

— Готово, відчалюй!

Я ледве втримався за виступ — настільки раптом ослабнув. І раптом Білл каже:

— Зажди-но, а ти його обшукав?

— Ні. А ти?

— Теж ні. Значить, його частка при ньому лишилася.

— То що, пішли знову. Нащо мотлох тягнути, а гроші залишати?

— Слухай, а він не здогадається, що ми надумали?

— Може, і здогадається. Але ж треба нам забрати ці гроші. Ходімо!

І вони вибралися з човна й попрямували назад до каюти.

Двері за ними хряснули, бо нахил був якраз у той бік. За півхвилини я був уже в човні, й Джим теж стрибнув туди одразу за мною. Я схопив ножа, перерізав мотузку, й ми відчалили.

До весел ми й не торкнулися, не промовили жодного слова навіть пошепки, боялися бодай зітхнути. Ми швидко рухалися вниз за течією, в мертвій тиші пропливли повз корму; ще кілька секунд — і опинилися за сто кроків від розбитого пароплава, темрява проковтнула його, й око вже нічого не могло розгледіти. Тепер ми були в безпеці й добре це знали.

Коли ми відпливли за течією кроків на триста-чотири-ста, у дверях рубки на секунду спалахнув яскравою іскоркою ліхтар, і ми зрозуміли, що пройдисвіти дізналися про втрату човна й тепер починають зрозуміти, що їм буде так само кепсько, як і Тернеру.

Тут Джим наліг на весла, і ми помчали наздоганяти власний пліт. Лише тепер у мене вперше ворухнулася жалість до цих волоцюг — раніше, певно, часу не було. Я подумав, як це страшно, навіть для вбивць, опинитися в безвиході. Думаю: звідки знати, може, і я сам колись подамся в бандити, — певно, мені така доля теж була б гіркою! Тому я сказав Джиму:

— Щойно побачимо вогник, одразу ж причалимо до берега, вище або нижче кроків на сотню, в такому місці, де можна буде добре сховати тебе разом із човном, а тоді я вигадаю щось: піду шукати людей — нехай заберуть тих бандитів і врятують їх всіх, щоб можна було повісити, коли час настане.

Але це була невдала думка. Незабаром знову грянула гроза, цього разу ще сильніша за попередню. Вперіщив дощ, ніде не видно було ані вогника, — певно, всі поснули. Ми мчали по ріці й роздивлялися на всі боки: чи не з’явиться де вогник або наш пліт. Минуло багато часу, і дощ нарешті перестав лити, але хмари не розходились, і блискавки все спалахували, аж раптом під час одного спалаху бачимо — попереду щось чорніє у воді; ми — притьмом туди.

Це був наш пліт. Як же ми зраділи, коли знову перебралися на нього! І ось попереду, на правому березі, замигав вогник. Я сказав, що миттю туди змотаюсь. Човен був до половини завалений добром, яке злодії награбували на розбитому пароплаві. Ми звалили все це на одну купу на пліт, і я звелів Джиму плисти потихеньку далі й запалили ліхтар, коли побачить, що вже проплив зо дві милі, й не гасити вогонь, доки я не повернуся. Тоді я взявся за весла і попрямував туди, де горіло світло. Коли я підплив ближче, з’явилися ще три-чотири вогники вище, на пагорбі. Це було містечко. Я перестав гребти трошки вище від того місця, де горів вогонь, і мене понесло течією. Коли порівнявся зі світлом, то побачив, що це горить ліхтар на великому поромі. Я об’їхав його, шукаючи, де ж спить сторож; нарешті знайшов його на бітенгу[2]: він собі спав, звісивши голову на коліна. Я двічі або тричі штовхнув його в плече і почав ридати.

Він підскочив, як підстрелений, тоді дивиться, що це я, потягнувся добряче, позіхнув та й каже:

— Ну, що там сталося? Не плач, хлопче… Що сталось? Я кажу:

— Тато, і мама, і сестричка, і… — тут я знову схлипнув. Він каже:

— Ну, досить уже, що ж ти так розплакався? У всіх бувають неприємності, якось воно пройде. То що з ними сталося?

— Вони… вони… Це ви сторож на поромі?

— Еге ж, я, — відповідає сторож дуже вдоволено. — Я і капітан, і власник, і перший помічник, і лоцман, і сторож, і старший матрос; а інколи буває, що я сам — і вантаж із пасажирами. Я не такий багатий, як старий Джим Хорнбек, і не можу кидати гроші на вітер, як він кидає; але я йому багато разів казав, що не помінявся би з ним місцями. Матроське життя якраз для мене, а жити за дві милі від міста, де нема нічого цікавого, де нема навіть із ким словечком перекинутися, я нізащо не буду, навіть за всі його мільйони. Я кажу…

Тут я перебив його:

— Вони потрапили в жахливу біду…

— Хто — вони?

— Та вони ж усі: тато, мама, сестричка і міс Гукер. І якби ви під’їхали туди зі своїм поромом…

— Куди це «туди»? Де вони?