— Давайте сюди ганчір’я, я сам з цим упораюсь. Не затримуйтесь, ніколи дурня клеїти! Якщо вже втеча вдалася чудово, то відв’язуйте пліт і беріться за весла! Хлопці, ми блискуче влаштували втечу, просто розкішно! Хотілось би мені, щоб Людовік XVI потрапив нам до рук, тоді в його біографії не було б написано: «Потомок Людовіка Святого вирушає на небеса!» Ні, сер, ми б його переправили через кордон, ось що ми зробили б, та ще й як спритно! Беріться за весла, беріться за весла!

Але ми з Джимом порадились і почали думати. Трохи подумали, а тоді я кажу:

— Давай ти, Джиме. Він і каже:

— Ну от, по-моєму, так виходить. Якби це був містер Том і ми його звільнили, а когось із нас підстрелили б, хіба ж він сказав би: «Давайте, рятуйте мене, не думайте ні про яких лікарів для пораненого!» — хіба це схоже на містера Тома? Хіба він так скаже? Та ніколи в житті! Ну, а Джим хіба може так сказати? Ні, сер, я і з місця не зрушу, доки лікар не буде тут, хоч сорок років просиджу!

Я завжди знав, що в нього добра душа, так і чекав, що це він скаже; тепер усе було гаразд, і я оголосив Тому, що йду за лікарем. Почувши таке, Том зчинив галас, але ми з Джимом стояли на своєму і навіть не думати поступатись. Том хотів уже було сам повзти відв’язувати пліт, однак ми його не пустили. Тоді він почав нас лаяти, але й це ніяк йому не допомогло.

А коли він побачив, що я відв’язую човника, то сказав:

— Ну добре, якщо вже тобі так хочеться їхати, то я скажу, що треба робити, коли потрапиш до міста. Зачини двері, зв’яжи лікарю руки й ноги, одягни пов’язку йому на очі, й він нехай поклянеться мовчати, як риба, а тоді вклади йому в руку гаманець, повний золота, і веди його вночі, але не прямо, а задвірками. Привези його сюди в човнику — теж не прямо, а поплавай якомога довше серед острівців. І ще не забудь обшукати і забрати крейду, а повернеш потім, коли будеш переправляти назад до міста, а то він наставить крейдою хрестів, щоб можна було знайти наш пліт. Ось як треба зробити.

Я сказав, що зроблю все, як він звелів, і поїхав у човнику, а Джиму наказав заховатися в лісі, щойно він побачить лікаря, і сидіти, доки лікар не поїде.

Коли я розбудив лікаря, той виявився дуже приємним і добрим на вигляд дідусем. Я розказав йому, що вчора ввечері ми з братом полювали на Іспанському острові, знайшли там пліт і лишились на ньому ночувати, а десь опівночі брат, певно, спросоння штовхнув ногою рушницю, вона вистрілила, і куля потрапила йому в ногу. Отож ми просимо лікаря поїхати туди і перев’язати рану, тільки нічого нікому не говорити, бо ми хочемо повернутись додому сьогодні ввечері, а наші рідні ще нічого не знають.

— А хто ж ваші рідні? — запитує він.

— Фелпси, вони живуть за містом.

— Ага, он воно що! — каже він; тоді помовчав трошки і питає: — То як, ви кажете, його поранило?

— Йому щось наснилось, — відповідаю, — і рушниця вистрілила.

— Дивний сон, — каже лікар.

Він запалив ліхтар, зібрав усе, що потрібно, в сумку, і ми пішли. Тільки коли лікар побачив мого човника, він йому не сподобався: для одного, каже, ще куди не йшло, але двох не витримає.

Я йому відповідаю:

— Та ви не бійтесь, сер, він нас і трьох чудово витримав.

— Кого це — трьох?

— Ну, мене, Сіда, і ще… рушниці, ось що я хотів сказати.

— А, он як, — каже лікар.

Він усе ж таки поставив ногу на борт, спробував, чи міцний човник, а тоді похитав головою і сказав, що мусить знайти щось більш надійне. Але решта човнів на березі були припнуті ланцюгом і замкнені, тож він узяв мій човник, а мені звелів зачекати, доки він не повернеться, або пошукати іншого човна, або ж, якщо я хочу, піти додому і підготувати родичів до такого сюрпризу. Я сказав, що поки не хочу, потім пояснив йому, як знайти пліт, і він поїхав.

І тут я задумався: а що, коли він не зможе вилікувати Тома відразу — як то кажуть, не встигне вівця хвостом змахнути? Раптом йому для цього треба буде три-чотири дні? Як тоді бути? Сидіти тут, чекати, доки він усім розпатякає? Е, ні, сер! Я знаю, що зроблю. Почекаю його, а якщо він повернеться і скаже, що йому треба ще раз туди з’їздити, я теж із ним поїду, — все одно як, хоч би й вплав; а там ми його зв’яжемо, залишимо на плоту і попливемо по ріці; а коли Том одужає і він більше нам не буде потрібен, заплатимо йому, скільки це коштує, або віддамо все, що в нас є, і висадимо на берег.

Я заліз на колоди — вирішив трошки подрімати. А коли прокинувся, сонце вже стояло високо над головою. Я підхопився і мерщій подався до лікаря, але в нього вдома мені сказали, що він ще вночі поїхав до хворого і досі не повертався. Ну, думаю, значить, у Тома погані справи, треба швиденько переправлятись на острів. Іду від лікаря — і щойно завернув за ріг, як мало не збив із ніг дядька Сайласа!

— Томе, це ти? Де ж ти пропадав увесь цей час, поганий хлопчисько! — каже він.

— Ніде я не пропадав, — відповідаю. — Просто ми ловили негра разом із Сідом.

— А куди ж ви потім зникли? — запитує він. — Твоя тітка дуже хвилювалась.

— Дарма вона хвилювалась, — кажу, — нічого з нами не сталось. Ми побігли за людьми і за собаками, тільки вони нас обігнали, і потім ми вже їх не бачили, а тоді нам здалося, ніби вони вже за рікою. Тоді ми взяли човник і переправились на той бік. Але нікого там не знайшли і поїхали проти течії, весь час тримаючись біля берега; а потім захотіли спати, бо дуже втомились, тому прив’язали човника й лягли спочити, і лише годину тому прокинулись і переправились сюди. Сід пішов на пошту — дізнатися, чи нема якихось новин; а я от шукаю нам щось перекусити, і потім ми підемо додому.

Ми разом із дядечком Сайласом зайшли на пошту «за Сідом», але, як я і думав, його там не було. Старий отримав якогось листа, тоді ми ще трохи почекали, але Сід так і не прийшов. Дядько сказав:

— Поїхали додому, твій брат повернеться пішки чи на човні, коли йому набридне тинятися хтозна-де, а ми поїдемо на коні!

Мені він так і не дозволив залишитися і почекати Сіда: мовляв, що це ні до чого, треба хутенько їхати додому, нехай тітонька Саллі побачить, що з нами нічого не сталось.

Коли ми повернулись додому, тітонька Саллі так зраділа, побачивши мене, — і сміялась, і плакала, і обіймала мене, і навіть трохи побила, але зовсім не боляче; обіцяла, що й Сіду перепаде, коли він повернеться.

А в будинку було повнісінько гостей: усі фермери з дружинами з’їхалися до нас на обід, і стояв такий ґвалт, якого я ще ніколи не чув. Найважче було витримати стару Гочкіс, бо язик у неї молов без упину.

— Ну, — каже вона, — сестро Фелпс, бачила я цей сарай і думаю, що ваш негр несповна розуму. Кажу сестрі Демрел: «А що я вам казала, сестро Демрел? Він же несповна розуму — так і сказала, цими самими словами: ви всі мене чули, — він несповна розуму, це з усього видно. Узяти хоча б те жорно, — і спробуйте мене переконати, що це не так! Щоб людина при своєму розумі оце таке робила? Шкрябала різні дурниці на жорні? З чого б то? — кажу. — Тут такий-то розірвав своє серце, а тут такий-то мучився тридцять сім років і так далі, позашлюбний син якогось Людовіка… забула, як його прізвище… якась нісенітниця! Зовсім здурів!» Так із самого початку і говорила, і потім говорила, і зараз кажу, і завжди буду казати: цей негр таки божевільний, чистий Навуходоносор, кажу…

— А драбина з ганчір’я, сестро Гочкіс! — перебила стара Демрел. — Нащо вона йому знадобилась, хтось мені може сказати?

— Ось це саме я і говорила щойно сестрі Оттербек, вона може підтвердити. «А мотузяна драбинка?» — запитує вона. А я кажу: «Так отож, нащо вона йому?» — кажу. А сестра Оттербек і каже…

— Але цікаво все ж таки, як це жорно туди потрапило? І хто прокопав цю дірку? І хто…

— Ось саме це я і кажу, брате Пенрод! Я щойно от що говорила… передайте-но мені блюдечко з патокою… щойно от що я говорила сестрі Данлеп, от буквально хвилинку тому! «Як же він примудрився затягнути туди жорно?» — кажу. А вона мені: «І без жодної допомоги, зауважте, ніхто ж не допомагав!» А я їй: «Та що ви, без допомоги тут не впоратись, — кажу, — тут явно хтось допомагав, та ще й не один. Цьому негру чоловік зо двадцять допомагали, — кажу. — Та якби я могла, я б тут усіх негрів відшмагала б, усіх до єдиного, й дізналася б, хто це зробив, — кажу. — Та мало того…»