Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— А де масло?

— Я поклав шматок на маїсовий хлібець, — відповідаю.

— Значить, там він і лишився — масла тут нема.

— Можна обійтись і без масла, — кажу йому.

— Але з маслом краще, — відповідає Том. — Збігай-но в погріб і принеси його, а тоді спускайся по громовідводу і приходь швидше. Я наб’ю соломою Джимів одяг — ніби це його перевдягнута матір, — а коли ти повернешся, я пробекаю, як вівця, і ми всі разом утечемо.

І він пішов, а я спустився в погріб. Кусень масла завбільшки з великий кулак лежав там, де я його залишив; я взяв його разом із хлібцем, погасив свічку і почав обережно підніматися сходами. Я вже вибрався нагору, аж раптом бачу — назустріч мені йде тітонька Саллі зі свічкою в руці; я хутенько поклав масло в капелюх, а капелюх одягнув на голову; тут вона мене побачила і питає:

— Ти був у погребі?

— Так, тітонько.

— І що ти там робив?

— Нічого.

— Як це — нічого?

— Та так, нічого.

— А з якого це дива ти туди поліз уночі?

— Не знаю, тітонько.

— Не знаєш? Ти мені так не відповідай. Томе, мені треба знати, що ти там робив!

— Нічого я там не робив, тітонько Саллі, їй-Богу, нічого не робив!

Ну, думаю, тепер вона вже мене відпустить; іншим разом і відпустила б, тільки тепер у нас в будинку надто багато коїлось дивного, тому тітонька і почала боятись усього, що хоч трохи видавалось підозрілим. Тому вона дуже рішуче сказала:

— Іди зараз же до вітальні й сиди там, доки я не повернусь. Здається мені, що ти пхаєш свого носа, куди не треба! Дивись-но мені, я тебе виведу на чисту воду, не думай!

Вона пішла собі, а я відчинив двері до вітальні й зайшов. А там народу! П’ятнадцять фермерів — і всі, як один, із рушницями.

Мені аж недобре стало; всівся я на стілець і сиджу. Вони теж розсілись по всій кімнаті; деякі перемовляється впівголоса, але всі сидять, наче на голках, усі нервують, хоч і намагаються робити вигляд, що нічого не відбувається. Але я звернув увагу, що вони то знімуть капелюхи, то знову надягнуть, то почухають потилиці, й пересідають весь час із місця на місце, і перебирають ґудзики… Мені теж було не по собі, але капелюха я таки не зняв.

Мені захотілося, щоб тітонька Саллі швидше повернулась і розібралась зі мною — відлупцювала, чи що, — і тоді я побіжу до Тома і скажу йому, що ми перестарались: таке осине гніздо розворушили, що страшно подумати! Тож годі бавитись, треба втікати з Джимом, доки ці молодчики до нас не добрались.

Нарешті прийшла тітонька і давай мене розпитувати; але я на жодне питання не зміг відповісти до пуття, голова зовсім не варила; а фермери в цей час страшенно хвилювались: одні хотіли одразу ж іти на бандитів, говорили, що до півночі залишилося лише кілька хвилин, а інші вмовляли зачекати, доки бандит не почне бекати, як вівця. Тітонька Саллі вчепилась зі своїми запитаннями, а я весь тремчу і ледь живий від страху. В кімнаті стало дуже жарко, і масло в мене під капелюхом почало танути й потекло по шиї та по скронях; а коли один фермер сказав, що «треба зараз же йти до хижки, засісти там і спіймати їх, щойно вони з’являться», я ледь не впав; і тут масло потекло у мене по лобі. Побачивши це, тітонька Саллі побіліла вся, як простирадло, і каже:

— Господи помилуй! Що таке з дитиною! Певно, запалення мозку, раз він так уже й тече з нього!

Всі підійшли подивитися, а вона зірвала з мене капелюха, ну, масло з хлібом і випало. Тут вона схопила мене, обійняла і каже:

— Ну й налякав же ти мене! Слава Богу, що не гірше, я й цьому рада; останнім часом нам щось дуже не щастить, — тільки й пильнуй, щоб знову яка біда не сталась. Я як побачила в тебе цю штуку — ну, думаю, не жити вже йому: воно по кольору таке саме, як має бути мозок, коли… Господи, ну чого ж ти мені не сказав, нащо спускався в погріб, я б і не хвилювалася! А тепер марш спати, і щоб я тебе до ранку не бачила!

Я за одну мить злетів нагору, а наступної миті вже спускався громовідводом і, перечіплюючись у темряві, мчав до сарайчика. Я навіть говорити не міг — так розхвилювався, але все-таки на одному подиху розповів Тому, що треба забиратися хутко, не гаяти жодної хвилини, бо в будинку повно людей, і у всіх рушниці!

Очі в нього так і засяяли, і він сказав:

— Та ти що! Не може бути! Оце здорово! Ну, Геку, якби довелося знову все починати спочатку, я б людей двісті зібрав, не менше. Ех, якби ж то можна було все це трішечки відкласти!

— Мерщій, — кажу, — мерщій! Де Джим?

— Та ось же він, поряд, простягни руку — і доторкнешся до нього. Він уже перевдягнувся, все готово. Давайте вибиратися звідси, а тоді будемо бекати.

Але тут ми почули тупіт — фермери підійшли до дверей, почали гуркотіти замком, а один із них сказав:

— Я ж вам говорив, що рано виходити; їх ще немає — самі бачите, двері замкнені. Давайте так: я вас зачиню тут, і сидіть у темряві, дочекайтесь їх і перестріляйте всіх, коли з’являться; а решта залишайтесь зовні: розійдіться на подвір’ї та прислухайтесь, чи вони ще не наближаються.

Кілька людей зайшли до хижки, але в темряві нас не побачили і ледь не наступили на нас, коли ми полізли під ліжко. Ми благополучно вилізли в підкоп, швидко, але без шуму: Джим перший, за ним я, а Том за мною — це він так скомандував. Тепер ми були в прибудові й чули, як фермери тупотять на подвір’ї, зовсім поряд. Ми тихенько підкралися до дверей, але Том зупинив нас і почав дивитися в щілину, проте все одно не міг нічого розібрати — було дуже вже темно. Тоді він сказав пошепки, що буде прислухатися, і як тільки кроки стихнуть, штовхне нас ліктем, тоді нехай Джим вибирається першим, а він піде останнім. Він приклав вухо до щілини і почав слухати — слухав, слухав, а там весь час кроки, але нарешті він нас штовхнув, ми вискочили з прибудови, пригнулися низенько і, майже не дихаючи, безшумно почали скрадатися до паркану, один за одним, вервечкою, як індіанці. Потім ми з Джимом перелізли через паркан, а Том зачепився штаниною за тріску в верхній перекладині; раптом поряд почулися кроки, він смикнувся — тріска відламалась і затріщала, а коли Том зістрибнув і побіг за нами, хтось крикнув:

— Хто там? Ану, відповідай, бо стрілятиму!

Але ми нічого не відповіли, а наддали ходу і дременули, що було сил. Вони кинулись за нами; потім — бах! бах! бах! — кулі просвистіли у нас над головою. Чуємо — кричать:

— Ось вони! До річки побігли! За ними, хлопці, спускайте собак!

Було чути, що женуться вони за нами щодуху. Ми це чули, бо вони були в чоботях і репетували, а ми бігли босоніж і мовчки. Ми побігли до лісопилки, а коли вони почали нас наздоганяти, звернули в кущі й дали їм дорогу, а потім знову побігли за ними. Коли чекали на бандитів, собак зачинили, щоб вони їх не налякали, а тепер їх хтось випустив; чуємо — вони теж біжать за нами, гавкають так, наче їх цілий мільйон. Тільки собаки це були свої; ми зупинилися, почекали їх, і коли вони побачили, що це ми і нічого цікавого тут для них немає, то покрутили хвостами і побігли далі, туди, звідки долинали шум і тупіт; а ми знову побігли за ними слідом, так і бігли майже до самої лісопилки, а там повернули і пробралися через кущі до того місця, де був прив’язаний мій човник, стрибнули в нього і давай щосили гребти до середини ріки, намагаючись не шуміти. Потім, вже не поспішаючи, повернули до того острівця, біля якого заховали пліт; і ще довго було чути, як собаки гавкають і бігають берегом туди-сюди; але коли ми відпливли ще далі, шум стих, а потім і зовсім завмер. А коли ми вилізли на пліт, я сказав:

— Ну, Джиме, тепер ти знову вільна людина і більше ніколи рабом не будеш!

— Та ще й як усе добре вийшло, Геку! — каже Том. — І придумано було добре, а зроблено ще краще, ніхто інший не зміг би придумати, щоб було так добре і так хитромудро!

Ми всі раділи так, що й не сказати, а найбільше радів Том Сойєр, бо в нього в нозі застрягла куля.

Коли ми з Джимом про це почули, то відразу перестали веселитись. Тому було дуже боляче, і кров сильно текла; ми поклали його в курені, розірвали сорочку герцога і хотіли перев’язати йому ногу, але він сказав:

63
{"b":"979090","o":1}