— Ну, Джиме, це не біда, якщо ти все одно колись станеш багатий.

— Та я й зараз багатий, якщо подумати. Я ж сам собі хазяїн, а за мене дають вісімсот доларів. Якби мені ці гроші, то я більше і не просив би.

Мені захотілося ще раз піти поглянути на одну місцину, яку я запримітив посеред острова, коли його оглядав; ось ми із Джимом туди й вирушили. Добралися ми швидко, бо ж острів були лише три милі завдовжки та чверть милі завширшки.

Це був досить довгий та крутий пагорб футів із сорок заввишки. Ми ледве вилізли на вершину — такі там були круті схили та непролазні чагарі. Ми обходили та облазили все навколо і зрештою знайшли гарну, простору печеру майже на самій верхівці, на тому боці, що ближче до Іллінойсу. Печера була велика, як дві-три кімнати разом, і Джим міг стояти у ній випроставшись. Всередині було прохолодно. Джим вирішив одразу ж перенести туди наші речі, але я сказав, що нема чого весь час лазити вниз і вгору. Тоді Джим сказав, що коли ми сховаємо човник у потаємному місці й перетягнемо наше манаття в печеру, то зможемо ховатися тут, коли хтось переправиться на острів, і без собак нас нізащо не знайдуть. А крім того, пташенята недарма пророчили дощ, тож невже я хочу, щоб усе промокло?

Ми повернулися, сіли в човник, підпливли поближче до печери й перенесли в неї всі наші речі. Тоді знайшли таку місцину поблизу, де можна було сховати човник під густими вербами. Ми зняли кілька рибин із гачків, знову закинули вудки і пішли готувати обід.

Вхід до печери виявився досить широкий, щоб туди можна було закотити бочечку; з одного боку від входу підлога утворювала невелике підвищення, і там було рівне місце, дуже зручне для вогнища. Ми там розвели вогонь і зварили обід.

Постеливши ковдри, ми всілися на них і пообідали. Решту речей ми розмістили в глибині печери так, щоб вони були під рукою. Незабаром спохмурніло, небо розтинали блискавки, загримів грім, отже, пташки мали-таки рацію. Одразу ж полив і дощ, сильний, як із відра, а такого вітру я ще ніколи не бачив. Це була найсправжнісінька літня гроза. Стало так темно, що все навколо здавалося чорно-синім і дуже гарним, а дощ періщив так сильно і густо, що дерева трохи віддалік виднілися, наче крізь туман або павутину. Раптом налетить вихор, пригне дерева і поверне листки світлим боком, навиворіт; а тоді підніметься такий сильний вітер, що дерева махають гіллям, як навіжені; а коли темрява стала найчорніша та найгустіша, зненацька — фсс! — стало світло, як удень; тепер було видно на сотню кроків далі, ніж раніше, було видно, як гнуться під поривами вітру верхівки дерев; а за мить знову стало темно, як у прірві, й зі страшною силою загуркотів грім, а тоді прокотився по небу, все нижче, нижче, наче порожні бочки по сходах, — знаєте, коли сходи довгі, а бочки сильно підскакують.

— Оце класно, Джиме! — сказав я. — Я б нікуди звідси не пішов. Дай-но мені ще шматок риби та гарячий кукурудзяний корж.

— Ось бачиш, а без Джима було б тобі скрутно. Сидів би ти в лісі без обіду, та ще й промок би до нитки. Так, синку, так! Кури знають, коли дощик піде, і пташки в лісі теж.

Днів десять або дванадцять поспіль вода в річці все піднімалася та піднімалася, й зрештою вийшла з берегів. У низинах острів залило водою на три-чотири фути, й іллінойський берег теж. По цей бік острова річка стала ширшою на багато миль, бо міссурійський берег — це суцільна стіна скель.

Вдень ми їздили по всьому острову на човнику. У гущавині лісу був прохолодний затінок, навіть коли сонце припікало на повну котушку. Ми так-сяк пробиралися поміж дерев, а деякі місця були так густо обплетені диким виноградом, що доводилось повертатися назад і шукати інший шлях. Ну, і на кожному поваленому дереві сиділи кролики, змії та інша живність; а після того, як вода постояла день-другий, вони від голоду стали такі сумирні, що просто під’їжджай і руками їх бери, кому хочеться; лише, звісно, не змій і не черепах — ці стрибали у воду. На горі, де була наша печера, вони аж кишіли. Якби ми захотіли, могли б собі завести скільки завгодно приручених звірів.

Якось увечері ми зловили невелику частину плоту — гарні соснові дошки. Ця частина була футів дванадцять завширшки і п’ятнадцять-шістнадцять завдовжки, а над водою дюймів на шість-сім виступав рівний міцний настил. Іноді вдень повз нас пропливали колоди, тільки ми не ловили їх: при денному світлі ми й носа не висовували з печери.

Іншого разу, перед самим світанком, ми причалили до верхнього кінця острова, і раптом бачимо: з заходу пливе до нас цілий будинок. Він був двоповерховий і добряче перехняблений. Ми під’їхали і забралися в нього — залізли у вікно верхнього поверху. Але було ще зовсім темно, нічого не видно; тоді ми вилізли, прив’язали човник і сіли чекати, поки розвидниться.

Ми ще й до нижнього кінця острова не доплили, як почало світати. Зазирнувши в вікно, ми роздивилися ліжко, стіл, два старих стільці, а ще на підлозі валялося чимало різних речей і на стіні висів одяг. У дальньому кутку лежало щось схоже на людину. Джим гукнув:

— Агов, ти!

Але той не поворухнувся. Потім я теж до нього гукнув. Тоді Джим сказав:

— Він не спить — він мертвий. Ти не йди сюди, я сам піду погляну.

Він заліз у вікно, підійшов до лежачого, нахилився, подивився і каже:

— Це мрець. До того ж зовсім голий. Його застрелили ззаду. Певно, днів зо два чи три, як він помер. Іди сюди, Геку, тільки не дивися йому в обличчя, бо дуже вже страшно.

Я вирішив зовсім на нього не дивитися. Джим прикрив його якимось старим ганчір’ям, але це було ні до чого: дивитися я на нього не збирався. На підлозі валялися старі, замусолені карти, порожні пляшки з-під віскі та ще дві маски із чорного сукна, а всі стіни були обписані лайливими словами і розмальовані вугіллям. На стіні висіли дві заношені ситцеві сукні, солом’яний капелюшок, якісь спідниці та сорочки, а ще чоловічий одяг. Ми багато чого перенесли до човника — все, що могло знадобитися. На підлозі валявся старий солом’яний капелюх, які носять хлопчаки; я його теж прихопив. А ще там лежала пляшка з-під молока, заткнута ганчіркою, щоб дитині смоктати. Ми хотіли взяти пляшку, але вона була розбита. Були ще обшарпана стара скриня і валіза зі зламаними застібками, обидві стояли відчинені, але нічого путнього в них не лишилося. З того, як валялися речі, було видно, що господарі тікали поспіхом і не встигли забрати всі пожитки.

Нам перепали: старий жерстяний ліхтар, великий ніж без руків’я, новенький кишеньковий ножик фірми Барлоу (такий ножик у жодній крамничці не купиш дешевше, ніж за півдолара), багато свічок, жерстяний свічник, фляжка, жерстяний кухоль, порвана ватяна ковдра, дамська сумочка з голками, шпильками, нитками, шматком воску, ґудзиками і рештою дріб’язку, топірець та цвяхи, вудочка завтовшки з мій мізинець, із величезними гачками, згорнута в сувій оленяча шкура, собачий ошийник, підкова, пляшечки з-під ліків, без ярликів; а коли ми вже зібралися йти, я знайшов досить пристойну скребачку, а Джим — старий смичок від скрипки та дерев’яну ногу. От тільки ремені відірвалися, а так дуже хороша нога, — правда, мені задовга, а Джиму закоротка. А другу ногу ми так і не знайшли, скільки не шукали.

Так що, загалом, здобич у нас була непогана. Коли ми зібралися відпливати від будинку, вже зовсім розвиднилось. Ми були на чверть милі нижче від острова; я наказав Джиму лягти на дно човника і накрив його ватяною ковдрою, бо якби він сидів, здаля було б видно, що це негр. Я почав правувати до іллінойського берега з таким розрахунком, щоб нас віднесло на півмилі вниз за течією, потім тримався під самим берегом, у смузі стоячої води. На острів ми повернулися без жодних пригод, нікого не зустрівши.

Після сніданку мені закортіло поговорити про мерця та про те, як його вбили, але Джим не захотів. Він сказав, що цим можна накликати біду, а крім того, як би той мрець не внадився до нас швендяти ночами — адже людина, котру не поховали, швидше буде всюди тинятися, ніж та, що упокоїлась і лежить собі спокійно у своїй могилці. Це, певно, було правильно, тож я вирішив не сперечатися, але все одно думав про це: цікаво було б дізнатися, хто його застрелив і нащо.