Раптом блискавка залила все яскраво-білим світлом, і хтось вигукнув:

— Їй-Богу, ось він, мішок із золотом, у нього на грудях!

Хайнс заволав разом з усіма, випустив мою руку і щосили смикнувся вперед, щоб на власні очі побачити золото; і як уже я від нього втік і вибрався на дорогу — цього й сам не знаю.

На дорозі не було жодної душі, тож я помчав щодуху. Навкруги був лише густий морок, і спалахи блискавки, і свист вітру, й удари грому, тож не сумнівайтесь — летів я стрімголов!

Добіг до міста, бачу — на вулицях порожньо: всі поховалися від грози. Отож я не став ховатись у провулки, а чкурнув просто головною вулицею. А коли почав наближатись до нашого будинку — дивлюсь на нього, очей не спускаю. Жодного вогника, будинок зовсім темний; я навіть засмутився — так мені стало прикро, сам не знаю, чому. Але раптом в ту мить, коли я пробігав повз будинок, — раз! — і загорівся вогник у вікні Мері Джейн, і серце в мене забилося швидко-швидко, ледь не вискочило. А вже наступної миті й будинок, і все-все лишилося в темряві, позаду мене, і я знав, що вже більше ніколи нічого цього не побачу. Вона була найкраща, і характер мала твердіший, ніж інші дівчата.

Опинившись за містом на такій відстані, що можна було вже подумати про переправу на острівець, я почав шукати, чи не вдасться десь позичити човна. Коли блискавка показала мені одного човника, не прикріпленого замком, я не став гаяти часу, стрибнув у нього і відштовхнувся від берега. Виявилось, що цей човник був абияк прив’язаний мотузкою. Острівець був дуже неблизько, ген на середині ріки, але я старався з усіх сил; і коли нарешті причалив до плота, то почувався страшенно виснаженим — більше за все мені хотілося лягти та відхекатись. Але хіба ж був час розлежуватись! Я перестрибнув на пліт і гукаю:

— Мерщій, Джиме, відв’язуй пліт! Слава тобі, Господи, ми їх позбулися!

Джим вискочив із куреня, розкинув руки і кинувся до мене, щоб обійняти, — так сильно він зрадів. Але в мене й душа втекла в п’яти, коли я його побачив у світлі блискавки, — я позадкував і впав із плоту в річку, бо зовсім забув, що Джим тепер поєднував у одній особі й короля Ліра, і хворого араба, і потопельника. Одним словом, я ледве душу Богу не віддав з того переляку. Але вірний Джим виловив мене з вони і вже було зібрався обіймати мене та благословляти, однак я йому сказав:

— Не зараз, Джиме, давай потім, усе потім! Мерщій відв’язуй пліт і відчалюй від берега!

За дві секунди ми вже пливли вниз по ріці. Як добре було знову опинитися на свободі, привільно плисти по широкій ріці — і щоб ніхто не міг дістати! Я навіть пострибав і потанцював трохи з радощів і поляскав п’яткою об п’ятку — не міг стриматись. А коли ляснув утретє, раптом почув добре знайомий звук. Зачаїв подих, прислухався і чекаю: так і є! Ось спалахнула над водою блискавка, бачу — вони пливуть! Налягають на весла так, що борти тріщать! Це були король із герцогом.

Я упав на пліт і ледве стримався, щоб не заплакати.

Щойно вони ступили на пліт, як король кинувся до мене, схопив за шкірки і каже:

— Хотів утекти від нас, щеня паршиве?! Компанія наша тобі остогидла чи як?

Я відповідаю:

— Ні, ваша величносте, ми не хотіли… Відпустіть, ваша величносте!

— Тоді хутчіш викладай, що це ти надумався, а то душу витрясу!

— Чесне слово, я вам розкажу все, як було, ваша величносте. Цей, який мене тримав, був дуже ласкавий до мене, все повторяв, що в нього такий самий синок помер минулого року. Мовляв, йому дуже прикро бачити, що хлопчик вляпався в таку халепу. А коли в усіх дах зірвало від вигляду золота і натовп кинувся до труни, він випустив мою руку і шепнув: «Біжи щодуху, інакше тебе повісять!» І я побіг. Мені здалося, що лишатися безглуздо: от що я міг зробити? Нічого! А навіщо чекати, коли тебе повісять, якщо можна втекти! Отож я чкурнув щодуху, біг і біг, доки не побачив човника. А коли дістався до плота, то звелів Джиму відчалювати, бо дуже боявся, що мене доженуть і повісять; а ще я сказав йому, що вас і герцога, певно, вже немає серед живих, і мені вас дуже було шкода, і Джимові теж. Я дуже зрадів, коли вас побачив! Чесно — ось запитайте Джима, брешу я чи ні!

Джим підтвердив, мовляв, так воно все і було. А король наказав йому замовкнути і каже:

— Ага, так я й повірив твоїм брехням! — і знову струснув мене за шкірки й пообіцяв утопити в річці.

Але герцог сказав:

— Відпустіть хлопчиська, старий телепню! А ви ж хіба інакше поводились? Потурбувались про нього, коли на волю вирвались? Щось я такого не пригадую!

Тоді король відпустив мене і почав лаяти на всі заставки містечко й усіх його жителів. Герцог і тут з ним не згодився:

— Краще б ви себе як слід вилаяли — бо це саме вас треба вилаяти, на чому світ стоїть. Більше, ніж усіх інших. Ви з самого початку нічого путнього не зробили, хіба що не розгубилися і вчасно ляпнули про цю синю стрілку. Це було до речі, нічого не скажеш! Тільки ця штука нас і врятувала. А якби не вона, запроторили б нас до буцегарні до прибуття вантажу англійців, а там — пряма дорога до в’язниці, й не викрутилися б ми ніяк! А через цю вашу стрілку вони потягнули нас на цвинтар, і вже там золото врятувало наші шкури: якби ці несусвітні дурні не втратили голови і не кинулися всі до труни дивитись на гроші, довелося би нам із вами сьогодні спати в краватках посиленої міцності — значно міцніших, ніж нам би того хотілося.

Вони помовчали якусь хвилину — замислились. Тоді король і каже досить розгублено:

— Гм! Але ж ми думали, що золото вкрали негри… Я весь аж зіщулився від страху.

— Отож бо й воно, — каже герцог повільно й насмішкувато, — МИ думали!

Ще за півхвилини король каже спроквола:

— Принаймні я так думав.

А герцог йому відповідає таким самим тоном:

— Навпаки, це я думав. Король розсердився й питає:

— Послухайте, ваша світлосте, ви на щось конкретне натякаєте?

Герцог йому відповідає — цього разу значно жвавіше:

— Ну, якщо вже ми говоримо начистоту, то дозвольте у вас поцікавитись: а на що ви натякали?

— Зовсім уже забрехався! — в’їдливо промовив король. — Хоча звідки мені знати: може, це ви уві сні все зробили, не усвідомлюючи власних вчинків?

Герцог ощирився і відрубав:

— Та перестань ти дурниці молоти! Думаєш, я зовсім уже бовдур? Невже я, по-твоєму, й досі не здогадався, хто заховав гроші у труну?

— Ох, сер! Я ж то знаю, що ви це знаєте, бо ви самі їх і заховали!

— Це брехня!

І герцог накинувся на короля. Той кричить:

— Забери руки! Відпусти горло!.. Добре, беру слова назад!

Коли король прохрипів останню фразу, герцог сказав:

— Згода. Але спочатку ви мусите зізнатися, що саме ви заховали гроші, й хотіли потім утекти від мене, повернутися, відкопати сховане й забрати всі гроші собі.

— Заждіть хвильку, герцогу! Дайте відповідь на одне запитання — чесно і благородно: то це не ви заховали туди гроші? Якщо не ви, то так і скажіть. Я вам повірю і всі слова свої заберу назад.

— Ах ти ж, старий пройдисвіте! Нічого я не ховав! Сам знаєш, що не я. Ось тобі!

— Ну добре, я вам вірю. Але дайте відповідь на ще одне запитання, тільки не треба так нервувати: чи не було у вас такої думки — дістати грошенята і переховати їх?

Герцог довго не відповідав, а тоді каже:

— А навіть якби й була, то що з того? Це ж не я зробив! Бо у вас не тільки була думка — ви таки дістали й переховали!

— Щоб я здох на цьому місці, герцогу, але все ж я грошей не брав — і це правда! Не можу сказати, що я не збирався їх взяти: зізнаюсь, що було, то було, але ж ви… тобто… я маю на увазі, інші… Словом, мене випередили.

— Брехня! Ви самі їх украли й повинні зізнатися в цьому, інакше…

Король почав задихатися, а потім через силу прохрипів:

— Досить… зізнаюсь!

Я був дуже радий це почути; мені одразу стало набагато легше. А герцог відпустив нещасного і каже: