— Так і зробимо. Я візьму ваш чек і пошлю його разом із чеком вашого брата, і тоді вони знатимуть, що все гаразд.
Їм принесли папір і перо; король усівся за стіл, схилив голову набік, пожував губами і нашкрябав щось. Потім перо передали герцогу, і він уперше за весь цей час, очевидно, розгубився. Але все ж таки взяв перо і почав писати. Після цього адвокат повернувся до новоприбулого старенького і каже:
— Прошу вас і вашого брата написати один-два рядки і підписатись своїм прізвищем.
Той щось там нашкрябав, тільки ніхто не зміг розібрати його почерк. Адвокат, видно, дуже здивувався і каже:
— Нічого не розумію!
Потім він вийняв із кишені стосик старих листів і почав уважно розглядати спочатку листи, тоді записки, потім знову листи. Зрештою сказав:
— Ось листи від Гарві Вілкса, а ось обидві записки, і кожен може на власні очі пересвідчитись, що листи написані іншим почерком (тут король із герцогом зрозуміли, що адвокат обвів їх довкола пальця, і вигляд у них при цьому був розгублений і пришелепуватий). А ось почерк цього джентльмена, і знову кожен без проблем побачить, що він також не писав ці листи, — зрештою, ці каракулі навіть почерком назвати важко. А ось це лист від… Тут новенький старий сказав:
— Дозвольте мені пояснити, будь ласка. Мій почерк дійсно ніхто не може розібрати, крім мого брата, і він завжди переписує мої листи. Ви бачите його почерк, а не мій.
— Та-а-ак, — задумався адвокат. — Оце так задачка! У мене є листи і від Вільяма; будьте такі ласкаві, попросіть його написати кілька рядків, тоді ми змогли б порівняти почерк.
— Лівою рукою він писати не може, — каже старий. — Якби він володів зараз правою рукою, ви б одразу переконалися, що він писав і свої, і мої листи. Порівняйте їх, будь ласка, — вони написані однаковим почерком.
Адвокат придивився і каже:
— Я думаю, що це правда; а якщо ні, то подібності значно більше, ніж мені до цього часу здавалося. Я вже було подумав, що ми вибралися на правильний шлях, аж ні — знову на манівці збилися. Принаймні одне вже доведено: ці двоє — не Вілкси, — на цих словах він кивнув головою на короля з герцогом.
І що ви собі думаєте? Цей старий віслюк і тут не здався! Не здався, і крапка! Заявив, що така перевірка не годиться. Що його брат Вільям — той іще жартівник, того навіть не збирався писати по-справжньому; а він, мовляв, одразу зрозумів, що Вільям хоче пожартувати, щойно той черкнув пером по паперу. Брехав-брехав і так захопився, що аж сам собі повірив; але новоприбулий старий його перебив і каже:
— Я тут ось що подумав. Чи нема серед вас когось, хто допомагав одягати в останню путь мого брата… тобто покійного Пітера Вілкса?
— Є, — обізвався один із присутніх, — це ми з Ебом Тернером допомагали. Ми обидва тут.
Тоді старий повертається до короля і каже:
— Чи не будете ви такі люб’язні мені сказати, яке татуювання було в Пітера на грудях?
Ну, тут уже король мусив швиденько щось вигадати, бо йому таку яку викопали, що кожен би в неї впав! Звідки ж йому було знати, яке татуювання було в Пітера на грудях? Він аж збліднув, та й як же тут не збліднути? А в кімнаті запанувала тиша: всі аж завмерли, не зводять очей з короля і чекають, що він скаже. Ну, думаю: все, тепер він благатиме про порятунок, тут уже йому не вдасться викрутитись. І що ви думаєте — почав благали? Вірте чи ні, але навіть і не подумав. Він, певно, вирішив триматися, доки не доконає всіх; а коли всі стомляться і почнуть помаленьку розходитись, вони з герцогом підберуть зручну мить і дадуть драла. Як би там не було, але він якийсь час сидів мовчки, а тоді посміхнувся і каже:
— Гм! Звісно, це складне запитання! Та все ж, сер, я можу вам сказати, що в нього було витатуйовано на грудях. Маленька, тоненька синя стрілка, ось що; якщо не придивишся уважно, то навіть і не помітиш її. Ну, що ви тепер скажете, га?
Ні, такого нахабства, як у цього старого пенька, я ще не бачив!
Новоприбулий старий жваво повернувся до Еба Тернера з приятелем, очі в нього засяяли, ніби цього разу він зловив короля на гарячому, і він запитав:
— Ну от, ви чули, що він сказав? То як, був такий знак на грудях Пітера Вілкса?
Вони відповіли в один голос:
— Ми такого не бачили.
— Чудово! — зрадів старий джентльмен. — А чи бачили ви в нього на грудях невиразні маленькі літери: П., потім Б (Б він згодом перестав ставити), а тоді В? І ще тире між ними, ось так: П. Б. — В., — він накреслив знак на аркуші паперу. — Скажіть, таке татуювання ви бачили?
Обидва знову одностайно відповіли:
— Ні, ми цього не бачили. Ми не помітили жодних знаків.
Тут уже всі присутні не витримали і почали кричати:
— Всі вони шахраї, все це одна банда! У річку їх! Утопити їх! На жердині покатати!
Галасували всі водночас, і такий шум піднявся! Але адвокат виліз на стіл і каже:
— Джентльмени! Джентльмени! Дайте мені сказати слово, одне лише слово, будь ласка! Є ще один вихід — давайте вириємо тіло і побачимо все самі.
Ця ідея усім припала до смаку.
Всі почали кричати «ура» і хотіли було одразу вирушати, але адвокат і лікар зупинили їх:
— Заждіть, заждіть! Тримайте-но цих чотирьох і хлопчину — їх теж візьмемо з собою.
— Так і зробимо! — закричали всі. — А якщо не буде ніяких татуювань, то лінчуємо всю шайку!
Ну й перелякався я, чесно зізнаюсь! А втекти не було жодної змоги, самі розумієте. Вони схопили нас усіх і повели за собою просто на цвинтар, а він був за півтори милі від міста, вниз по ріці; й цілісіньке містечко посунуло за нами, бо галас піднявся неабиякий, а час був ще не пізній — лише дев’ята година вечора.
Коли ми проходили повз наш будинок, я пошкодував, що відіслав Мері Джейн із міста, бо тепер варто було послати їй один лише знак — і вона вибігла б, урятувала мене і викрила справжніх шахраїв.
Всі поспішали берегом ріки і кричали, наче дикі коти. Небо раптом потемніло, його пронизували спалахи блискавки, й листя зашуміло від вітру, а мороз іще сильніше продирав по шкірі.
Такої страшної біди зі мною ще ніколи не траплялось, і мені здалося, що я божеволію: усе вийшло не так, як я сподівався, а зовсім навпаки: тепер я вже не міг спостерігати всю цю забаву збоку і втекти, коли заманеться. А замість Мері Джейн, яка могла підтримати мене і звільнили у вирішальну мить, тепер він смерті мене могло врятувати одне тільки татуювання. І якщо цих знаків не знайдуть…
Мені навіть думати не хотілося, що тоді буде; про щось інше я чомусь теж не міг думати. Ставало все темніше й темніше; саме час було накивати п’ятами, але цей здоровило Хайнс тримав мене за руку, а він такого Голіафа спробуй вирватись! Він тягнув мене за собою волоком — так розлютився, і мені часом навіть доводилось бігти, щоб не відстати.
Добравшись до цвинтаря, натовп просто затопив його, наче паводок. А коли підійшли до могили, то виявилось, що лопат з собою взяли у сто разів більше, ніж треба, а от ліхтаря ніхто не додумався прихопити. Тоді чоловіки почали копати при спалахах блискавки, а там часом послали за ліхтарем до найближчого будинку, десь за півмилі від кладовища. Охочі несамовито копали, а тим часом страшенно стемніло, линув дощ і розбушувався вітер, а блискавка спалахувала дедалі частіше, і гуркотів грім; проте на це ніхто не звертав уваги — так усіх захопила справа. Коли спалахувала блискавка, із темряви проступало все до найменшої деталі: кожне обличчя в цьому великому натовпі, кожна лопата землі, яка летіла вгору із ями, а наступної миті знову все вкривала непроглядна темрява.
Зрештою чоловіки витягнули труну і почали відгвинчувати кришку; і тут знову всі почали штовхатися і напирати, щоб протиснутися вперед і подивитись, що відбувається, — це було просто якесь божевілля! А в такій темряві, у такій тисняві ставало справді страшно! Хайнс дуже боляче тягнув та смикав мене за руку; він, певно, геть забув, що я взагалі існую на цьому світі. А ще він голосно сопів — мабуть, добряче розхвилювався.