— Ну, я ще такого не чула, скільки не живу на світі! То це ви, шибеники такі, наробили нам клопоту, аж у всіх голова замакітрилась, це ви налякали всіх ледь не до смерті?! Отак взяти б зараз та вибити з вас усі ці дурниці, от просто зараз! Подумати тільки, а я не сплю, сиджу щоночі, як… Ну, негіднику ти капосний, ось тільки видужаєш, я одразу за тебе візьмусь, виб’ю із вас обох усю цю чортівню!

Але Том аж сяяв від гордості й ніяк не міг спинитись — все говорив і говорив, а вона весь час перебивала його й раз-по-раз починала сердитись, дратувалась, і вони обоє разом кричали, як коти на даху; а тоді вона каже:

— Ну, добре, можеш радіти, скільки тобі влізе, але гляди мені: якщо ти хоч раз ще влізеш не в своє діло…

— У яке діло? — питає Том, а сам більше не посміхається: видно, що здивувався.

— Як — у яке? Звісно, з цим негром-утікачем. А ти про що подумав?

Том подивився на мене дуже суворо і каже:

— Томе, ти ж мені щойно сказав, що з Джимом усе добре. Хіба він не втік?

— Хто? — питає тітонька Саллі. — Негр-утікач? Нікуди він не втік. Його знову спіймали, живого й здорового, і він сидить у сараї, й сидітиме там на хлібі й воді, прикутий, доки за ним не приїде хазяїн. А якщо не приїде, то його продадуть.

Том одразу сів у ліжку — очі в нього спалахнули, а ніздрі роздулися, як зябра, — і кричить:

— Вони не мають права тримати його в кайданах! Біжи! Не гай часу! Випусти його, він зовсім не раб, а такий же вільний, як і всі люди на землі!

— Що ця дитина вигадує!

— Нічого я не вигадую, тут кожне слово правда, тітонько Саллі! А якщо ніхто не піде, я сам туди піду! Я все життя Джима знаю, і Том його знає теж. Стара міс Вотсон померла два місяці тому. Їй було соромно, що вона хотіла продати Джима в пониззя ріки — сама про це говорила; ось вона й звільнила його в своєму заповіті.

— То нащо ж тобі треба було звільняти його, якщо він і так вільний?

— Ось це так питання, — як це схоже на жінок! А як же пригоди? Та я б і по коліно в крові не побоявся… О, Господи, тітонька Поллі!

І провалитись мені на цьому місці, якщо вона не стояла тут, у дверях, задоволена і лагідна, наче янгол.

Тітонька Саллі кинулась до неї, заплакала і почала її обнімати, так що ледве не відірвала їй голову; а я одразу зрозумів, що найкраще місце для мене — під ліжком. Схоже було, що над нами збирається гроза. Я виглянув, бачу — тітонька Поллі вивільнилася з обіймів сестри і стоїть, дивиться на Тома поверх окулярів — і так дивиться, наче хоче його з землею зрівняти. А тоді й каже:

— Правильно, Томе, краще відвернись. Я б на твоєму місці теж відвернулась.

— Боже ж ти мій! — каже тітонька Саллі. — Невже він так змінився? Це ж не Том, це Сід! Він… він… але де ж Том? Він щойно був тут, ось тільки-но!

— Ти хочеш сказати, де Ге к Фінн, — ось що ти хочеш сказати! Я стільки років ростила цього бешкетника Тома, чи ж мені його не впізнати! Це було б дивно! Геку Фінн, ану вилазь із-під ліжка!

Я й виліз, тільки зовсім знітився.

Тітонька Саллі так розгубилась, що просто не знала, що робити; от хіба тільки дядечко Сайлас розгубився ще більше, коли приїхав із міста і все це йому розказали. Він зробився якийсь такий, наче п’яний, і решту дня нічого не розумів, і таку проповідь виголосив того дня, що навіть найперший мудрагель на світі нічого б у ній не допетрав, тому після цього всі почали його поважати. А тітонька Поллі розказала їм, хто я такий і звідки взявся, і мені довелося пояснювати, що я не знав, як вийти із ситуації, коли місіс Фелпс подумала, що я Том Сойєр… (Тут вона перебила мене і каже: «Ні, називай мене, як раніше: тітонька Саллі, я вже до цього звикла і нічого змінювати не хочу!») Отож, коли тітонька Саллі подумала, що я Том Сойєр, мені довелося це терпіти, іншого виходу не було, крім того, я знав, що Том не образиться, — навпаки, буде дуже радий, бо виходить таємниче, з цього він зробить неабияку пригоду і буде задоволений. Так воно і вийшло. Він видав себе за Сіда і влаштував так, що для мене все пройшло гладенько.

А тітонька Поллі підтвердила, що Том каже правду: стара міс Вотсон дійсно звільнила Джима у заповіті; отже, це дійсно так — Том Сойєр стільки клопотів собі завдав та іншим, щоб звільнити вільного негра! А я ж ніяк не міг збагнути, аж до цієї хвилини і до цієї розмови, як це він при такому вихованні раптом допомагає викрадати негра!

Тітонька Поллі сказала, що коли тітонька Саллі написала їй, що Том із Сідом доїхали добре, вона подумала: «Ну, так і є! Цього треба було чекати, якщо вже я відпустила його одного і нема кому за ним придивитись!»

— Ось і довелося їхати в таку даль самій, на пароплаві, за тисячу сто миль, дізнаватися, що там наробив цей поганий хлопчисько цього разу, — бо від тебе відповіді я не могла дочекатись.

— Але ж я не отримувала від тебе листів! — каже тітонька Саллі.

— Не може такого бути! Я тобі двічі писала, запитувала, чому ти пишеш, що Сід у тебе, — як це розуміти?

— Ну, а я жодного листа не отримала.

Тітонька Поллі повільно повертається і суворо питає:

— Томе?

— Що? — відповідає він, надувшись.

— Не «що», шалапуте, а давай сюди листи!

— Які листи?

— Такі листи, про які я кажу! Ні, бачу, треба за тебе братись…

— Вони в скриньці. І ніхто їх не зачіпав, так і лежать з того часу, як я їх отримав на пошті. Я так і знав, що вони нароблять біди; думав, все одно вам поспішати нікуди…

— Відшмагати б тебе гарненько! — каже тітонька Поллі. — Але я ще одного листа написала, повідомила, що виїжджаю; певно, і цього листа…

— Ні, він тільки вчора прийшов, — це вже тітонька Саллі. — Я його ще не читала, але він є, лежить у мене.

Я хотів побитися об заклад на два долари, що не лежить, але потім подумав, що, може, краще не втручатися. Так нічого й не сказав.

Як тільки мені вдалося застати Тома одного, я запитав у нього, нащо він взагалі затіяв усю цю катавасію із втечею і що збирався зробити, якби втеча таки вдалась і він примудрився звільнити негра, який і так давним-давно був вільний. Том відповів, що якби нам вдалося вивезти Джима, то ми проїхалися б униз по ріці на плоту до самого гирла — просто так, у пошуках пригод, — він із самого початку так придумав. А потім Том сказав би Джиму, що той вільний, і ми повезли б його додому на пароплаві, заплатили б йому за витрачений час, послали б поперед себе листа, щоб усі негри зібралися його зустрічати, і його проводжали б у місто з музикою та смолоскипами, і після цього він став би героєм, і ми теж. Але, по-моєму, і так усе закінчилось непогано.

Ми за одну хвилину звільнили Джима від ланцюгів, а коли тітонька Саллі з дядечком Сайласом і тітонькою Поллі дізналися, як добре він допомагав лікарю доглядати Тома, вони почали з ним носитися, як з писаною торбою: влаштували його якомога краще, їсти йому давали все, що він тільки хотів, старалися, щоб він не нудьгував і нічого не робив. Ми покликали Джима до кімнати хворого для серйозної розмови, і Том подарував йому сорок доларів за те, що він був в’язнем, усе терпів і так добре поводився. А Джим так зрадів, що не міг більше мовчати:

— Ну ось, Геку, що я тобі говорив? Що я тобі говорив на острові Джексона? Я говорив, що груди в мене волохаті й що це до багатства. Я говорив, що я вже одного разу був багатий і знову розбагатію, — ось воно і збулося. Бачиш, вийшло таки по-моєму! Ось так! І не сперечайся зі мною наступного разу: прикмета — вона і є прикмета! А я все-таки знав, що знову розбагатію, тут і до ворожки не ходи!

А потім Том знову взявся за своє, і давай, і давай: мовляв, добре було б якось уночі втекти утрьох, перевдягнутися і податися на пошуки пригод до індіанців, на індіанську територію, тижнів на два-три. А я йому відповідаю: добре, це справді цікаво, але грошей у мене нема на індіанський одяг, а з дому я навряд чи отримаю, бо батько, певно, вже повернувся, забрав усі мої капітали в судді Тетчера і пропив їх.