— Він помер, помер, я знаю, що помер!

А Том повернув голову трохи набік і щось бурмоче: одразу видно — не при пам’яті; тітонька сплеснула руками і каже:

— Він живий, слава Богу! Поки що досить і цього.

Поцілувала його на ходу і побігла в будинок — готувати йому постіль, ходу роздаючи накази неграм і всім іншим, та ще й так швидко, що ледве язик устигав повертатись.

Я пішов за натовпом — подивитись, що будуть робити з Джимом, а старенький лікар і дядько Сайлас пішли за Томом до кімнати. Всі ці фермери були дуже сердиті, а дехто навіть підбурював повісити Джима, в науку всім тутешнім неграм, щоб вони боялися втікати, як утік Джим: влаштував такий переполох, та ще й стільки часу змусив боятися цілу сім’ю. А інші заперечували: мовляв, не треба його вішати, зовсім це ні до чого. Негр не наш, будь-якої миті може з’явитися його хазяїн, і тоді примусить за нього заплатити. Це трохи остудило запал решти: зазвичай саме тим людям, яким найбільше хочеться повісити негра, коли його спіймали, найменше хочеться платити, коли забава закінчується.

Вони довго лаяли Джима і навіть дали йому кілька гарних стусанів; а Джим усе мовчав і ніяк не показував, що мене знає. А вони відвели його до того ж сараю, перевдягнули в старий одяг і знову посадили на ланцюг, але цього разу прикували вже не до ліжка, а до кільця, яке вгвинтили у нижню колоду в стіні. Руки йому теж скували, і обидві ноги, і звеліли посадити його на хліб і воду, доки не приїде його господар, а якщо не приїде, то до того часу, доки його не продадуть із аукціону. Потім вони засипали землею наш підкоп, і звеліли двом фермерам із рушницями стерегти сарай вночі, а вдень прив’язувати біля дверей бульдога. Потому, коли вони вже закінчили всі ці справи, почали лаяли Джима просто так, аби щось робити; аж тут підійшов старенький лікар, послухав і каже:

— Не будьте до нього такими суворими, бо він цього не заслуговує — це непоганий негр. Коли я приїхав туди, де лежав цей хлопчик, я не міг витягнути кулю без сторонньої допомоги, а залишити його і поїхати за кимсь теж не міг — бідолашному було дуже погано і ставало дедалі гірше, він навіть став марити і не підпускав мене до себе, погрожував, що вб’є мене, якщо я поставлю крейдою хрест на плоту, — словом, говорив усяку нісенітницю, а я нічого не міг з цим зробити. Потім я просто вголос сказав, що без сторонньої допомоги мені не обійтись; і тієї ж миті звідкись вилазить цей самий негр, каже, що він мені допоможе — і зробив усе, що треба було, до того ж зробив дуже спритно. Я, звісно, здогадався, що це і є негр-утікач, але мені з ним довелося пробути весь той день до кінця і наступну ніч. Отака ситуація! У мене в місті лишилися два пацієнти з застудою, і, звісно, треба було б їх провідати, але я не наважився: а раптом, думаю, цей негр утече, тоді мене зроблять винним; на річці жодного човна не було видно, і покликати нікого. Так і довелося сидіти на острові до сьогоднішнього ранку; і я ніколи не бачив, щоб негр так добре доглядав за хворими; а він же ризикував через це своєю свободою, та і втомився дуже — з усього було видно, що останнім часом йому довелося виконувати багато важкої роботи. Мені це дуже в ньому сподобалось. Ось що я вам скажу, джентльмени: за такого негра не шкода віддати і тисячу доларів, і поводитись з ним треба лагідно. У мене під рукою було все, що необхідно, і хлопчику там було не гірше, ніж удома; а може, навіть краще, бо там було тихо. Але мені ж довелося просидіти там до світанку — бо ж вони обидва були в мене на руках. Тоді дивлюся: їдуть якісь люди в човні, й, на їх щастя, негр у цей час міцно заснув, сидячи на матраці, й голову опустив на коліна; я їм тихенько подав знак, вони підкрались до нього, схопили і зв’язали ще до того, як він зрозумів, у чому справа. А хлопчик теж спав, хоча й дуже тривожно; тоді ми обв’язали весла ганчір’ям, причепили пліт до човна і помаленьку рушили до міста. А негр не чинив опору і навіть слова не сказав; із самого початку поводився тихо. Він непоганий негр, джентльмени.

Хтось сказав:

— Так, треба сказати, нічого поганого тут немає, лікарю.

Тоді й решта людей якось подобрішали, і я був дуже вдячний лікарю за те, що він зробив для Джима таку послугу. Я дуже зрадів, що і лікар про нього думає так, як я: бо коли я тільки познайомився із Джимом, то одразу побачив, що серце в нього добре і людина він хороша. Усі погодились, що поводився він дуже добре і заслужив, щоб на це звернули увагу і якось його винагородили. І всі до одного тут же пообіцяли — видно, що від душі, — не лаяти його більше.

Тоді вони вийшли із сарайчика і зачинили його на замок. Я думав, вони скажуть, що треба зняти з Джима хоч один ланцюг, бо ці ланцюги були дуже важкі, або що треба давати йому не лише хліб і воду, а ще й м’ясо та овочі, але це нікому в голову не прийшло. І я вирішив, що мені краще у це діло не втручатись, а передати тітоньці Саллі все те, що розповів лікар, як тільки я обмину всі пороги та мілини, тобто поясню їй, чому я забув сказати, що Сіда поранили, коли ми з ним у човнику погнались за негром-утікачем.

Часу в мене було ще багато. Тітонька Саллі вдень і вночі не відходила від хворого, а коли я бачив дядечка Сайласа, то щоразу ховався від нього.

Наступного ранку я дізнався, що Том почувається значно краще і що тітонька Саллі пішла прилягти. Я тишком-нишком прокрався до кімнати хворого, думаю: якщо він не спить, нам із ним разом треба придумати, як би так краще збрехати, щоб рідня повірила. Але він спав, і спав дуже спокійно, й обличчя в нього буле бліде, а не таке вогняне, як тоді, коли його принесли. Я сів і почав чекати, коли він прокинеться. За якихось півгодини до кімнати нечутно увійшла тітонька Саллі, і я знову попався! Вона зробила знак, щоб я сидів тихо, сіла поруч зі мною і почала пошепки говорити, що всі ми тепер повинні радіти, бо симптоми у хворого обнадійливі, й він уже давно спить ось так, і стає дедалі спокійнішим і здоровішим на вигляд, і можна ставити десять проти одного, що він незабаром прийде до тями.

Ми сиділи і стерегли його, й незабаром він поворухнувся, розплющив очі, як завжди, подивився навколо і каже:

— Е, та я ж удома! Але як це так? А пліт де?

— З плотом усе добре, — кажу я.

— А Джим?

— І з Джимом теж, — відповідаю я, але вже не так упевнено.

Він нічого не помітив і каже:

— Чудово! Надзвичайно! Тепер усе закінчилось, і боятися нам більше нічого! Ти сказав тітоньці?

Я хотів відповісти «так», але тут вона сама втрутилась:

— Про що це ти, Сіде?

— Та про те, як ми все це влаштували.

— Що «все»?

— Та все це; тільки ж одне й сталось: ми з Томом звільнили негра-втікача.

— Боже милостивий! Звільнили нег… Про що це ти, хлопчику? Господи, він знову марить!

— Зовсім ні, я знаю, про що кажу. Ми його звільнили, ми з Томом. Вирішили так зробити — і зробили. Та ще й як здорово!

Він почав розповідати, а вона його не перебивала, сиділа і слухала, і дивилась на нього круглими очима, і я вже бачив, що мені в цю справу не треба сунутись.

— Але ж, тітонько, яких зусиль нам це коштувало! Працювали цілими тижнями, година за годиною, кожної ночі, доки всі ви спали. Нам довелося красти і свічки, і простирадло, і сорочку, і вашу сукню, і ложки, і жерстяні тарілки, і сковорідку, і жорно, і борошно — все й не злічити! Ви собі просто не уявляєте, чого варто було зробити пилку, і пера, і написи, і все решту, і як це було весело! А тоді треба було ще малювати череп і кістки, писати анонімні листи від розбійників, вилазити і залазити по громовідводу, рити підкоп, робити мотузяну драбинку і запікати її в пирозі, пересилати у вашій кишені ложки для роботи…

— Господи помилуй!

— …напускати в сарайчик змій, пацюків, павуків, щоб Джим не сумував один. А потім ви так довго протримали Тома із маслом у капелюсі, що трохи нам усе не зіпсували: ми не встигли втекти, і фермери нас застали ще в сарайчику; ми швиденько вилізли й побігли, а вони нас почули і почали переслідувати; тут мене і підстрелили. А потім ми звернули з дороги, щоб вони пробігти повз нас. А коли ви спустили собак, то їм бігти за нами було нецікаво, вони кинулись туди, де чулися крики, тому ми спокійно сіли в човника і переправились на пліт. І Джим тепер вільна людина, і ми все це самі зробили — як здорово, тітонько!