На стінах у них висіли картини — переважно Вашингтони, та ще Лафайєти, і різні битви, і шотландська королева Марія Стюарт, а одна картина називалася «Підписання Декларації». Були ще різні малюнки, які в них називалися «пастель»: це одна із дочок сама малювала, коли їй було п’ятнадцять років; тепер вона вже померла. Таких малюнків я ще ніде не бачив — надто вже вони були похмурі. На одній була намальована жінка у вузькій чорній сукні, туго підперезана під пахвами, з рукавами, схожими на качани капусти, у великому чорному капелюсі, схожому на совок, із чорною вуаллю; з-під сукні виднілися тонюсінькі білі ніжки в чорних, вузеньких, як долото, черевичках, із чорними зав’язками хрест-навхрест. Вона стояла під вербою, задумливо спиралася правим ліктем на могильний надгробок, а в лівій руці тримала білу хусточку та сумочку, і під малюнком було написано: «Ох, невже я тебе більше не побачу?!» На іншому малюнку молода дівчина із волоссям, зачесаним на маківку, з гребінцем у зачісці, великим, як спинка стільця, плакала в хусточку, тримаючи на долоні мертву пташечку лапками догори, а під картинкою було написано: «Ох, я ніколи більше не почую твого веселого щебету!» Був і такий малюнок, де молода дівчина стояла біля вікна, дивилася на місяць, а по щоках у неї котилися сльози; в одній руці вона тримала розпечатаний конверт із чорною печаткою, другою рукою притискала до губів медальйон на ланцюжку, а під картинкою було написано: «Ох, невже тебе більше немає?! Так, на жаль, тебе більше немає!» Малюнки були гарні, але вони мені щось не дуже подобались, бо коли, бувало, трохи засумуєш, то від них ставало зовсім кепсько. Всі дуже шкодували, що ця дівчинка померла, бо вона почала працювати ще над кількома такими малюнками, та вже по готових малюнках кожному було зрозуміло, яку втрату пережили її рідні. Щоправда, як на мене, з таким характером їй, певно, веселіше на цвинтарі. Перед хворобою вона почала малювати ще одну картинку — кажуть, найкращу — і вдень і вночі тільки про те й молилася, щоб не померти, доки її не закінчить. Але їй не пощастило: так і померла, не закінчивши роботу.

На цьому малюнку молода жінка в довгій білій сукні збиралася стрибнути з моста; волосся в неї було розпущене, вона дивилася на місяць, по щоках текли сльози; дві руки вона склала на грудях, дві простягнула перед собою, а ще дві піднімала до місяця. Художниця хотіла спочатку подивитися, як буде краще, а тоді стерти зайві руки, але, як я вже казав, вона померла до того, як встигла на чомусь остаточно зупинитися. А рідні почепили цей малюнок над її ліжком і на день народження померлої завжди прикрашали його квітами. А решту часу його закривали маленькою шторкою. Молода жінка на цьому малюнку була досить симпатичною, але через велику кількість рук вона мені здавалася схожою на павука.

Коли дівчинка була ще жива, вона завела собі альбом і вклеювала туди вирізки із «Пресвітеріанської газети» — оголошення про похорони, замітки про нещасні випадки та страждальців, які терпіли страшні муки, й сама писала про них вірші. Ці вірші були дуже хороші. Ось що вона написала про одного хлопчика, якого звали Стівен Даулінг Ботс, — бідолаха впав до криниці й потонув:

Якщо Еммеліна Гренджерфорд уміла писати такі вірші, коли їй не було і чотирнадцяти років, то що з неї могло б вийти згодом! Бак казав, що писати вірші для неї було як раз плюнути. Вона навіть ні на хвильку не задумувалась. Бувало, придумає один рядок, а якщо не може підібрати риму, то закреслить, напише новий рядок і шпарить далі. Вона особливо не замислювалась і з задоволенням писала вірші про що завгодно, аби тільки це було щось сумне. Варто було комусь померти, хай то був чоловік, жінка чи дитина, — покійник ще й охолонути не встигав, а вона вже була тут як тут зі своїми віршами. Дівчинка називала їх «даниною тому, хто почив». Сусіди подейкували, що першим приходить лікар, тоді Еммеліна, а вже потім трунар; лише одного разу трунар випередив Еммеліну, бо вона загаялась через риму до прізвища покійного, а звали його Вістлер. Від цього удару вона так і не оговталась, все чахла та чахла і прожила після цього недовго. Бідолашна, стільки разів я заходив до її кімнати! Коли її малюнки надто діяли мені на нерви і я починав на неї сердитись, то діставав її старенький альбом і читав.

Мені подобалася уся ця сім’я — і живі, й покійники, — й мені дуже не хотілося з кимось із них сваритися. Коли бідненька Еммеліна була жива, вона складала вірші для всіх покійників, і здавалося несправедливим, що ніхто не напише вірші для неї тепер, коли вона померла. Я спробував написати хоча б один віршик, але в мене нічого путнього не вийшло.

У кімнаті Еммеліни завжди чистенько прибирали, і всі речі там були розставлені так, як їй подобалося за життя, і ніхто ніколи там не спав. Старенька сама наводила лад у кімнаті, хоча в них було багато негрів, часто сиділа там із шиттям і Біблію теж майже завжди читала там.

Так от, я вже розповідав про вітальню; на вікнах там висіли гарні занавіски, білі, з малюнками: замки, обплетені плющем, і череди на водопої. Там стояло ще стареньке піаніно, напхане, по-моєму, жерстяними сковорідками, і для мене найбільшим задоволенням було слухати, як дочки співають «Розлучилися ми» або грають «Битву під Прагою». Стіни в усіх кімнатах були поштукатурені, на підлозі майже повсюди лежали килими, а зовні будинок був побілений. Він складався із двох частин, між якими поклали підлогу і зробили дах, тому інколи там накривали стіл, щоб обідати, і це місце було найзатишнішим. Сиділи ми в затінку, і щось краще годі було придумати! До того ж готували в них дуже смачно, а їсти можна було донесхочу!

Полковник Гренджерфорд був джентльмен, справжнісінький джентльмен, як то кажуть, з голови до п’ят, і вся його сім’я була така ж благородна. Відчувалося, що в ньому є порода, а для людини це дуже важливо, так само, як і для коня; мені доводилося це чути від удови Дуглас, а вона ж була однією з перших аристократок у нашому місті — хто б це заперечував! Навіть мій батько так завжди так говорив, хоча сам він був десь такий породистий, як дворовий пес. Полковник був дуже високий на зріст, худорлявий, смаглявий, але без жодної краплини рум’янцю; кожного ранку він голився, не лишаючи ні бороди, ні вусів; губи мав дуже тоненькі, ніс теж був тоненький, із горбиком; а ще в нього були густі брови та чорні-пречорні очі — вони сиділи так глибоко, що виглядали, наче з печери. Лоб у нього був високий, а волосся сиве та довге, аж до плечей. Руки — худі, з довгими пальцями. І кожного Божого дня він вбирався в чисту сорочку та полотняний костюм такої білизни, що очам було боляче на нього дивитися. А в неділю полковник одягав синій фрак із модними ґудзиками, брав тростину, зроблену з червоного дерева та прикрашену срібним набалдашником. Він ніколи не жартував і розмовляв тихо. А добрий був, що й не сказати, — будь-хто одразу це помічав і проймався до нього довірою. Усміхався він нечасто, й усмішка ця була приємна. Але коли, бувало, випростається, як струна, та почне метати блискавки з-під густих брів, то спочатку хотілося залізти на найвище дерево, а вже потім дізнаватися, в чому справа. Полковникові не треба було робити зауваження: всі при ньому поводилися чудово. Усі любили його товариство, коли він був у доброму гуморі: я маю на увазі, що при ньому було так хороше, як при сонечку. Коли ж він похмурнів, як грозова хмара, то гроза тривала лише півхвилини — й на тому все припинялося, а тоді цілий тиждень усе було спокійно.