Я не квапився, та і не міг би квапитись, хоч би й хотів. Я обережно підходив до дверей у повній тиші; чув лише, як б’ється моє серце, — так мені здавалося. Собаки мовчали, так само як і люди, але йшли за мною назирці. Коли я дійшов до ґанку із трьома сходинками, витесаними із колод, то почув, як у будинку відмикають двері та відсовують засув. Я взявся за ручку й тихенько натиснув на двері — повільно відчиняв, доки хтось не промовив:

— Так, досить, а тепер просунь голову в двері.

Я просунув голову, як було велено, а сам думаю: зараз її відрубають!

Свічка стояла на підлозі, а всі люди зібрались навколо неї й дивились на мене, а я на них. Так тривало, може, чверть хвилини. Троє дорослих чоловіків цілилися в мене з рушниць, я аж замружився, чесно кажучи. Найстарший був уже сивий, років шістдесяти, двоє інших мали років по тридцять чи більше, — всі троє поважні, гарні, а ще там були дуже мила сивенька бабуся, і позаду неї дві молоді жінки, яких я тоді погано роздивився. Старий сказав:

— Гаразд… Я думаю, все добре. Заходь.

Щойно я увійшов, старий джентльмен сам замкнув двері, зачинив їх на засув і звелів молодим чоловікам із рушницями зайти в кімнату; всі попрямували до великої вітальні з новим картатим килимом на підлозі й зібралися в кутку, щоб їх не було видно із фасадних вікон (у боковій стіні вікон не було). Піднявши високо свічку, все почали мене роздивлятися і говорили при цьому: «Ні, він не з Шепердсонів, у ньому нема нічого шепердсонівського».

Потім старий сказав, що я, певно, нічого не матиму проти обшуку, — він не хоче мене образити, а лишень перевірить, чи не маю я зброї. Він не став нишпорити по кишенях, а лише провів руками поверх одягу і сказав, що все гаразд. Він звелів мені не соромитись, бути, як удома, і розповісти, хто я такий, але тут втрутилася старенька:

— Бог з тобою, Сауле! Бідолаха промок до нитки, а може, ще й голодний. Як ти думаєш?

— Діло кажеш, Рейчел, — відповів сивий джентльмен; а сам я про це і думати забув.

Тоді старенька сказала:

— Бетсі (це негритянці), біжи-но принеси йому, бідолашному, щось перекусити, та хутчіш! А ви, дівчата, йдіть розбудіть Бака і скажіть йому… Ага, ось і сам Бак… Візьми цього чужого хлопчика, Баку, зніми з нього мокрий одяг і дай щось своє, сухе.

Бак на вигляд був мого віку — років тринадцять-чотирнадцять чи близько того, хоча трохи вищий за мене. Він був у нічній сорочці, весь скуйовджений. Хлопець вийшов, позіхаючи та потираючи кулаком очі, а другою рукою тягнув за собою рушницю. Він запитав:

— Хіба Шепердсонів тут не було?

Йому відповіли, що це була хибна тривога.

— Ну, добре, — сказав він. — А якби припхалися, я б хоч одного, та пристрелив.

Усі засміялися, і Боб сказав:

— Та де тобі, Баку! Вони встигли б з нас скальпи зняти, доки ти там з ліжка злазив.

— Звісно, бо мене ніхто не покликав, просто свинство якесь! Ніхто про мене не подумає — так я ніколи себе показати не зможу.

— Нічого, Баку, — сказав старий, — ще встигнеш себе показати! Усьому свій час, щоб ти навіть не сумнівався. А тепер іди, роби, що мати звеліла.

Ми з Баком піднялися нагору до його кімнати, він мені дав свою сорочку, куртку та штани, і я все це вдягнув. Доки я переодягався, він запитав, як мене звати, але не встиг я відповісти, як він сам заходився мені розповідати про сойку та кролика, яких спіймав у лісі позавчора, а потім запитав, де був Мойсей, коли згасла свічка. Я відповів, що не знаю, навіть ніколи про це не чув.

— Ну, то вгадай, — каже він.

— Та як я можу вгадати, — відповідаю, — коли вперше про це чую?

— А здогадатися ти не можеш? Це ж дуже просто.

— А яка була свічка? — запитую я.

— Та яка різниця? — відповідає він.

— Не знаю, де він був, — кажу я. — Ну, скажи: де?

— У темряві, ось де!

— А якщо ти сам знав, то нащо мене запитував?

— Та це ж загадка, невже не розумієш? Скажи, ти довго збираєшся в нас гостювати? Залишайся назовсім. Ми з тобою непогано повеселимося, уроків у нас зараз немає. А в тебе є собака? В мене є; кинеш у воду тріску — він стрибає і дістає. Ти любиш у неділю причісуватися і ще займатись різними дурницями? Я, звісно, не люблю, але мати мене примушує. Чорти б забрали ці штани! Певно, треба вдягнути, тільки не хочеться, — така спека! Ти готовий? Ну, добре, ходімо, старий.

Холодний кукурудзяний хлібець, холодна солонина, свіже масло — ось чим мене пригощали внизу, і нічого смачнішого я ніколи в житті не їв. Бак, його мама і всі решта курили коротенькі люльки, крім двох молодих дівчат і негритянки, яка вийшла з кімнати. Усі курили і розмовляли, а я їв і теж розмовляв. Обидві дівчини сиділи, загорнувшись у ковдри, із розплетеним волоссям. Усі мене розпитували, а я їм розказував, як ми з батьком і з усією родиною жили на маленькій фермі в Арканзасі, в самій глушині, і як сестра Мері Енн втекла з дому, вийшла заміж і більше ми про неї нічого не чули, а Білл поїхав її шукати і теж зник безвісти, а Том і Морт померли, і більше нікого не лишилося, крім нас із батьком, і він так і зачахнув від горя та клопотів. А після його смерті я зібрав пожитки, які були, бо ферма була не наша, і попрямував угору по ріці пасажиром на палубі, а потім звалився в річку з пароплава; ось так я і потрапив сюди. Вони мені сказали, що я можу в них жити, скільки мені заманеться. Тим часом почало світати, і всі розійшлися по своїх спальнях, і я теж пішов спати до кімнати Бака. А коли вранці прокинувся, то — це ж треба! — зовсім забув, як мене звати. Я лежав десь годину і все намагався пригадати, а коли прокинувся Бак, запитав у нього:

— Баку, ти вмієш писати?

— Умію, — каже він.

— А от як моє ім’я пишеться, певно, і не знаєш.

— Знаю не гірше, ніж ти сам, — гордо відповідає Бак.

— Добре, — кажу я, — скажи.

— Д-ж-о-р-д-ж Д-ж-е-к-с-о-н. Бачиш, я знаю! — каже він.

— Правильно знаєш, — погодився я, — а я думав, що не знаєш. Не таке це ім’я, щоб його кожен міг правильно написати, перед тим не вивчивши.

Я й сам записав його потай: раптом запитають, як воно пишеться, то я і відтарабаню без зупинки, наче для мене це звична справа.

Сім’я ця була дуже хороша, і дім теж був дуже хороший. Я ще ніколи не бачив у селі такого гарного будинку, так добре обставленого. Вхідні двері зачинялися не на залізний засув і не на дерев’яний зі шкіряним ремінцем, а треба було повертати мідну круглу ручку, точнісінько як у міських будинках. У вітальні не було жодного ліжка чи чогось схожого на ліжко, а навіть у місті в багатьох вітальнях стоять ліжка. Камін був великий, викладений внизу цеглою; а щоб цеглинки завжди були чисті, їх поливали водою й терли іншою цеглиною: а іноді їх покривали, за міською модою, шаром червоної фарби, яка називається «іспанська коричнева». Таган був мідний і такий великий, що й колоду витримав би. Посередині камінної дошки стояв годинник під склом, і на нижній половині скла було намальоване місто з кружальцем замість сонця, і видно було, як за склом рухається маятник. Приємно було слухати, як годинник цокає, а інколи до будинку заходив мандрівний годинникар і налагоджував механізм, і тоді годинник бив разів двісті поспіль, аж доки йому це не набридало. Господарі не віддали б цей годинник ні за які гроші.

Ліворуч та праворуч від годинника стояли два великих заморських папуги із якоїсь речовини, схожої на крейду, надзвичайно барвисті. Біля одного папуги стояла глиняна кішка, біля другого — глиняний собака, і якщо їх натиснути, вони пищали; тільки рот у них не розкривався і морда була завжди байдужа. Вони пищали знизу. Позаду всіх цих штучок стриміли два великі розгорнуті віяла із крил дикого індика. На столі посередині кімнати стояв великий кошик із цілою горою яблук, апельсинів, персиків і винограду, значно кращих та рум’яніших від справжніх, але було видно, що вони штучні, бо місцями облупилися і під фарбою біліла чи то крейда, чи гіпс — не знаю, з чого вони були зроблені.

Стіл був накритий гарною цератою з орлом, намальованим червоною та синьою фарбами, а навколо був обідок. Мені сказали, що цю церату привезли аж із Філадельфії. У кожному з чотирьох кутів столу однаковими стосами були розкладені книги. Одна з них була велика сімейна Біблія із картинками, інша — «Шлях паломника»: про одного чоловіка, який залишив свою сім’ю, тільки там не пояснювалося, чому. Я багато разів починав було її читати: цікава книга, тільки не зовсім зрозуміла. Ще там були «Дари дружби» з різними цікавими оповіданнячками та віршиками, щоправда, віршів я не читав. Ще були «Промови» Генрі Клея і «Домашній цілитель» лікаря Ганна; з нього можна було дізнатися, що треба робити, якщо хтось захворіє або помре. Були ще молитовник і різні інші книжки. А ще там стояли гарні плетені стільці, дуже міцні — не так, як буває, що поставлять якісь продавлені чи діряві, які старий кошик.