— Джиме, не вередуй! В’язень мусить мати приручених тварин, а якщо гримучої змії ще ні в кого не було, то тим більше честі для тебе, ти перший її приручиш — кращого способу прославитись і не придумати!

— Ні, містере Том, не хочу я такої слави. Вкусить мене змія за підборіддя, то нащо тоді та слава! Ні, сер, такого я собі не бажаю.

— Та ну тебе, невже ти хоча б спробувати не хочеш? Ти тільки спробуй, а не вийде, то й покинеш.

— А поки я буду пробувати, змія мене вкусить, і тоді вже пізно буде. Містере Том, я на все згоден, якщо треба, що завгодно зроблю. Але якщо ви з Геком притягнете сюди гримучу змію, щоб я її приручав, то я звідси втечу, щоб ви і не сумнівались!

— Ну добре вже, добре, якщо ти такий упертюх. Ми тобі дістанемо вужів, а ти прив’яжеш їм ґудзики на хвости, наче це гримучі змії, — згодиться й так, думаю.

— Ну, це ще куди не йшло, містере Том, хоча, скажу вам по правді, вони мені тут не дуже-то й потрібні. От не думав я, що бути в’язнем — це такий клопіт.

— Аякже, так завжди і буває, якщо все робити за правилами… Пацюки тут у тебе є?

— Ні, сер, жодного не бачив.

— Тоді ми тобі роздобудемо пацюків.

— Навіщо, містере Том? Мені пацюків не треба! Гіршого, ніж пацюки, на світі не знайдеш: нема від них спокою, так і бігають по всьому тілу, за ноги кусають, коли спати хочеться, і взагалі!.. Ні, сер, краще вже напустіть мені вужів, якщо без цього ніяк не обійтись, а пацюків ніяких не треба, виздихали б вони!

— Ні, Джиме, без пацюків тобі не можна, вони бувають у всіх. Будь ласка, не придумуй. В’язням без пацюків ніяк не обійтись, таких і прикладів немає. Вони їх виховують, приручають, навчають різним фокусам, і пацюки до них звикають, лізуть, наче мухи. І добре було б приманювати їх музикою. Ти вмієш на чомусь грати?

— Та нічого в мене такого нема… Хіба що гребінець із папірцем, та ще губна гармоніка. Мабуть, їм нецікаво буде слухати.

— Чого ж нецікаво! Їм однаково, на чому грають, аби тільки музика. Для пацюків згодиться і губна гармоніка. Усі тварини люблять музику, а у в’язниці просто жити без неї не можуть. Особливо коли щось сумне; а на губній гармоніці тільки таке й виходить. Їм завжди стає цікаво: вони вилазять, щоб подивитися, що це таке з тобою відбувається… Ну, тепер у тебе все гаразд, усе добре владналось. Так що тепер увечері, перед сном, ти сиди на ліжку та грай, і зранку теж. Грай «Навіки розлучилися ми» — це пацюкам точно має сподобатись. Пограєш пару хвилин — і сам побачиш: усі пацюки, змії, павуки та інша живність засумують і повилазять. Так і почнуть по тобі повзати всі разом, перекидатися… От побачиш, як їм буде весело!

— Їм, може, й буде весело, містере Том, а мені як? Не бачу я в цьому нічого хорошого. Але, якщо вже так треба, то що ж… Буду пацюків забавляти, аби тільки нам із вами не посваритися.

Том постояв ще трохи, подумав, а тоді каже:

— Ага, ще одне — таки мало не забув. Як гадаєш, зможеш ти тут виростити квітку?

— Не знаю, може, і вдасться, містере Том, але дуже тут темно, та й квітка мені ні до чого — клопоту з нею багато, а пуття жодного.

— Ні, ти все-таки спробуй. Інші в’язні вирощували.

— Хіба що якого-небудь будяка — той, може, й виросте, містере Том, тільки чи варто на це сили тратити, яка з того радість?

— Ти про це не думай. Ми тобі принесемо зовсім маленького, ти його посади он там у кутку і вирощуй. Та не називай його будяком, а кажи «піччола», — так треба, якщо квітка росте в в’язниці. А поливати будеш своїми сльозами.

— Та в мене вдосталь води із криниці, містере Том.

— Вода із криниці в цій справі не допоможе, бо квітку треба поливати своїми сльозами. Так завжди роблять.

— Містере Том, ось побачите, він у мене від води буде так гарно рости — інший зі сльозами за ним не вженеться!

— Не в тому річ. Обов’язково треба поливати сльозами.

— Він у мене засохне, містере Том, їй-Богу, засохне: я ж не плачу майже ніколи.

На це навіть Том не знайшовся, що відповісти. Але потім він подумав і сказав, що доведеться Джиму якось постаратися, — наприклад, цибулею очі потерти. Він пообіцяв, що зранку збігає до негритянських хижок і кине цибулину йому до кавника. Джим на це відповів, що краще вже він собі в каву тютюну насипле, і взагалі почав бурчати, до всього придиратися і сказав, що йому не хочеться ні вирощувати будяки, ні грати для пацюків на гармоніці, ні заманювати та приручати змій, павуків і різну живність; а ще ж є й інша робота: виготовлення пер, написів, щоденників… Він сказав, що бути в’язнем — це каторжна робота, гірша за все, що йому досі доводилося робити. Зрештою, Том розсердився на нього й сказав, що такої чудової нагоди прославитись ще жоден в’язень не мав, а Джим нічого цього не цінує, всі наші зусилля даремні — не для нашого коня паша. Тут Джим розкаявся, сказав, що більше ніколи не буде з нами сперечатись, і після цього ми з Томом пішли спати.

Зранку ми сходили до міста і купили дротяну пастку для пацюків, принесли її додому, розколупали найбільшу пацючу нору, і за якусь годину в нас набралося пацюків штук п’ятнадцять, та ще й таких здоровенних! Ми сховали пастку в надійному місці, під ліжком тітоньки Саллі, й вирушили на пошуки павуків. Але доки ми ходили, малий Томас Франклін Бенджамін Джефферсон Александер Фелпс знайшов пастку і відчинив дверцята — хотів подивитися, чи повилазять пацюки; і вони, звісно ж, вилізли; а тут зайшла тітонька Саллі, й коли ми повернулися, вона стояла на ліжку і верещала щосили, а пацюки старалися, як могли, щоб їй не було нудно. Тітонька, звісно, схопила горіхову лозину й відлупцювала нас обох так, що пил летів, а потім ми години зо дві ловили нових пацюків, згадуючи незлим словом того малюка, — щоб він провалився, завжди пхає свого носа, куди не слід! Цього разу пацюки попалися такі собі, поганенькі, бо найдобірніші були в нас у першому улові. Я зроду не бачив таких здоровенних пацюків, яких ми спіймали першого разу.

Потім ми наловили чималих павуків, жаб, жуків, гусені й іншої живності; хотіли було захопити й осине гніздо, але потім передумали — там були оси. Ми не одразу відмовились від цього наміру, а ще посиділи, почекали, скільки змогли витримати: думали, може, ми їх виживемо, але вийшло так, що вижили вони нас. Ми знайшли нашатир, натерли ним укуси, і майже все пройшло, хоча сидіти ми ще довго не могли. Тоді вирушили за зміями і наловили зо два десятки вужів і мідянок, повкидали їх у мішок і залишили в нашій кімнаті. А саме час було йти на вечерю; попрацювали ми того дня на совість, тож зголодніли так, що й не сказати! Коли ми повернулися, жодної змії в мішку не було: мабуть, ми слабо його зав’язали, і вони примудрилися якось повилазити, словом, усі повтікали. Ну, це було не смертельно, бо все одно вони лишилися тут, у кімнатах, і ми собі вирішили, що просто знову переловимо їх усіх. Але ще довго після цього змій у будинку було скільки завгодно! Вони час від часу падали зі стелі чи ще звідкись, і зазвичай примудрялися потрапити тобі в тарілку або за комір — і завжди невчасно. Вони були такі гарненькі, смугасті, й нічого поганого не робили, але тітонька Саллі в цьому не розбиралась: вона терпіти не могла змій будь-якої породи і ніяк не могла до них звикнути, скільки ми її не привчали. Кожного разу, коли на неї падала змія, тітонька Саллі покидала роботу, чим би вона не була зайнята, і втікала геть із кімнати. А верещала при цьому так, що чути було, певно, навіть у Єрихоні. Її не можна було примусити доторкнутися до змії навіть щипцями. А якщо вона знаходила змію у себе в ліжку, то вискакувала звідти і здіймала такий лемент, наче в будинку пожежа. Вона так дійняла старого своїми криками, що він сказав: краще було б, якби Господь Бог взагалі не створював змій. В будинку вже не лишилося жодної змії, і після того минув цілий тиждень, а тітонька Саллі все ніяк не могла заспокоїтись. Яке там! Сидить, бувало, думає про щось, і тільки доторкнешся пір’їнкою до її шиї, як вона аж підскочить. Просто смішно! Том сказав, що всі жінки такі. Так вже вони влаштовані, а чому — хто його знає.