— Іди тепер звідси хутчіше, а коли відійдеш подалі від будинку, біжи до плоту чимдуж, ніби за тобою чорти женуться!

Я так і зробив, і він теж. Ми прибігли до плота одночасно і менш ніж за дві секунди вже пливли вниз за течією у повній тиші та темряві, беручи навскоси до середини ріки. Я було подумав спочатку, що бідоласі королю перепаде на горіхи, а виявилось — нічого подібного: незабаром він виповз із куреня й запитав:

— Ну, герцогу, скільки ми заробили на цій штуці?… Виявляється, він взагалі в місто не ходив.

Ми не вивішували ліхтар, доки не відпливли миль на десять від містечка. Тоді нарешті запалили світло і повечеряли, а король і герцогом просто животи рвали від сміху, пригадуючи, як вони обдурили публіку. Герцог сказав:

— Тупаки, дурні! Я так і знав, що перша партія буде мовчати, щоб решта теж потрапила на гачок; так я і знав, що на третій раз вони збираються нам влаштувати сюрприз: думають, що тепер їхня черга. Це правильно — черга таки їхня, але я багато віддав би, аби тільки дізнатися, чи мають вони з того якийсь зиск. Хотілось би знати, як вони використали таку нагоду. Наприклад, вони могли б улаштувати пікнік: що не кажи, провізії у них із собою вдосталь.

Ці пройдисвіти зібрали за три вечори чотириста шістдесят п’ять доларів. Я ще ніколи не бачив, щоб гроші загрібали такими купами.

Трохи згодом, коли вони обидва заснути і захропли, Джим мене питає:

— Геку, а тебе не дивує, що королі так поводяться?

— Ні, — відповідаю, — не дивує.

— А чого ж це тебе не дивує, Геку?

— Бо це така порода. Я думаю, що всі вони однакові.

— Геку, але ж ці наші королі — шахраї. Найсправжнісінькі шахраї, хай їм грець!

— А я тобі що кажу: майже всі королі — шахрайської породи, це ж усім відомо.

— Та невже?

— А ти почитай про них, то й знатимеш. Наприклад, узяти Генріха Восьмого: наш король проти нього — вчитель недільної школи. А взяти Карла Другого, Людовіка Чотирнадцятого, Людовіка П’ятнадцятого, Якова Другого, Едуарда Другого, Ричарда Третього та ще сорок інших; а ще були королі в минулі часи — англи, і сакси, і нормани — і всі вони тільки те й робили, що грабували і вбивали. Подивився б ти на старого Генріха, коли він був у розквіті сил. Що то був за один! Бувало, кожного дня одружується з новою жінкою, а зранку велить їй голову стинати. І все так байдуже, наче яєчню замовляє. «Подати сюди Нелл Гвінн!» — наказує. Приводять її. А зранку: «Відрубати їй голову!» І ведуть на шибеницю. «Покличте прекрасну Розамунду!» Прекрасна Розамунда мусить з’явитися перед очі володаря. А зранку: «Відрубати їй голову!» І всіх своїх дружин примушував розповідати йому кожної ночі по казці, а коли казок набралося тисяча і одна штука, то він з них уклав книжку та назвав її «Книга Страшного суду», — нічогенька така назва, дуже навіть підходить. Ти королів не знаєш, Джиме, а от я їх знаю; цей наш п’яничка набагато кращий за тих, про кого я читав у історії.

От узяти принаймні Генріха. Надумав він посваритися з Америкою[8]. І як він це зробив? Попередив? Дав сили зібрати? Чорта з два! Ні сіло ні впало покидав за борт увесь чай у Бостонській гавані, а тоді оголосив Декларацію незалежності, — а тепер, каже, воюйте. Завжди такий був, нікому спуску не давав. Були у нього підозри щодо власного батька, герцога Веллінгтона. То що він зробив? Розпитав його, як годиться? Аби ж то! Ні, втопив у бочці мальвазії, наче кошеня. Бувало, хтось ґав ловить, лишить гроші на видному місці — і що ж? Одразу привласнить, що погано лежить. Обіцяє щось зробити, навіть платню візьме, але якщо не сидіти тут і не дивитися за ним у обидва ока, то обов’язково обведе навколо пальця і зробить усе точнісінько навпаки. Варто було йому рота роззявити — якщо не закриє тієї ж миті, то в наступну мить збреше. Ось який жук був цей Генріх! І якби він був з нами замість наших королів, то містечко це обдурив би ще нещадніше. Я не кажу, що наші — такі собі невинні овечки, вони теж нічого так, якщо розібратися; але їм до цього мерзотника ого-го як далеко! Я одне кажу: король — він і є король, що з нього взяти. І взагалі всі — та ще погань. Таке виховання.

— Надто вже від нашого короля спиртним відгонить, Геку.

— Що ж тут поробиш, усі вони такі. Від усіх королів відгонить, із цим нічого не поробиш, так навіть у історії сказано.

— А герцог начебто нічого собі, досить пристойний чоловік.

— Так, герцог — це інша справа. Але ж різниця невелика. Теж не перший сорт, хоч він і герцог. Може бути такий герцог, що як налижеться, то від короля його не відрізниш, якщо в тебе зір поганий.

— Та ну, Геку, не треба мені такого. Я цих ледве терплю.

— Я теж, Джиме. Але якщо вже вони сіли нам на шию, то не треба забувати, хто вони такі. Звісно, хотілося б знати, чи є десь країна, де королі зовсім перевелися.

Нащо було казати Джиму, що це не справжні король та герцог? Нічого хорошого з цього все одно б не вийшло, а крім того, вони й справді практично не відрізнялися від справжніх.

Я ліг спати, і Джим не розбудив мене, коли настала моя черга. Він часто так робив. Коли я прокинувся на світанку, він сидів, і, схиливши голову на коліна, стогнав і плакав. У таких випадках я не звертав на нього уваги, навіть не виказував, що помітив це. Бо знав, у чому справа. Це він згадував про дружину та дітей і тужив за домом, бо ніколи в житті ще не розставався з сім’єю, а дітей та дружину любив, по-моєму, не менше, ніж кожна біла людина. Може, це видасться вам дивним, але так воно і є. Ночами він часто, бувало, стогнав і плакав, коли думав, що я сплю, плакав і примовляв:

— Бідолашна Лізабет, бідненький Джонні! Ох, яке горечко! Певно, не побачимося ми з вами, ніколи не побачимось!

Він дуже хороший негр, цей Джим!

Але цього разу я розговорився з ним про його дружину й малюків, і він мені між іншим сказав:

— Ось чому мені зараз так тяжко на душі: я щойно почув, як на березі щось ляпнуло чи ляснуло, і мені пригадалося, як я скривдив якось мою маленьку Лізабет. Їй було тоді лише чотири рочки, вона підхопила десь скарлатину і дуже тяжко хворіла, потім одужала; ось якось вона стоїть біля мене, і я кажу їй: «Зачини двері!» Вона не зачиняє, стоїть собі та й стоїть, дивиться на мене і посміхається. Мене це розізлило; я знову кажу їй, голосно так: «Чи ти не чуєш? Зачини двері!» А вона так само стоїть і посміхається. Ну, я наче сказився, як гаркну: «Ну, то я тебе примушу!» І як лясну її по голові, вона в мене так і полетіла на підлогу. Потім вийшов у іншу кімнату, пробув там хвилин десять і повертаюсь; бачу, двері так само відчинені настіж, дівчинка моя стоїть біля них, опустила голову і плаче, сльози так і котяться; я знову розсердився — і до неї… Тут саме налетів вітер і двері (вони відчинялися надвір) самі зачинилися за спиною дівчинки, голосно грюкнувши, а вона і з місця не зрушила. Я просто обімлів, а що відчув тоді, то й не передати. Підкрався, — а сам весь тремчу, — підкрався навшпиньки, відчинив помаленьку двері в неї за спиною, вийшов, а тоді просунув обережно голову та як гаркну на все горло! Вона навіть не поворухнулась! От, Геку, я тут як заплачу! Схопив її на руки і кажу: «Ох, моя ж ти бідолашко! Прости, Господи, старого Джима, а сам він себе ніколи не простить!» Бо ж вона оглухла, Геку, зовсім оглухла, а я так її скривдив!

Наступного дня, вже надвечір, ми причалили до зарослого верболозом острівця посередині ріки, а на обох берегах тулилися містечка, і герцог із королем почали будувати теорії, як їх можна обібрати. Джим сказав герцогу, що йому хотілося б, щоб це не забрало багато часу, — мовляв, йому дуже вже набридло лежати цілісінькі дні зв’язаним у курені.

Розумієте, нам доводилося все ж таки зв’язувати Джима мотузкою, коли ми залишали його одного: бо ж якби хтось на нього наткнувся і побачив, що нікого з ним немає і він не зв’язаний, то не повірив би, що він негр-утікач. Ну, герцог погодився, що, звісно, нелегко цілісінькими днями лежати зв’язаним, і пообіцяв винайти якийсь спосіб, щоб обійтися без цього.