Голова в нього працювала справно, в нашого герцога, він швидко придумав, як усе влаштувати. Одягнув Джима в костюм короля Ліра — довгий халат із ситцю для занавісок, сива перука і борода із кінського волосу; тоді взяв свій театральний грим і намастив Джиму шию, обличчя, руки густою синьою фарбою такого тьмяного і неживого відтінку, що він став схожим на потопельника, який пролежав у воді цілий тиждень. Провалитись мені на місці, якщо я бачив щось страшніше! Потім герцог узяв дощечку і написав на ній:

Він прибив цю дощечку до палиці, а палицю поставив перед куренем, кроки за чотири від нього. Джим був задоволений. Він сказав, що це значно краще, ніж лежати зв’язаному цілими днями та тремтіти від страху, як тільки щось десь почується. Герцог порадив йому не соромитись і поводитись розв’язно, а якщо хтось надумає встромити носа не в свою справу, то нехай Джим вискочить із куреня та потанцює трохи, наче біснуватий, та завиє разів зо два, як дикий звір, — тоді вже непрохані гості точно накивають п’ятами й дадуть йому спокій. Загалом, це він правильно вирішив; але мені здається, що далеко не кожен став би чекати, доки Джим завиє. Якби ж то він був просто схожий на покійника, але ж усе значно гірше!

Нашим пройдисвітам знову хотілося пустити в діло «Жирафу» — дуже багато прибутку принесла їм ця витівка, але вони побоювались: а раптом чутки за цей час дійшли вже й сюди? Більше нічого гідного уваги їм на думку не спадало, і зрештою герцог сказав, що полежить та подумає годинки зо дві, чи не можна якось пошити в дурні арканзаське містечко; а король вирішив заглянути до містечка на протилежному березі — без усякого плану, просто так, покладаючись у сенсі прибутку на провидіння (а по-моєму, на сатану). Усі ми купили нове вбрання там, де зупинялися минулого разу; і тепер король сам одягнувся у все нове і мені теж звелів так зробити. Я, звісно ж, послухався. Король був у всьому чорному і мав вигляд дуже парадний і урочистий. Я до цього часу якось не помічав, що одяг може так змінити людину. Раніше король скидався на найостаннішого п’яничку, а тепер, як зніме нового білого капелюха та як розкланяється з такою посмішкою, — ну ніби щойно вийшов із ковчега: такий уже поважний, благочестивий та доброчесний — просто сам старигань Ной.

Джим вимив човника, і я сів у нього з веслом напоготові. Біля берега, трохи нижче від мису, милі зо три від містечка, стояв великий пароплав; він стояв уже години дві — його завантажували. Ось король і каже:

— Якщо вже я в такому вбранні, то мені, певно, краще приїхати із Сент-Луїса, або Цинциннаті, або ще з якогось великого міста. Греби до пароплава, Гекльберрі: ми на ньому доїдемо до містечка.

Йому не довелося двічі повторяти, щоб я поїхав покататися на пароплаві. Я підплив до берега за півмилі від містечка і повів човен уздовж кручі по тихій воді. Невдовзі ми побачили славного, простуватого на вигляд сільського хлопчину, який сидів на колоді, витираючи піт з обличчя, бо було страшенно спекотно; біля нього лежали дві матерчаті валізи.

— Поверни-но човник до берега, — скомандував король. (Я повернув). — Куди ви прямуєте, юначе?

— До Орлеану, чекаю на пароплав.

— Сідайте до мене, — каже король. — Заждіть хвилинку: мій слуга допоможе вам занести речі… Вилазь, допоможи джентльмену, Адольфусе! (Бачу, це король до мене звертається).

Я допоміг, і ми втрьох поїхали далі. Хлопчина був дуже вдячний, сказав, що просто сил більше не було тягнути речі такою спекою. Він поцікавився у короля, куди він їде, і той йому відповів, що їхав униз по ріці, сьогодні вранці висадився біля містечка на цьому боці, а тепер хоче піднятися на декілька миль угору, побачитися там з одним старим знайомим на фермі. Юнак сказав:

— Щойно я вас побачив, одразу подумав: певно, це містер Вілкс, і спізнився він зовсім на трішки. А потім, думаю: та ні, мабуть, це таки не він — нащо йому їхати вгору по ріці? Ви ж не він, правда?

— Ні, мене звати Блоджет, Александр Бложет; до того мушу додати: преподобний Александр Блоджет — бо я смиренний служитель Божий. Але як би там не було, мені все ж сумно чути, що містер Вілкс запізнився, якщо через це він втратив щось суттєве. Сподіваюсь, цього не сталося?

— Ну, грошей він не втратив. Спадок все одно до нього перейде, а от брата свого Пітера він живим уже не застане. Йому це, може, й нічого, хто ж його знає, а от брат усе на світі віддав би, аби лише побачитися з ним перед смертю: бідолаха ні про що інше не говорив останні три тижні, тільки про це. Вони з самого дитинства не бачились, а брата Вільяма він взагалі ніколи не бачив — це того глухонімого, йому лише років тридцять-тридцять п’ять. Тільки Пітер та Джордж сюди переїхали; Джордж був одружений, він помер минулого року, і його дружина теж. Тепер лишися на цьому світі лише Гарві з Вільямом, та й то, як я вже казав, вони спізнилися приїхати.

— А їм хтось написав?

— Аякже, місяць чи два тому, коли Пітер захворів; він так і говорив, що цього разу йому не оклигати. Бачте, він уже зовсім постарів, а доньки Джорджа ще молоденькі й не компанія йому, крім, хіба що, Мері Джейн, — це така руденька. Ну і, виходить, що як померли Джордж та його дружина, старому не було з ким словом перекинутися, та, певно, і жити більше не хотілося. Дуже він поривався побачитися з Гарві, та й з Вільямом теж, само собою: не шанував він заповітів — бувають такі люди. Він лишив Гарві листа, там сказано, де він заховав свої гроші та як розподілити решту майна, щоб дівчатка Джорджа не бідували, — бо ж сам Джордж нічого їм не лишив. А крім цього листа, він так нічого й не написав, не змогли його примусити.

— Чому ж Гарві не приїхав вчасно, як ви думаєте? Де він живе?

— О, живе він аж у Англії, в Шеффілді, він там проповідник, і в Америці ще ніколи не був… Може, не встиг зібратися, а може, і листа навіть не отримав, хто ж тепер скаже!

— Шкода, шкода, що Пітер так і не побачився з братами перед смертю, от бідолашний! Отже, ви їдете до Орлеану?

— Так, але для мене це ще тільки початок шляху. В середу я виїжджаю на пароплаві до Ріо-де-Жанейро, там у мене дядько живе.

— Яка ж довга мандрівка на вас чекає! Будемо сподіватися, що приємна! Я й сам із задоволенням поїхав би… То Мері Джейн старша? А іншим скільки років?

— Мері Джейн дев’ятнадцять років. Сюзанні — п’ятнадцять, а Джоанні ще й чотирнадцяти не виповнилось — це та, яка із заячою губою і хоче займатися доброчинністю.

— Бідолашні сирітки! Як гірко їм тепер буде жити одним на білому світі!

— Та ні, могло би бути й гірше! У старого Пітера лишилися друзі, вони не дадуть скривдити дівчаток. Там і Гобсон — баптистський проповідник, і диякон Лот Хові, і Бен Рекер, і Ебнер Шеклфорд, і адвокат Леві Белл, і лікар Робінсон, і їхні дружини, і вдова Бартлі… і… та що там казати, багато людей. Але з цими Пітер спілкувався найближче і писав про них на батьківщину, тож Гарві знає, де йому шукати друзів, коли сюди приїде.

Старий усе розпитував і розпитував, доки не витягнув із юнака всеньку правду. Щоб я на цьому місці провалився, якщо він не вивідав усе геть до краплі про це містечко і про Вілксів теж: і чим займався Пітер — він був чинбарем, і Джордж — а цей був тесля, і Гарві — а той проповідував у якійсь секті, й багато чого іншого. Тоді й каже:

— А чого це ви йшли пішки до самого пароплава?

— Бо це великий орлеанський пароплав, і я боявся, що він тут не зупиниться. Якщо пароплав сидить глибоко, він не зупиняється на вимогу. Пароплави із Цинциннаті зупиняються, а цей іде із Сент-Луїса.

— А що, Пітер Вілкс був багатий?

— Так, дуже багатий: у нього були й будинки, і земля; подейкують, після нього залишилися ще тисячі три-чотири монетами, десь заховані.

— Коли, ви сказали, він помер?

— Я нічого не казав, а помер він учора вночі.

— Ховатимуть, певно, завтра?

— Так, після полудня.

— Гм! Як усе це сумно; та що поробиш, для кожного із нас настане час кончини. Так що нам лишається тільки приготуватися до цієї миті: тоді ми зможемо бути спокійні.