Я почекав і, коли нічні звуки затихли, а ранкові ще не починалися, підхопивши мішок золота, помаленьку спустився на перший поверх.

Я підкрався до дверей і прислухався: обидва хропіли. Тоді я навшпиньки рушив далі й благополучно спустився вниз. Ніде не було чути жодного звука. Я зазирнув із-за прочинених дверей до їдальні й побачив, що всі, хто мав чатувати біля домовини, міцно сплять, сидячи на своїх стільцях. Двері до вітальні, де лежав покійний, були відчинені, й у обох кімнатах горіло по свічці. Я пройшов повз прочинені двері; бачу — у вітальні нікого нема, крім тіла Пітера, і я пішов далі, але парадні двері виявилися зачиненими, й ключа в замку не було. Раптом чую: хтось спускається сходами просто в мене за спиною. Я кинувся до вітальні, озирнувся на всі боки, бачу, — нема де сховати гроші, хіба що в домовині. Кришка трохи зсунулась, виднілось обличчя покійного, вкрите мокрою ганчіркою, і саван. Я запхав мішок із грошима в домовину під кришку, трохи нижче від схрещених рук, і такі вони були холодні, що аж мурашки в мене по спині побігли, а потім вискочив із кімнати й заховався за дверима.

Це була Мері Джейн. Вона тихенько підійшла до домовини, опустилася на коліна й почала дивитися на небіжчика, тоді піднесла хустинку до очей, і я зрозумів, що вона плаче, хоча не чув жодного схлипу, а вона стояла до мене спиною. Я вибрався з-за дверей, а коли проходив повз їдальню, дай, думаю, гляну, чи не помітив мене хтось із тих, хто має сидіти біля покійного; зазирнув у щілину, але все було спокійно. Вони навіть не поворухнулися.

Я прошмигнув нагору і влігся в ліжко, почуваючись досить кепсько, бо після всіх цих клопотів та ризику все вийшло не так, як я думав. Ну, кажу собі, якщо гроші лишаться там, де вони є, це ще куди не йшло; як тільки ми від’їдемо миль на сотню-дві вниз по ріці, я напишу Мері Джейн, вона відкопає покійника і забере золото собі; але ж так, певно, не буде, а буде так, що гроші знайдуть, коли забиватимуть кришку. І вийде, що гроші знову забере король, а іншої такої нагоди, певно, і не вдасться дочекатися, щоб він ще раз дав їх поцупити. Мені, зрозуміло, дуже хотілося спуститися вниз і знову взяти їх звідти, але я не посмів: за вікном з кожною хвилиною дедалі більше світліло, незабаром заворушаться всі ті, хто мав чатувати при домовині, дивись, ще й мене спіймають — спіймають із шістьма тисячами в руках, а мене ж ніхто не просив піклуватися про ці гроші. Ні, кажу собі, не хочеться мені, щоб так приплели до цієї справи.

Коли я спустився вниз, двері до вітальні були зачинені й усі чужі вже пішли. Залишилися тільки свої, вдова Бартлі та наша компанія. Я пильно дивився, — може, помічу по обличчях, чи не сталося чогось особливого, — але нічого не розібрав.

Десь опівдні прийшов трунар зі своїм помічником; вони поставили домовину посеред кімнати на двох стільцях, а решту стільців розставили рядами, і ще мусили позичити в сусідів, тому і в вітальні, і в їдальні, і в передпокої — всюди було багато стільців. Я помітив, що кришка домовини лежить так само, як учора, але не насмілився зазирнути під неї, бо ж довкола було повно людей.

Потім почали сходитися запрошені, й знову обидва шахраї разом із дівчатами всілися в передньому ряду, біля узголів’я домовини, і десь із півгодини люди вервечкою повільно проходили повз домовину й дивилися на покійного, а дехто витирав сльозу; і все було дуже тихо й урочисто, тільки дівчата та обидва пройдисвіти прикладали хустинки до очей і, нахиливши голови, тихенько схлипували. Було зовсім тихо, чулося тільки шаркання ніг по підлозі та шмаркання, — бо на похоронах завжди шмаркаються частіше, ніж де б то не було, хіба що в церкві.

Коли в будинок набилося повно народу, трунар у чорних рукавичках, такий весь м’який і ввічливий, оглянув усе навколо, рухаючись нечутно, наче кіт, і щось поправляючи наостанок, щоб усе було до ладу, чинно та благородно. Він нічого не говорив: розводив гостей по місцях, кудись втискував тих, хто запізнився, розсував натовп, щоб дали пройти, і все це кивками та жестами, без жодного слова. Потім він став на своє місце біля стіни. Я зроду не бачив такої тихої, непомітної та вкрадливої людини, а посміхався він не частіше, ніж копчений окіст.

Вони позичили в когось фісгармонію, дуже розладнану, і, коли все вже було готово, якась молода жінка сіла і заграла на ній; інструмент хрипів і вищав, та ще й усі заспівали хором, — мені здається, добре було одному лише Пітеру. Тоді преподобний містер Гобсон перейшов до справи — повільно й урочисто почав виголошувати промову; та щойно він почав, як у підвалі почувся страшенний виск, просто нечуваний; це виявився всього лише один пес, але галас він здійняв нестерпний і гавкав безперестану, аж пастору довелося замовкнути та чекати, стоячи біля труни, — нічого не було чути, навіть свої думки. Всім було дуже незручно, ніхто не знав, як поводитись. Але довготелесий трунар оговтався найперший і кивнув пастору, немовби сказав: «Не турбуйтесь, я все владнаю». Він почав пробиратися попід стіною до виходу, весь згорбившись, так що над головами людей виднілися лише його плечі. Доки він пробирався, шум та гавкіт наростали; зрештою, обійшовши кімнату, трунар подався до підвалу. Секунди за дві ми почули сильний удар, собака оглушливо завив ще раз чи двічі, і все затихло — запала мертва тиша, і пастор продовжив свою урочисту промову з того самого місця, на якому зупинився. За кілька хвилин повернувся трунар, і знову його плечі втискувалися в стіну; він обійшов три стіни кімнати, тоді випростався, прикрив рота рукою і, витягнувши шию, хрипким шепотом повідомив пастору через голови натовпу: «Він спіймав пацюка!» Після цього він знову зігнувся й попід стіною пробрався на своє місце. Помітно було, що всім це принесло чимале задоволення — кожному кортіло знати, що ж там таке відбулося. Такі дрібнички людині нічого не коштують, але саме такими дрібничками і завойовується всезагальна повага і любов. Нікого іншого в місті так не поважали та не любили, як цього трунаря.

Промова пастора була гарна, але надто довга та нудна; а там і король туди ж подався: взяв слово і, як завжди, почав городити всілякі дурниці; а тоді трунар почав підкрадатися до домовини з викруткою, щоб пригвинтити кришку. Я сидів, наче на голках, і не зводив з нього очей. А він навіть не зазирнув до труни — просто безшумно насунув кришку і міцно її прикрутив. На тому все й закінчилося! Так я і не дізнався, там гроші чи їх там немає. А що, думаю, якщо їх хтось потихеньку поцупив? Звідки мені знати — писати тепер Мері Джейн чи ні? Раптом вона його відкопає, а грошей не знайде, що вона тоді про мене подумає? Ну його к бісовій мамі, думаю, бо ще почнуть полювати за мною та посадять у тюрму; краще вже мені тримати язика за зубами і нічого їй не писати; все тепер страшенно заплуталось — я хотів зробити як краще, а вийшло в сто разів гірше; нащо я взагалі вліз у цю справу, щоб їй провалитися!

Пітера поховали, ми повернулись додому, і я знову почав спостерігати, чи не побачу чогось по обличчях, — ніяк не міг втриматись і заспокоїтись теж не міг. Але по обличчях нічого не було помітно.

Увечері король ходив по гостях і всіх утішав, і до всіх нав’язувався зі своєю дружбою; а між іншим натякав, що його паства там, у Англії, вже зачекалася, тому він мусить поспішати: владнати всі справи з майном і їхати додому. Він дуже шкодував, що доводиться так поспішати, і всі його нові приятелі теж шкодували. Вони хотіли б якось його затримати, але не знали, як це можна влаштувати. Він, звісно, говорив, нібито вони з Вільямом збираються взяти сиріт із собою до Англії, й усі сусіди були дуже раді, бо дівчатка будуть із ріднею й добре влаштовані; дівчата теж були задоволені й так цьому раділи, що навіть забули про всі свої нещастя, — тільки одне й говорили: нехай дядечко усе швиденько влаштовує, а вони збиратимуться. Бідолашки були такі задоволені й щасливі, що в мене серце розривалося, коли я дивився на те, як їх заплутують і обманюють. Але я не бачив жодної змоги якось утрутитись і щось змінити.