— Подивіться на цю руку, пані й панове! Потисніть її! Ця рука раніше була рукою брудної свині, але тепер усе змінилося: тепер це рука чесної людини, яка починає нове життя і краще помре, ніж повернеться до старого. Ви ще згадаєте мої слова. Не забувайте, що я сказав! Тепер це чиста рука. Потисніть її, не бійтесь!
І всі присутні, розчулені до сліз, один за одним потиснули йому руку. А дружина судді її навіть поцілувала. Після цього батько присягнувся не пити і замість підпису поставив хрест. Суддя сказав, що це історична, свята хвилина… Ну, словом, щось таке. Старого відвели до найкращої кімнати, яку тримали для гостей. А вночі йому раптом до смерті закортіло випити; він видерся на дах, спустився униз підпорою на ґанок, побіг до міста, там обміняв новий сюртук на сулію оковитої, заліз назад і давай бенкетувати. На світанку він знову чогось попхався у вікно, а оскільки був п’яний до поросячого виску, то скотився з даху, зламав ліву руку в двох місцях і трохи не замерз на смерть; хтось його підібрав уже на світанку. А коли пішли дивитися, що робиться в кімнаті для гостей, то довелося міряти глибину лотом, перш ніж рушати вплав.
Суддя дуже образився. Він сказав, що старого, мабуть, можна виправити хіба що гарною кулею з рушниці, а іншого способу він не бачить.
Розділ VI
Так от, коли мій старий вичухався, він подав скаргу в суд на суддю Тетчера, щоб той повернув мої гроші, а тоді взявся й за мене, бо школу я так і не покинув. Разів зо два він мене спіймав і відлупцював, тільки я все одно ходив до школи, а від нього весь час ховався або втікав. Раніше мені не дуже й подобалося вчитись, але тепер я вирішив, що неодмінно ходитиму до школи — батькові на зло. Суд усе відкладали, скидалось на те, що його ніколи не почнуть, тож я час від часу позичав у судді Тетчера два-три долари для свого старого, щоб відкупитися від різок. Щоразу, коли я давав йому гроші, він напивався в дим; і щоразу, коли він напивався, то тинявся містом та буянив; і щоразу, коли він влаштовував дебош чи хуліганив, його запроторювали у в’язницю. Він був дуже задоволений — таке життя було йому до душі.
Але щось він дуже вже внадився вештатись біля будинку вдови, аж доки та його не насварила: якщо він, мовляв, не облишить цю звичку, йому доведеться про це пожаліти. Ну й розізлився ж мій татуньо! Пообіцяв, що покаже, хто господар Гека Фінна.
І от якось навесні він вистежив мене, спіймав і вивіз у човні милі за три вверх по річці, а там переправився на той бік у такій місцині, де берег був лісистий і житла ніякого довкіл, крім старої рубленої хижки в гущавині лісу. Її нізащо не знайдеш, якщо не знаєш, де шукати.
Він мене не відпускав ані на хвильку, тому про втечу не варто було й думати. Жили ми в цій старій хижці, й він завжди замикав на ніч двері, а ключ клав собі під голову. Він мав рушницю — певно, поцупив у когось, — і ми з ним ходили полювати, а ще рибалили, цим і харчувались. Частенько він закривав мене на замок і їхав у крамницю милі за три, до переправи; там міняв дичину та рибу на віскі, привозив пляшку додому, напивався, співав пісень, а тоді лупцював мене. Вдова все ж таки якось вивідала, де мене шукати, і прислала мені на виручку чолов’ягу, але батько прогнав його, налякавши рушницею. А незабаром я й сам звик тут жити, і мені навіть подобалось, — усе, крім батькового ременя.
Жилося нічого так — хоч цілий день палець об палець не вдаряй, знай кури та рибку лови; ні тобі книжок, ні навчання. Так минуло місяців зо два, чи, може, й більше. Мій одяг перетворився в лахміття, я знову ходив брудний і вже не розумів, як це мені подобалося жити в будинку вдови, де треба було вмиватися і їсти з тарілки, і розчісуватися, і лягати та прокидатися вчасно, і нидіти над книжкою, та ще й стара міс Вотсон, бувало, гризе тебе постійно. Мені вже туди не хотілося. Я покинув було лаятись, бо вдова цього не любила, а тепер знову почав, якщо вже мій старий нічого не мав проти. Ну, загалом нам у лісі жилося зовсім не погано.
Але помалу старий зовсім розперезався, почав лупцювати мене палицею, і цього я не стерпів. Я був весь у рубцях. І вдома йому вже не сиділося: поїде кудись, бувало, а мене замкне. Одного разу він так поїхав і не повертався три дні. Так нудно було! Я вже думав, що він потонув і мені ніколи звідси не вибратись. Мені стало страшно, і я вирішив, що треба якимось чином тікати звідси. Я багато разів намагався вилізти з хижки, але ніяк не міг відшукати лазівку. Вікно було таке, що навіть псу не пролізти. Комином я теж не міг піднятися: він виявився надто вузьким. Двері були збиті з товстих і міцних дубових дощок. Батько, коли їхав десь, намагався ніколи не залишати в хижці ножа чи взагалі чогось гострого; я, певно, разів сорок обшукав усе в хаті, можна сказати, весь час тільки цим і займався, бо все одно більше не мав чого робити. Але цього разу таки дещо знайшлося: стара іржава пилка без ручки, просунута між кроквами і покрівельною дранкою. Я почистив її і взявся до роботи. У дальньому кутку хижки, за столом, була прибита до стіни гвіздками стара попона, щоб вітер не задував у щілини й не гасив свічку. Я заліз під стіл, підняв попону і почав відпилювати частину товстої нижньої колоди — таку, щоб мені можна було пролізти. Часу на це пішло чималенько, але справа вже наближалася до кінця, коли раптом я почув у лісі батькову рушницю. Я хутенько знищив усі сліди моєї роботи, опустив попону і заховав пилку, а незабаром і батько з’явився.
Він був дуже не в гуморі — тобто такий, як завжди. Розповів, що був у місті, й там справи йдуть чортзна-як. Адвокат сказав, що виграє процес і отримає гроші, якщо їм вдасться довести справу до суду, але є багато методів відтягнути слухання, і суддя Тетчер зуміє це влаштувати. А ще подейкують, нібито влаштовують новий процес, щоб забрати мене від батька і віддати під опіку вдові, й цього разу сподіваються його виграти. Я дуже засмутився, бо мені більше не хотілося жити у вдови, щоб мене знов утискували та виховували, як це в них там називається. Тут старий заходився лаятись, і лаяв усіх і кожного, хто тільки на язик потрапить, а потім ще раз вилаяв усіх підряд для певності, щоб точно нікого не забути, а потім лайнув усіх взагалі для заокруглення, навіть тих, кого не знав, як звати, облаяв найгіршими словами і пішов матюкатися далі.
Він кричав, що ще подивиться, як це вдова мене забере, що він буде пильнувати, і якщо вони тільки спробують йому влаштувати таку підлоту, то він знає одну місцину, де мене сховати, миль за шість чи сім звідси, і нехай тоді шукають хоч і сто років — все одно не знайдуть. Це мене знову ж таки засмутило, але ненадовго. Ну не буду ж я сидіти й чекати, доки він мене завезе світ за очі!
Старий послав мене до човника перенести речі, які він привіз: мішок кукурудзяного борошна фунтів на п’ятдесят, великий шмат копченої грудинки, порох і дріб, сулію віскі на чотири галони, а ще стару книжчину та дві газети для пижів, та ще клоччя. Я виніс усе це на берег, а потім повернувся і сів на ніс човна перепочити. Я обдумав усе як слід і вирішив: коли втікатиму з дому, візьму з собою рушницю і вудки. Сидіти на одному місці я не буду, а мандруватиму всією країною — краще вночі; харчуватимуся тим, що добуду полюванням та рибалкою, і піду так далеко, щоб ані старий, ані вдова мене більше не знайшли. Я вирішив випиляти колоду і втекти сьогодні ж уночі, якщо старий нап’ється, а судячи з привезеної сулії, він таки нап’ється, хто б сумнівався! Я так задумався, що навіть не помітив, скільки часу минуло, доки старий не гукнув мене і не запитав, що я там — сплю чи втонув.
Поки я переносив речі в хатину, вже майже зовсім стемніло. Я почав готувати вечерю, а старий тим часом устиг ковтнули пару разів із сулії; це підняло його бойовий дух, і він знову розійшовся. Він випив ще в місті, провалявся цілісіньку ніч у канаві, й тепер на нього просто страшно було дивитися. Коли ж його розвозить після випивки, він завжди починає лаяти уряд. Ось і цього разу завів своєї:
