— А ще називається уряд! Ну на що це схоже, скажіть-но мені! Оце такі закони! Забирають у чоловіка сина — рідного сина, а він же його ростив, піклувався, гроші на нього витрачав! Еге ж! А щойно виростив нарешті цього сина, думаєш: час би й відпочити, нехай тепер син попрацює, допоможе батькові хоч якось, — тут закон його і цап! Це називається уряд! І це ще не все: закон допомагає судді Тетчеру забрати в мене капітал. Ось як цей закон робить: бере людину з капіталом шість тисяч доларів, навіть більше, запихає її в таку оце стару хижку, ніби в пастку, і примушує носити таке лахміття, що й свиня посоромилася б його одягти. А ще називається уряд! Людина в такого уряду зроду прав своїх не доб’ється. Та що тут казати! Інколи думаєш: ось візьму та й поїду з цієї країни назавжди. А я їм так і сказав, просто в очі старому Тетчеру так і сказав! Багато хто чув і може повторити мої слова. Кажу: «Я б ні за гріш покинув цю прокляту країну і більше навіть не поглянув би на неї! — Ось цими словами і сказав. — Погляньте, кажу, на мого капелюха, якщо це, по-вашому, капелюх. Верх відстає, а решта сповзає нижче підборіддя, так що й на капелюх зовсім не схоже, голова стирчить, ніби в комині. Дивіться, кажу, якого капелюха мушу носити, а я ж один із найперших багатіїв у місті, лише ніяк не можу добитися своїх прав».

Еге ж бо, чудовий у нас уряд, просто прекрасний! Ти тільки послухай. Був там один вільний негр із Огайо — мулат, майже такий само білий, як білі люди. Сорочка на ньому біліша від снігу, капелюх сяє, і вбраний він, як ніхто в цілому місті: годинник на ланцюжку золотий, тростина зі срібним набалдашником — така поважна птиця, куди твоє діло! І що ти думаєш? Кажуть, ніби він учитель у якомусь там коледжі, вміє балакати різними мовами і все на світі знає. І це ще не все. Кажуть, ніби він має право голосувати в себе на батьківщині. Ну, цього я вже не витримав. Думаю, до чого ж ми так докотимося?! Саме був день виборів, я б і сам пішов голосувати, якби не хильнув зайвого, а коли дізнався, що у нас в Америці є такий штат, де цьому негру дозволяють голосувати, то я взяв і не пішов, сказав, що ніколи більше не голосуватиму. Саме так і сказав, і всі мене чули. Та нехай ця вся країна западеться — все одно більше ніколи в житті не голосуватиму! І ти тільки подумай, як цей негр нахабно поводився: він мені навіть і дороги не дав би, якби я його не відіпхнув. А так спитати: чого цього негра не продадуть на аукціоні? Ось що я хотів би знати! І як ти думаєш, що мені відповіли? «Поки що, — кажуть, — не можна продати, доки він не проживе в цьому штаті півроку, а він ще стільки не прожив». Ну, ось тобі й приклад. Що ж це за уряд такий, якщо не можна продати вільного негра, доки він не прожив у штаті шість місяців? А ще називається уряд, і видає себе за уряд, і вважає, ніби він уряд, а цілі півроку з місця не може зрушити, щоб ухопити цього шахрая, цього волоцюгу, вільного негра у білій сорочці й…

Татуньо так розходився, що вже не помічав, куди його несуть ноги, — а вони не надто його слухалися, тож він полетів догори дриґом, наштовхнувся на бочечку зі свининою, обдер собі коліна і знову заходився лаятись на чому світ стоїть. Найбільше перепало негру і уряду, ну, й бочечці теж, між іншим, дісталося добряче. Батько довгенько скакав по кімнаті — спочатку на одній нозі, потім на другій, хапався то за одне коліно, то за друге, а потім як штурхоне щосили ту бочечку з лівої ноги! Тільки дарма він це зробив, бо якраз на цій нозі чобіт у нього порвався і два пальці стирчали назовні; він так завив, що в кого завгодно волосся стало би сторч, впав і почав качатися по брудній підлозі, тримаючись за забиті пальці, а лаявся тепер так, що попередня його лайка і близько не стояла. Згодом він і сам так казав. Йому доводилося чути стариганя Совберрі Хегана в його найкращі дні, то нібито він і його перевершив; але, по-моєму, це він уже загнув.

Після вечері батько взявся за сулію і сказав, що віскі йому вистачить на дві пиятики й одну білу гарячку. Це у нього така приказка була. Я вирішив, що за якусь годину він набереться до чортиків і засне, а тоді я вкраду ключа або випиляю шмат колоди і виберусь назовні; або одне, або друге. Він все пив і пив, а тоді перекинувся на свою ковдру. Але мені не пощастило. Він не заснув міцно, а крутився, стогнав, щось бубонів і кидався на всі боки; й так тривало дуже довго. Нарешті мені так захотілося спати, аж очі злипалися, і не встиг я опам’ятатись, як міцно заснув, а свічка продовжувала горіти.

Не знаю, скільки часу я проспав, але раптом почувся страшний крик, і я підхопився на ноги. Батько як навіжений метався по хаті й несамовито волав: «Змії!» Він скаржився, що змії повзають по його ногах, а потім раптом підскочив і як верескне — мовляв, одна з них вкусила його за щоку, — але я ніяких змій не бачив. Він почав бігати, все кругами, кругами, а сам кричить: «Зніми її! Зніми її! Вона кусає мене за шию!» Я ще не бачив, щоб у людини були такі шалені очі. Незабаром він геть знесилився, впав на підлогу, а сам задихається; потім почав качатися по долівці швидко-швидко, розштовхував речі й молотив повітря кулаками, кричав і голосив, що його чорти схопили. Потроху він вгамувався і якийсь час лежав сумирно, тільки стогнав, потім зовсім затих — здавалось, навіть не дихав. Я чув, як далеко в лісі ухкає пугач і виють вовки, й від цього тиша стала ще страшнішою. Батько валявся в кутку. Раптом він звівся на лікоть, прислухався, нахиливши голову набік, і каже ледь чутно:

— Туп-туп-туп — це мерці… Туп-туп-туп… Вони за мною йдуть, але ж я з ними не піду… Ой, ось вони! Не чіпайте мене, не смійте! Заберіть руки — вони холодні! Пустіть… Ой, лишіть мене, нещасного, в спокої!..

Потім він став навкарачки, поповз і все благав мерців, щоб ті його не зачіпали; загорнувся в ковдру й поліз під стіл, а сам усе просить, а потім як заплаче! Навіть крізь ковдру було чути.

Потім він скинув ковдру, підхопився на ноги, побачив мене і давай за мною ганятися, як божевільний. Він бігав за мною по всій кімнаті зі складаним ножем, називав мене Ангелом Смерті, кричав, що він мене вб’є і я більше за ним не прийду. Я просив його заспокоїтись, казав, що це я, Гек; а він лише сміявся, та ще й так страшно! І все лаявся, кричав і ганявся за мною. Коли мені вдалося вивернутись і пірнути йому під руку, він схопив мене ззаду за куртку і… Я вже подумав було, що тут мені й кінець, але вмить вискочив із куртки та тим і врятувався. Згодом старий зовсім охляв: сів на підлогу, привалившись спиною до дверей, і сказав, що відпочине хвилинку, а вже потім уб’є мене. Ніж він підсунув під себе, буркнув, що поспить спочатку, набереться сил, а там подивиться, хто тут є.

Незабаром він задрімав. Тоді я взяв старий стілець, у якому сидіння провалилося, заліз на нього якомога обережніше, щоб не наробити галасу, і зняв зі стіни рушницю. Я засунув у неї шомпол, щоб перевірити, чи вона заряджена, тоді примостив рушницю на бочку з ріпою, а сам влігся за бочкою, прицілився в батька і почав чекати, коли він прокинеться. А час тягнувся так повільно і сумно!

— Вставай! Що це ти надумав?

Я розплющив очі й озирнувся, намагаючись зрозуміти, де ж це я. Сонце вже зійшло — отже, спав я довго. Наді мною стояв не хто інший, як батько; його набрякле обличчя було досить похмуре. Батько запитав:

— Що ти тут затіяв із рушницею?

Я здогадався, що він нічого не пам’ятає із того, що виробляв уночі, й відповів:

— Хтось до нас намагався пробратися, ось я його й підстерігав.

— Чого ж ти мене не розбудив?

— Я намагався, але нічого не вийшло: не міг вас розштовхати.

— Ну, добре… Та не стій ти тут без діла, ото б тільки язика чесати! Іди-но поглянь, чи не спіймалася на вудки риба на сніданок. А я за хвилину підійду.

Він відімкнув двері, і я побіг до річки. Я побачив, що вниз за течією пливуть уламки гілок, різне сміття і навіть шматки кори, — отже, річка почала підніматися. Ех, був би я зараз у місті! Під час червневого паводку я жив — не тужив, бо коли він починається, вниз по ріці пливуть дрова і навіть частини плотів, інколи колод із дюжину; тільки й діла, що ловити їх і продавати на дровітні чи на лісопилку.