Я йшов берегом і одним оком поглядав, чи не суне батько, а другим дивився на річку, щоб не пропустити щось підходяще. І раптом бачу: пливе човник, та ще й який — футів тринадцять чи й чотирнадцять завдовжки; і несеться хутко, просто диво! Я кинувся у воду вниз головою, по-жаб’ячому, просто в одязі, й поплив до човника. Все чекав, що в ньому хтось причаївся, — у нас так частенько роблять, щоб пожартувати, а коли підпливеш аж до самого човна, схоплюються і починають насміхатись. Але цього разу вийшло не так. Човник і справді був порожній, я заліз у нього і пригнав до берега. Думаю, ото старий зрадіє, коли побачить: доларів десять така річ коштує! Але коли я дістався до берега, батька все ще не було видно, тож я завів човен подалі, в зарослі верболозу й дикого винограду. Раптом мені подумалось: а чи не сховати його гарненько, а потім замість того, щоб утікати в ліс, спуститися вниз по річці миль на п’ятдесят і пожити чимдовше на одному місці, а то чого це я маю бідувати, мандруючи пішки!

Від хижки це було зовсім близенько, і мені все здавалося, ніби йде мій батько, але я все-таки заховав човен. Тоді визирнув з-за кущів, бачу: батько вже спустився до річки по стежині й цілиться із рушниці в якогось птаха. Отже, нічого не помітив.

Коли він підійшов, я саме старанно витягував вудку. Він мене трохи насварив за те, що я так довго соваюсь; але я йому збрехав, що звалився у воду, а тоді поки вибрався… Я так і знав — батько помітить, що я мокрий, як хлющ, і почне розпитувати. Ми зняли з вудок п’ятьох сомів і пішли додому.

Ми обидва натомились, тому лягли після сніданку поспати. Я почав обдумувати, як це мені віднадити вдову і батька, щоб мене не шукали. Це було б значно краще, ніж покладатися на щасливий випадок. Хіба встигнеш утекти далеко, поки вони не помітили, що тебе нема? Та й мало що може статись! Я довго не міг нічого придумати, а тоді батько встав на хвилинку, щоб напитися води, та й каже:

— Якщо хтось наступного разу буде тинятися біля будинку, розбуди мене, чув? Цей тип сюди не з добром приходив. Я його пристрілю. Якщо він ще раз прийде, ти мене розбуди, добре?

Він упав і знову заснув: але його слова підказали мені, що треба робити. Ну, думаю, тепер я так усе влаштую, що нікому й на гадку не спаде мене шукати.

Годині о дванадцятій ми піднялися й пішли на берег. Річка швидко піднімалася, і нею пливло багато різного дерева. Незабаром з’явилась частина плота — дев’ять колод, зв’язаних докупи. Ми взяли човна і підтягнули їх до берега. Потім пообідали. На місці батька кожен сидів би на річці цілий день, щоб наловити якомога більше колод, але він так не звик. Дев’ять колод за один раз було для нього саме досить; він почав збиратися до міста їх продавати. Мене він знову замкнув, узяв човна і десь о пів на четверту потягнув пліт на буксирі до міста. Я зметикував, що цієї ночі він додому не повернеться, тож зачекав, доки він від’їде подалі, потім витягнув пилку і знову почав пиляти колоду в стіні. Ще до того, як батько переправився на той берег, я вже вибрався на волю; човен разом із плотом здавався просто плямкою на воді десь дуже далеко.

Я взяв мішок кукурудзяного борошна і відніс його туди, де був захований мій човник, розгорнув гілля і поклав борошно, потім доправив туди ж грудинку, а тоді й сулію з віскі. Я забрав увесь цукор та каву і скільки знайшлося пороху і дробу; забрав пижі, забрав відро і фляжку з гарбуза, забрав черпак і жерстяну кружку, свою стару пилку, дві ковдри, казанок і чайник. Я поцупив і вудки, і сірники, і решту речей — усе, що коштувало бодай цент. Забрав усе дочиста. Мені потрібна була сокира, але ж іншої сокири, крім тієї, що лежала на дровах, не знайшлося, а я знав, що її треба лишити на місці. Я виніс рушницю, і тепер усе було готово.

Коли я щоразу пролазив у дірку і виносив речі, то добряче підрив стіну, тож сліди довелося засипати зверху землею, щоб не було видно, що там хтось порпався. Тоді я вставив випиляний кусок колоди на місце, підклав під нього два камінці, а один приткнув збоку, бо в цьому місці колода була вигнута і не зовсім доходила до землі. Кроків за п’ять від стіни, якщо не знати, що частина колоди випиляна, цього нізащо не помітиш, та ще й стіна задня — навряд чи хтось буде там вештатися і розглядати.

До самісінького човна я йшов по траві, щоб не залишати слідів. Якийсь час я стояв на березі й дивився, що робиться на річці. Усе було спокійно. Тоді я взяв рушницю й пішов у гущавину лісу — хотів підстрелити якусь пташку, а потім наштовхнувся на дике порося: у наших місцях свині швидко дичавіють, якщо випадково забіжать сюди з якоїсь лугової ферми. Я вбив це порося і поніс його до хижки.

Я взяв сокиру і зламав двері, причому намагався рубати їх якомога сильніше; приніс порося, підтягнув його ближче до столу, перерубав йому шию сокирою та поклав його на землю, щоб витекла кров (я кажу: «на землю», бо в хижці не було дощаної підлоги, а просто земля — дуже втрамбована долівка). Потім я взяв старий мішок, наклав у нього великих камінців, скільки міг донести, і потягнув його від убитого поросяти до дверей, а тоді лісом до річки й кинув у воду. Мішок пішов на дно, так що і сліду не лишилося. Якщо подивитись на землю, одразу впадало в очі, що тут щось тягнули. Мені страшенно захотілось, щоб усе це побачив Том Сойєр: я знав, що він такою справою зацікавиться і зможе вигадати прекрасне пояснення всім слідам. Щодо вигадок ніхто не зможе змагатися із Томом Сойєром.

Наостанок я висмикнув у себе жмут волосся, намочив сокиру в крові, приліпив волосся до леза і шпурнув «знаряддя вбивства» в куток. Потім узяв порося, загорнув його в куртку (щоб не капала кров), відніс подалі від хижки, вниз за течією, й кинув в річку. Тут мені спала на думку ще одна штука. Я витягнув із човника мішок із борошном і стару пилку й відніс їх у хижку. Поставив мішок туди, де він стояв раніше, і продер у ньому пилкою знизу дірку, бо ж ножів та виделок у нас не було, — батько, коли готував їсти, вправлявся одним лише складаним ножем. Тоді протягнув мішок кроків із сотню по траві та через верболіз на схід від хижки, де було мілке озеро миль зо п’ять завширшки, суцільно заросле очеретом, — качок під осінь там буває сила-силенна. З іншого боку з озера витікала заболочений струмок, який тягнувся на багато миль, — не знаю, куди, але в річку не впадав. Борошно сіялося всю дорогу, тому вийшла тоненька біла стежинка до самого озера. Я ще кинув там батьків точильний камінь, щоб здавалось, ніби це його загубили. Тоді зав’язав дірку на мішку мотузкою, щоб борошно більше не сипалось, і відніс мішок разом із пилкою назад на човник.

Коли майже зовсім стемніло, я спустив човник униз по ріці до такого місця, де верби нависли над водою, і почав чекати, доки зійде місяць. Міцно прив’язав суденце до дерева, підвечеряв трохи, а потім ліг на дно, щоб викурити люльку й обдумати свій план. Думаю собі: якщо мене шукатимуть, то підуть по сліду мішка з каменюками до берега і спробують знайти моє тіло в ріці. А тоді простежать за слідом із борошна до озера і по струмку будуть шукати злочинців, які нібито вбили мене та вкрали речі. У річці вони нічого не шукатимуть, крім мого мертвого тіла. Незабаром їм це набридне, і більше вони й думати про мене забудуть. Ось і чудово, я нарешті зможу жити там, де захочу. Острів Джексона мені цілком підходить, я його добре знаю, там ніколи нікого не буває. А вночі можна буде переправлятися в місто: потиняюсь там, поцуплю, що мені треба. Острів Джексона — найкраще місце для мене.

Я добряче притомився і незчувся, як заснув. Прокинувшись, не одразу зрозумів, де це я. Сів, озирнувся навсібіч, навіть злякався трохи. Тоді згадав. Річка здавалася дуже широкою, на багато миль у ширину. Місяць світив так яскраво, що можна було перерахувати всі колоди, які пропливали, чорні й на перший погляд нерухомі, дуже далеко від берега. Навколо стояла мертва тиша; з усього було видно, що зараз дуже пізно, навіть пахло по-пізньому. Ви розумієте, що я маю на увазі… Не знаю, як це передати словами.