Тут Джим і каже:
— Послухайте, хто це? Де ж ви? Я ж усе чув, свинство яке! Гаразд, я знаю, що мені робити: сяду й сидітиму, доки знову щось не почую.
І він усівся на землю, просто між мною і Томом, притулився спиною до дерева і витягнув ноги так, що ледь не дістав до мене. У мене почав свербіти ніс. Потім у носі. Потім під носом. Свербіло так, що аж сльози на очах виступили. Я просто не знав, куди себе подіти. Така напасть тривала хвилин шість або сім, але мені здалось, що пройшло набагато більше часу. Тепер у мене чухалося в одинадцяти місцях одразу. Я подумав, що зможу протриматись ще не більш як хвилину, але якимось дивом тримався й далі. І тут якраз Джим почав глибоко дихати, потім захропів, і у мене все одразу минуло.
Том подав мені знак — ледь чутно прицмокнув губами, — і ми рачки поповзли геть. Коли відповзли кроків на десять, Том прошепотів мені, що хоче задля сміху прив’язати Джима до дерева. А я сказав: «Краще не треба, він прокинеться й наробить галасу, і тоді побачать, що мене немає на місці». Том сказав, що в нього замало свічок, треба було б пробратись до кухні й узяти побільше. Я намагався його відмовити, мовляв, Джим може прокинутись. Але Тому хотілося ризикнути, тож ми зайшли на кухню, взяли там три свічки, і Том залишив на столі п’ять центів як плату. Потім ми з ним вийшли; мені кортіло чимшвидше опинитися подалі, але Том хотів підповзти до Джима і якось пожартувати з нього. Я почекав його, і мені здалося, що пройшло багатенько часу — так було довкола безлюдно й тихо.
Коли Том повернувся, ми з ним побігли стежкою навколо саду й незабаром опинилися на самісінькій верхівці гори по той бік будинку. Том сказав, що стягнув капелюх із Джима й повісив його на гілку в нього над головою, а Джим трохи поворухнувся, але так і не прокинувся. Наступного дня негр розповідав, нібито відьми зачаклували його, приспали і їздили на ньому по всьому штату, а потім знову посадили під дерево й повісили його капелюх на гілку, щоб одразу видно було, чия це справа. А іншого разу Джим розповідав, що вони доїхали на ньому до Нового Орлеану; потім у нього з кожним разом виходило все далі й далі, так що зрештою він став говорити, нібито відьми об’їхали на ньому навколо світу, замучили його ледь не до смерті, й спина у нього була вся стерта, як під сідлом. Джим так запишався після цього, що на інших негрів і дивитись не хотів. Негри приходили за багато миль послухати, як Джим буде розповідати про свої пригоди, і його так поважали, як жодного іншого негра у наших краях. Зустрівши Джима, чужі негри зупинялися, відкривши рота, і дивилися на нього, наче на якесь диво.
Коли темніло, негри полюбляли збиратися на кухні біля вогню і розповідати про відьом; але варто було комусь завести про це мову, як Джим негайно втручався: «Ой, ну що ти можеш знати про відьом?!». І оповідачеві не лишалось нічого іншого, як одразу замовкнути. П’ятицентову монетку Джим нанизав на мотузочок і завжди носив на шиї; він розповідав, нібито цей талісман — чортів подарунок, і нібито ним можна лікувати від усіх хвороб і викликати відьом, коли заманеться, варто лише пошепотіти над монеткою. Щоправда, Джим ніколи не зізнавався, що саме він шепоче. Негри з усієї округи віддавали Джиму все, що у них було, аби тільки глянути на цю монетку; однак вони нізащо на світі не доторкнулися б до неї, бо ж монета побувала в руках чорта. Робітник він став тепер нікудишній — дуже вже загордився, що бачив чорта і возив на собі відьом по цілому світу.
Так от, коли ми з Томом підійшли до урвища й подивилися вниз, на містечко, там світилося лише три чи чотири віконця, — певно, в тих будинках, де лежали хворі; над нами яскраво сяяли зірки, а нижче міста велично і плавно текла ріка завширшки з милю. Ми спустилися з гори, розшукали Джо Гарпера з Беном Роджерсом і ще двох чи трьох хлопчиків; вони ховалися на старому чинбарному заводі. Ми відв’язали човника і спустилися річкою милі на дві з половиною, а потім висадились на берег у тому місці, де з гори зсунувся чималий пласт ґрунту.
Коли ми підійшли до кущів, Том Сойєр примусив усіх нас присягнутися, що не розкриємо таємниці, а потім показав лаз до печери — там, де чагарі росли найгустіше. Потім ми запалили свічки і поповзли в прохід. Рачкувати довелося, певно, кроків двісті — й тут перед нами відкрилася печера. Том покрутився у проходах і хутко прослизнув під стінку в одному місці, — ви б ніколи не помітили, що там є лаз. Цим вузьким ходом ми пролізли до такої собі начебто кімнати, дуже вогкої й холодної, і тут зупинилися.
Том сказав:
— Так от. Ми збираємо ватагу розбійників, яку назвемо «Ватага Тома Сойєра». І хто хоче з нами чинити розбій, мусить скласти присягу та підписатися своєю кров’ю.
Усі погодилися. Тоді Том дістав аркуш паперу, де в нього було написано присягу, і прочитав її. Вона закликала всіх хлопців дружно стояти за ватагу і нікому не розкривати її таємниць. А якщо чужак скривдить хлопця з ватаги, тоді той, кому накажуть вбити кривдника й усіх його родичів, має не їсти й не спати, поки не вб’є їх усіх і не виріже в них на грудях хрест — знак нашої ватаги. І ніхто зі сторонніх не має права ставити цей знак, тільки той, хто входить до ватаги; а якщо хтось поставить, тоді ватага подасть позов до суду; якщо ж він знову поставить, то його вб’ють. А якщо хто-небудь із ватаги викаже нашу таємницю, то йому треба перерізати горлянку, а потім спалити труп і розвіяти попіл по вітру, кров’ю викреслити ім’я зрадника зі списку й більше його не згадувати; а колишні товариші мусять проклясти його й забути назавжди.
Усі сказали, що присяга чудова, й запитали Тома, чи сам він її придумав. Том відповів, що дещо придумав сам, а решту взяв із книжок про розбійників та піратів, — у кожної нормальної ватаги буває така присяга.
Хтось підкинув ідею, що добре було б убивати родичів тих хлопців, які викажуть таємницю. Том сказав, що думка непогана, і відразу вписав її олівчиком.
Тут Бен Роджерс і каже:
— А ось у Гека Фінна родичів немає, як із ним бути?
— Ну то й що, батько ж у нього є! — відповідає Том Сойєр.
— Так, батько є, тільки де його тепер знайдеш? Він, бувало, валявся собі п’яний на чинбарному заводі, разом із свинями, та ось уже більш як рік щось його не видно у наших краях.
Порадилися вони між собою і вже зовсім зібралися було мене викреслити, бо, кажуть, у кожного розбійника мають бути родичі або хто-небудь, кого можна вбити, інакше буде несправедливо. Нарада зайшла в глухий кут, ніхто нічого не міг запропонувати. Я спочатку ледь не заплакав, а потім раптом придумав: можна вважати родичкою міс Вотсон — нехай її вбивають. Усі загомоніли:
— Ну що ж, вона згодиться. Тепер усе в порядку. Гека можна прийняти.
Тоді всі почали колоти собі пальці шпилькою і підписуватися кров’ю, і я теж поставив свою закарлючку на папері.
— Ну, а чим ще ця ватага займатиметься? — запитує Бен Роджерс.
— Нічим, тільки пограбуваннями та вбивствами.
— А як ми будемо грабувати? Може, у будинки залазитимемо, чи худобу будемо забирати, чи…
— Дурниці! Це не грабіж, якщо забирати в людей худобу чи якісь речі з дому, це крадіжка, — каже Том Сойєр. — А ми не злодії. У крадіжці немає жодного шику. Ми розбійники! Одягнемо маски, будемо зупиняти диліжанси та карети на великій дорозі, вбивати пасажирів і забирати в них годинники і гроші.
— І обов’язково треба їх убивати?
— Аякже! Без цього ніяк. Може, хтось із ватажків так не думає, але взагалі вважається, що краще вбивати всіх, — окрім тих, кого ми приведемо сюди, до печери, і триматимемо, доки вони не дадуть викуп.
— Викуп? А що це таке?
— Не знаю. Але так мусить бути. Я про це читав у книжках, і нам, звісно, теж доведеться так робити.
— Та як же ми це будемо робити, коли не знаємо, що воно таке?
— Ну, вже якось будемо. Кажу ж тобі: в усіх книжках так написано — чи ти не чуєш, що я кажу? Ти що, хочеш робити все по-своєму, не так, як у книжках, щоб ми зовсім заплуталися?
— Ага, добре тобі говорити, Томе Сойєр, але як вони дадуть викуп — щоб їх дідько забрав! — якщо ми не знаємо, як це робиться? А ти сам як думаєш, що воно таке?
