Тоді Джим погодився і сказав, що нехай усе так і буде. І ми ще довго з ним сиділи; спочатку пригадували старі добрі часи, а потім Том почав його про все розпитувати, і коли дізнався, що дядько Сайлас приходить ледь не щодня і молиться разом із ним, а тітонька Саллі забігає дізнатися, чи добре йому тут і чи не голодний він, — хіба можна бути добрішими! — то сказав:

— Ну, тепер я знаю, як це влаштувати. Ми тобі дещо будемо посилати з ними.

Я йому кажу:

— Це ти даремно, я такого ідіотизму зроду не чув!

Але він навіть не звернув уваги на мої слова, спокійнісінько розповідав далі. Він завжди був такий, коли щось задумає. Він сказав Джиму, що ми передамо йому пиріг із драбинкою та інші великі речі через Ната — того негра, який носить йому їсти, отож Джим мусить пильнувати, нічому не дивуватись і старатися, щоб Нат не бачив, як він дістає сховану передачу. А дрібніші речі ми будемо класти дядькові в кишені, так що Джиму треба буде тільки їх звідти непомітно витягнути; будемо також прив’язувати до шворок тітчиного фартуха чи класти їй до кишені, коли випаде нагода. Розказав йому також, які це будуть речі й для чого вони потрібні. А ще Том навчив його, як вести щоденник на сорочці, й усьому іншому, що повинен знати в’язень. Усе йому розказав. Джим ніяк не міг допетрати, нащо все це треба, але вирішив, що нам краще знати, бо ж ми білі; загалом він лишився задоволений і сказав, що так усе і зробить, як велів Том.

Джим мав багато тютюну і люльок із кукурудзяних качанів, тому ми досить непогано провели час; потім вилізли через дірку і пішли спати, одне тільки, що руки в нас були обідрані. Том дуже радів, говорив, що ніколи ще не було в нього такої веселої гри і такої багатої поживи для роздумів. І якби він тільки знав, як це зробити, то все життя грався б у неї, а тоді заповів би нашим дітям звільнити Джима, бо Джим, звісно, з часом звикне, і йому буде все більше й більше тут подобатись. Він сказав, що це діло можна розтягнути років на вісімдесят і поставити рекорд. І тоді всі, хто в ньому брав участь, прославляться, і ми прославимось теж.

Зранку ми пішли до дровітні, порубали свічник сокирою на дрібні частинки, і Том поклав їх разом із ложкою собі до кишені. Тоді ми пішли до негритянських хижок, і, доки я розмовами відволікав негра, Том запхав шматок свічника в маїсовий хлібець, який лежав у мисці для Джима. Потім ми провели Ната до Джима, щоб подивитися, що з цього вийде. Все вийшло просто чудово: Джим відкусив шматок хлібця і ледь виламав собі зуби — кращого й бути не могло. Том Сойєр сам так сказав. Джим спокійно зауважив, що це, певно, камінець чи щось таке попалося в хлібі — так, знаєте, буває, — але після цього він нічого не кусав просто так, а спочатку завжди тицяв виделкою в трьох-чотирьох місцях.

І ось стоїмо ми у темряві, аж раптом з-під Джимового ліжка вискакують двоє псів, а там ще і ще, доки не набралося штук одинадцять, так що просто ніде було повернутись. Видно, ми забули зачинити двері до прибудови! А негр Нат як заверещить: «Відьми!» — впав на підлогу серед собак і стогне, ніби вмирати збирається. Том відчинив двері настіж і викинув надвір кусень м’яса із тарілки Джима. Собаки кинулись за м’ясом, а Том за одну секунду вибіг, одразу ж повернувся і зачинив за собою двері, — і я зрозумів, що двері до сарайчика він теж устиг зачинити, — а тоді почав обробляти негра. Умовляв його, втішав і розпитував, чи не привиділось йому щось. Негр підвівся, покліпав очима і каже:

— Містере Сід, ви, певно, скажете, що я дурень; але щоб я з цього місця не зійшов, якщо на власні очі не бачив мільйон собак, чи то чортів, чи вже й не знаю кого! Правда, бачив! Містере Сід, я їх відчував, — так, сер! — вони по мені ходили, по всьому тілу. Ну, якби мені тільки якась відьма потрапила до рук, бодай один-єдиний раз, — ото вже я б їй задав жару! А ще краще було би, якби вони дали мені спокій, більшого я не прошу.

Том сказав:

— Добре, я тобі скажу, що я думаю. Чому вони сюди прибігають кожного разу, коли цей негр-утікач снідає? Бо їсти хочуть — от чому. Ти їм спечи зачарований пиріг! Це допоможе.

— Але ж, містере Сід, як я можу спекти такий пиріг? Я навіть не знаю, як його пекти. Ніколи й не чув про такі пироги.

— Що ж, тоді доведеться мені самому спекти.

— Невже спечете, сер? Спечіть, а я вам за це зроблю, що тільки захочете, я вам до землі поклонюсь!

— Добре вже, спечу, спеціально для тебе: ти ж до нас добре ставився, цього негра нам показав. Тільки попрошу, щоб ти був обережний. Коли ми прийдемо, ти повернись до нас спиною, і Боже тебе збав дивитися, що ми будемо класти в миску! А коли Джим буде виймати пиріг, теж не дивись — хтозна, що може статися. А головне, не чіпай нічого зачарованого.

— Не чіпати? Та Господь із вами, містере Сід! Я навіть пальцем ні до чого не доторкнусь, хай би мене озолотили!

Цю справу ми залагодили; тоді пішли на задній звір, до смітника, де валялися старі чоботи, ганчір’я, биті пляшки, діряві каструльки та ще різний мотлох, порилися в ньому і знайшли стару жерстяну миску, заткнули в ній дірки, щоб спекти в ній пиріг, тоді спустилися в льох і насипали повну миску борошна, а звідти вже пішли на сніданок. По дорозі нам трапились два великих цвяхи, і Том сказав, що вони конче стануть у пригоді в’язню — наприклад, щоб видряпати на стіні темниці своє ім’я та історію поневірянь. Один цвях ми поклали до кишені фартуха тітоньки Саллі, що висів на стільці, а другий заштовхали за стрічку на капелюсі дядечка Сайласа, який знайшли на конторці: від дітей ми чули, що тато з мамою збираються сьогодні піти до негра-втікача. Потім ми сіли за стіл, і Том тихенько засунув олов’яну ложку до дядькової кишені. Але тітоньки Саллі ще не було — довелося на неї чекати. А коли вона вийшла до сніданку, то була вся червона й сердита, ледве дочекалась молитви; однією рукою вона розливала каву, а другою весь час стукала наперстком по голові того з малюків, який підвертався їй під руку. А тоді й каже:

— Я вже шукала-шукала, весь дім перевернула — це просто диво якесь, ну куди могла подітись твоя друга сорочка?

Серце в мене впало і застукало дрібно-дрібно десь у кишках, а шматок маїсового хлібця став поперек горла. Я закашлявся, кусень вискочив, полетів через стіл і влучив у око одному з малюків, аж той завертівся, як черв’як на гачку, й закричав щосили; Том аж весь посинів від страху. Десь зо чверть хвилини наше становище було зовсім кепським — я продав би свою частку за півціни, якби тільки хтось зголосився її купити. Але потім ми заспокоїлись — це тільки від несподіванки нас так вибило з колії. Дядечко Сайлас сказав:

— Дивно, я й сам нічого не розумію. Чудово пам’ятаю, що я її не вдягав, бо…

— Бо на тобі вдягнута одна сорочка, а не дві! Що ти там пам’ятаєш! Ось я дійсно пам’ятаю, що вчора вона сушилася на мотузці — я на власні очі її бачила. А тепер сорочка зникла, та й по тому! Будеш тепер носити червону фланелеву фуфайку, доки я не знайду час, щоб пошити тобі нову. За два роки це вже третю сорочку доводиться шити. Горять вони на тобі, чи що? Просто не розумію, що ти з ними робиш, тільки й роботи в мене — шити тобі сорочки! У твої роки час би вже навчитися берегти речі!

— Знаю, Саллі, я стараюсь берегти їх, як тільки можу. Але ж не я один у цьому винен — я тільки й бачу сорочку, коли вона на мені, але ж не міг я сам на собі її загубити!

— Знаєш, Сайласе, якби можна було, ти б її так і загубив. Але ж не лише сорочка зникла. І ложка теж десь запропастилась. Було десять ложок, а тепер лишилося тільки дев’ять. Ну, сорочку, я думаю, теля зжувало, але ложку воно не могло проковтнути, це без сумніву. Та й це ще не все…

— А що ще зникло, Саллі?

— Півдюжини свічок — ось що зникло! Може, їх пацюки зжерли? Я думаю, що це вони, дивно, що вони нам ще весь будинок не погризли! Ти давно збираєшся замастити дірки і ніяк не можеш зібратись; якби вони були хитріші, то й спали б у тебе на голові, а ти все одно нічого б не відчув. Але ж не пацюки поцупили ложку, це то я точно знаю!