— Добре, Саллі, це мій недогляд, зізнаюсь. Завтра ж обов’язково позабиваю всі дірки!

— Можеш не поспішати, і до наступного року почекає! Матільда Енджеліна Арамінта Фелпс!

Лусь! — наперсток опустився на голову дівчинки; вона витягнула руку з цукорниці й слухняно всілась на своє місце. Раптом прибігла негритянка і каже:

— Місіс Саллі, у нас простирадло зникло!

— Простирадло зникло! Ох ти, Господи!

— Я сьогодні ж позатикаю всі дірки, — каже дядько Сайлас, а сам, видно, почав перейматись.

— Та помовчи, будь ласка! Це пацюки поцупили простирадло, чи що? То як воно зникло, Лізо?

— Чесно, не знаю, місіс Саллі. Учора висіло на мотузці, а тепер зникло: його там немає.

— Ну це просто кінець світу! Скільки живу, ще такого не бачила! Сорочка, простирадло, ложка і півдюжини свічок…

— Місіс, — вбігає молода мулатка, — мідний свічник кудись зник!

— Ану геть звідси, поганка така! А то так і лусну кавником!..

Тітонька Саллі вся просто кипіла. Бачу — треба вибрати нагоду й тікати. Утечу, думаю, тишко-нишком і сидітиму в лісі, поки гроза не мине. А тітонька Саллі розійшлась, просто сама не своя; зате всі решта притихли і сидять, як миші. І раптом дядечко Сайлас дістає з кишені цю саму ложку, і вигляд у нього при цьому якийсь дурнуватий. Тітонька Саллі сплеснула руками і замовкла, відкривши рота (в цьому місці мені захотілося опинитися якнайдалі звідси), але ненадовго, а тоді заявила:

— Ну, ось, так я і думала! Значить, вона весь час була в твоїй кишені? То, може, все решта теж там?… І як же вона туди потрапила?

— Я не знаю, Саллі, справді не знаю, — промовив дядечко, ніби виправдовуючись. — Повір, якби знав, я б тобі сказав. Перед сніданком я сидів і читав «Діяння апостолів», розділ сімнадцятий, і, певно, ненароком поклав до кишені ложку замість Євангелія… Мабуть, бо Євангелія в мене в кишені нема. Зараз піду погляну: якщо Євангеліє там лежить, значить, я поклав його не до кишені, а на стіл, і замість нього взяв ложку, а тоді…

— Помовчи, заради Бога! Дай мені спокій! Геть звідси всі, всі до одного, і не зачіпайте мене, доки я не заспокоюсь!

Я б її почув, навіть якби вона промовила це пошепки, а не кричала так; і встав би й вийшов, навіть якби лежав мертвий. Коли ми проходили через вітальню, старий узяв свого капелюха, і цвях упав на підлогу; він просто підібрав його, поклав на камінну полицю і вийшов — навіть нічого не сказав. Том усе це бачив, згадав про ложку і зробив висновки:

— Ні, з ним нічого посилати не можна, він ненадійний. Потім подумав трохи і додав:

— Але він добряче допоміг нам із цією ложкою, сам того не знаючи, то і ми йому теж допоможемо — і, знову ж таки, хай він цього не знає: давай позатикаємо всі ці пацючі нори!

Унизу, в погребі, виявилася сила-силенна пацючих нір, і ми цілу годину протовклися біля них, але все зробили на совість, міцно й охайно. Тоді чуємо на сходах кроки: ми хутенько загасили свічку і заховалися; дивимось — іде наш старенький зі свічкою в одній руці й цілим оберемком всякої всячини в другій, і такий неуважний — тицяється на всі боки, як уві сні. Спочатку подався до однієї нори, тоді до іншої — всі по черзі обійшов. Потому задумався і стояв, певно, хвилин зо п’ять, збираючи сало зі свічки; потім повернувся і побрів до сходів, так повільно, ніби сонний, а сам каже: «Хоч убий, не пам’ятаю, коли я це зробив! Оце треба було б їй сказати, що вона даремно мене через пацюків лаяла! Ну, та нехай вже. Тут хоч кажи, хоч не кажи…» — і почав підніматися сходами, а сам усе щось бурмоче. А слідом за ним і ми пішли. Дуже хороший був старий! Він і зараз такий!

Том дуже занепокоївся — як же нам тепер без ложки, сказав, що так нікуди не годиться, і почав думати. Коли все як слід обміркував, пояснив мені, що треба робити. Ось ми весь час і крутилися біля кошичка з ложками, доки не побачили, що тітонька Саллі йде; тоді Том почав перераховувати ложки і класти їх поряд із кошичком; я сховав одну в рукав, а Том каже:

— Знаєте, тітонько Саллі, а все-таки ложок тільки дев’ять.

Вона відповідає:

— Іди-но гратися і не чіпляйся до мене! Мені краще знати, я сама їх рахувала.

— Я теж двічі перерахував, тітонько, і в мене виходить дев’ять.

Було видно, що вона починає закипати, але все ж почала перераховувати, та й кожен на її місці це зробив би.

— Казна-що! І правда, лише дев’ять! — каже вона. — Та щоб воно все пропало, доведеться рахувати ще раз!

Я підсунув їй ту ложку, що була в мене в рукаві, вона перерахувала і каже:

— Оце напасть — знову їх десять!

А сама і сердиться, і не знає, що робити. Том каже:

— Ні, тітонько, не може бути, щоб їх було десять.

— Ти що ж, бовдуре, не бачив, як я рахувала?

— Бачив, але…

— Ну, добре, порахую ще раз.

Я знову одну поцупив, і знову вийшло дев’ять, як минулого разу. З тітоньки аж іскри посипались, вона аж затремтіла вся, так розгнівалась. А сама все рахує та рахує, і так заплуталась, що кошичок почала рахувати разом із ложками, і тому тричі в неї виходило правильно, а ще тричі — неправильно. Тут вона як схопить кошичок і шварк його в куток — ледь кішку не вбила. Тоді звеліла нам забиратися геть і не заважати їй, а якщо ми до обіду ще раз потрапимо їй на очі, вона нас відлупцює. Ми взяли цю зайву ложку і запхнули їй у кишеню, доки вона нас лаяла, і Джим отримав ложку разом із цвяхом, як і треба було за планом, ще до обіду. Ми лишилися дуже задоволені, й Том сказав, що заради цього варто було потрудитися, бо тепер вона ці ложки ніколи не порахує, хоч убий, — весь час буде збиватися; навіть якщо правильно порахує, то сама собі не повірить. А ще днів зо три порахує, то в неї й зовсім голова обертом піде, тоді вона покине рахувати ці ложки та ще й приб’є на місці кожного, хто тільки попросить їх порахувати.

Увечері ми знову повісили вкрадене простирадло на мотузку і вкрали інше, із шафи тітоньки Саллі. Наступні два дні тільки тим і займалися: то повісимо, то знову поцупимо, доки вона не збилася з ліку й не сказала, що їй начхати, скільки в неї простирадел, — не губити ж через них свою душу! Рахувати їх вона більше не буде ні за що на світі, краще помре.

Тому про сорочку, простирадло, ложку та свічки нам можна було не хвилюватись — обійшлося: тут і теля допомогло, і пацюки, і плутанина в рахунку; ну, а з підсвічником теж обійдеться, якось воно буде.

А от із пирогом вийшло все не так просто: ми з ним добре намучились. Місили тісто в лісі й пекли теж там; нарешті все зробили, і досить пристойно, але не за один день; ми перевели три повних миски борошна, доки його приготували, обпекли собі всі руки, й очі роз’їло димом; нам потрібна була одна тільки шкоринка, а вона все не трималася, провалювалась. Але зрештою ми все-таки придумали, як треба зробити: покласти в пиріг драбинку і так разом і запекти. Ось наступної ночі ми сіли разом із Джимом, порвали все простирадло на вузенькі смужечки і сплели їх разом. І до світанку в нас вийшла чудова мотузка, хоч людину на ній вішай. Ми уявили, ніби робили її дев’ять місяців.

Перед обідом ми занесли її до лісу, але в пиріг вона не помістилась. Якби знадобилося, цієї мотузки вистачило б на сорок пирогів, недарма ж ми її зробили з цілого простирадла; а ще вистачило б і на юшку, і на ковбаси, і на що заманеться. Цілий обід можна було приготувати. Але нам це було ні до чого. Нам потрібно було рівно стільки, скільки могло влізти в пиріг, а решту ми викинули. У мисці для вмивання ми пиріг пекти не стали — побоялись, що замазка відвалиться; але в дядька Сайласа знайшлася чудова мідна грілка з довгою дерев’яною ручкою — дядько дуже нею дорожив, бо це якийсь там його благородний предок привіз її з Англії до Америки разом із Вільгельмом Завойовником[12] на «Мейфлауері»[13] чи на якомусь іншому з перших кораблів. Дядько тримав її на горищі разом з різним мотлохом та іншими цінними речами; і не в тому річ, що вони дорого коштували, — мабуть, вони взагалі нічого не коштували, — а просто це були дрібнички, дорогі як пам’ять. Ну, ось ми і потягнули цю грілку й віднесли її до лісу; тільки спочатку пироги в ній теж не виходили, — ми не вміли їх пекти, зате останній раз вийшло просто здорово. Ми взяли грілку, обмазали її зсередини тістом, поставили на вугілля, запхали всередину мотузку, знову обмазали зверху тістом, накрили кришкою і засипали розжареними вуглинами. А самі стояли десь за п’ять кроків і тримали грілку за довгу ручку, тому було не жарко і зручно; й уже за п’ятнадцять хвилин випікся пиріг, та ще й такий, що просто диво. Але тому, хто захотів би з’їсти цей пиріг, треба було б запастися сотнею зубочисток, і живіт би в нього звело від цієї драбинки — мабуть, скрючило б у три погибелі! Ой, не скоро він попросив би їсти, точно кажу.