— Та сказав один дядько; я його зустрів сьогодні на світанку, коли збирався повернути до лісу, щоб поспати. Він мені сказав, що від перехрестя треба повернути праворуч і через п’ять миль буде Гошен.

— Та він, певно, п’яний був. Він тобі сказав усе навпаки.

— Він і поводився, як п’яний. Ну, тепер уже нічого не поробиш. Треба йти. Я буду в Гошені до світанку.

— Зажди хвильку. Я дам тобі поїсти, бо ти в дорозі зголоднієш.

Вона нагодувала мене, а тоді питає:

— А скажи-но мені: якщо корова лежить, то як вона піднімається з землі — задом чи передом? Хутчіш відповідай, не роздумуй: передом чи задом?

— Задом.

— Так. А кінь?

— Кінь передом.

— А з якого боку дерево обростає мохом?

— З північного.

— А якщо п’ятнадцять корів пасуться на косогорі, то скільки з них дивляться в один бік?

— Усі п’ятнадцять.

— Ну, здається, ти дійсно жив у селі. Я було подумала, чи не хочеш ти мене знову обдурити. То як же тебе звуть по-справжньому?

— Джорж Пітерс, мем.

— То не забувай цього, Джорже. Бо ще, чого доброго, скажеш мені, що тебе звуть Александер, а потім, коли я тебе спіймаю на слові, почнеш відбріхуватися й говорити, ніби ти Джорж Александер. І не потрапляй на очі жінкам у цьому ситцевому дранті. Дівчинка з тебе нікудишня, хоча чоловіків ти, певно, зможеш обвести навколо пальця. Господь із тобою, синку, хіба ж так засилюють нитку в голку? Ти тримаєш нитку нерухомо і насаджуєш на неї голку, а треба голку тримати нерухомо і просовувати в неї нитку. Жінки так завжди й роблять, а чоловіки — завжди навпаки. А коли шпурляєш чимось в пацюка чи ще кого, стань навшпиньки і підніми руку над головою, та постарайся зробити це якомога незграбніше, і промахнися кроків на п’ять-шість. Кидай, витягнувши руку на всю довжину, ніби вона в тебе на шарнірі, як кидають усі дівчатка, а не кистю і ліктем, виставивши ліве плече вперед, як хлопчаки. І запам’ятай: коли дівчинці кидають щось на коліна, вона їх розводить, щоб ця річ потрапила в пелену, а не зсовує докупи, як ти їх зсунув, коли ловив свинець. Я зрозуміла, що ти хлопчик, ще коли ти засилював нитку, а потім просто перевіряла, щоб упевнитись. Ну, а тепер давай, іди до свого дядька, Саро Мері Вільямс — Джорже Александере Пітерс, і якщо вляпаєшся в халепу, дай знати місіс Джудіт Лофтес, тобто мені, а я вже якось спробую тобі допомогти. Весь час тримайся берега ріки, а коли наступного разу чкурнеш із дому, прихопи з собою черевики та шкарпетки. Дорога біля ріки кам’яниста, я думаю, ти всі ноги зіб’єш, доки доберешся до Гошена.

Я пройшов берегом кроків десь із півсотні, а тоді повернув назад і прокрався туди, де стояв мій човник, — досить далеко від будинку, вниз по ріці. Я стрибнув у човника і якомога швидше піднявся вгору за течією, а коли порівнявся з островом, поплив напереріз. Капор я зняв — тепер він був ні до чого й лише заважав. Коли я виїхав на середину ріки, то почув, як б’є годинник; я зупинився і прислухався: удари було чути слабко, але чітко, і я нарахував їх одинадцять. Діставшись до верхнього кінця острова, я навіть не зупинився, щоб трохи перепочити, хоча зовсім знесилів, а побіг до лісу, де колись була моя стоянка, і розпалив там велике багаття на сухому підвищенні. Тоді стрибнув у човник і давай щосили гребти до нашого місця, милі на півтори вниз по ріці. Я причалив до берега, хутко пробрався крізь чагарі на вершину гори і ввалився до нашої печери. Джим лежав на землі й міцно спав. Я розбудив його:

— Прокидайся швидше і збирайся, Джиме! Ми не повинні гаяти ані хвилини! Нас шукають! За нами погоня!

Джим ні про що не став розпитувати, не промовив ані слова, але з того, як він узявся до роботи, було видно, що злякався добряче. За години півтори всі наші пожитки були складені на плоту, і його можна було вивести із заводі під вербами, де він у нас був захований. Насамперед ми загасили багаття в печері й після того навіть свічку не запалювали.

Я від’їхав від берега на човнику й озирнувся навсібіч, але якщо десь поблизу й був човен, то я його не помітив, бо ж уночі при світлі зірок багато не роздивишся. Потім ми вивели пліт із заводі й тихесенько, не кажучи ні слова, попливли вздовж берега, огинаючи нижній край острова.

Було, певно, вже близько першої ночі, коли ми нарешті проминули острів; нам увесь час здавалося, що пліт ледве повзе. Якби нам назустріч трапився човен, ми б хутко пересіли в наш човник і попливли до іллінойського берега. Добре, що ми так нікого й не зустріли, бо забули покласти до човника рушницю чи вудку, або хоча б щось їстівне. Ми так поспішали, що не мали часу про все це подумати. А тримати речі на плоту, звісно, не дуже розумно.

Якщо люди поїхали шукати Джима на острів, як я думав, то, напевно, знайшли б там багаття, котре я залишив, і цілу ніч прочекали б утікача біля вогню. Принаймні, ми нікого не бачили, і якщо моє багаття їх не обмануло, то я не винен. Я чесно намагався збити їх з пантелику.

Коли почало розвиднюватись, ми пристали до коси на іллінойському березі в тому місці, де ріка робила крутий поворот. Ми нарубали сокирою зелених гілок і прикрили ними пліт так, щоб це було схоже на зарослу ямку в береговій косі. Коса — це піщана відмілина, вкрита кущами так густо, як борона зубцями.

На міссурійському березі височіли гори, на іллінойському боці протягнувся густий ліс, і фарватер тут проходив ближче до міссурійського берега, тож ми не боялися когось зустріти. Ми простояли там увесь день, спостерігаючи, як пливуть за течією мимо міссурійського берега плоти й човни і як борються з течією пароплави, що піднімаються вгору по ріці. Я переказав Джиму свою розмову з жінкою, і він сказав, що це хитра бестія, і якби вона сама взялася нас переслідувати, то не сиділа б цілу ніч, дивлячись на багаття, а взяла б із собою собаку. «То чого ж, — засумнівався я, — вона не звеліла чоловікові прихопити із собою собаку?» Джим сказав, що, певно, це їй спало на думку перед тим, як чоловіки вирушили за ріку, тож вони, певно, й пішли в місто за собакою, тому згаяли так багато часу. Інакше ми б не сиділи тут на відмілині, за шістнадцять чи сімнадцять миль від берега, а були б знову в місті. А я сказав: «Яка різниця, чому їм не вдалося нас знайти, головне — вони нас не спіймали».

Коли почало сутеніти, ми висунули голови з кущів і подивилися вгору і вниз по ріці, а тоді й на той бік, але нічого підозрілого не помітили. Тоді Джим зняв кілька верхніх дощок із плота й облаштував на ньому затишний курінь, щоб відсиджуватися в спеку та в дощ, і щоб речі не намокли. Джим зробив у курені й підлогу, на фут вищу від решти плоту, тому тепер ковдри й решту пожитків не заливало хвилею, яку здіймали пароплави. Посередині куреня ми виклали шар глини дюймів на шість чи сім завтовшки і обвели його бортом, щоб глина трималася міцніше, — це для того, щоб розводити вогонь у холодну чи сиру погоду, а в курені багаття видно не буде. Ми зробили ще й запасне весло, бо ж наші завжди могли зламатися, зачепившись об корч чи ще щось. Потім закріпили на плоту коротку палицю рогачиком, щоб чіпляти на неї наш старий ліхтар — бо треба запалювати ліхтар, коли бачиш, що пароплав іде вниз по ріці й може на тебе наскочити; а для пароплавів, які йшли вгору по ріці, не треба було запалювати ліхтар, хіба тільки якщо потрапиш на перекат, — коли вода в ріці стояла ще високо, береги в низині були ще під водою, і пароплави, що йшли вгору по ріці, не завжди трималися фарватеру, а шукали, де не така сильна течія.

Цієї ночі ми пливли годин сім, а може, й вісім, при швидкості течії понад чотири милі за годину. Ми ловили рибу, розмовляли і час від часу стрибали з плота в воду, щоб розігнати сон. Так хороше було пливти широкою тихою рікою і, лежачи горілиць, дивитися на зорі! Нам не хотілось навіть голосно розмовляти, та й сміялися ми лише зрідка, і то тихо. Погода загалом була дуже гарна, і з нами анічогісінько не сталося — ці цієї ночі, ні другої, ні третьої.