— А хто ж це зробив? Ми про це вбивство чули в Гукервіллі, лише не знаємо, хто вбив Гека Фінна.

— Ну, по-моєму, і в нас тут знайдеться багато таких, хто хотів би це знати. Дехто думає, що сам старий Фінн і вбив.

— Та невже?

— Спочатку майже всі так думали. Він і не знає, що його за це мало не лінчували. Тільки до вечора передумали, бо вирішили, що вбивця — негр-утікач на ім’я Джим.

— Але ж він…

Я зупинився. Вирішив, що краще промовчати. А жінка все торохкотіла, вона навіть не звернула уваги на мої слова.

— Цей негр утік тієї самої ночі, коли вбили Гека Фінна. І тепер за нього обіцяють винагороду — триста доларів. І за старого Фінна теж призначили винагороду — двісті доларів. Він, чуєш, з’явився у місті вранці, розказав про вбивство і разом з усіма їздив шукати тіло, а тоді взяв та й десь подівся. Його того ж вечора збиралися лінчувати, але ж він п’ятами накивав. Ну, а наступного дня виявилось, що негр теж втік: його ніхто не бачив після десятої вечора тієї ночі, коли сталося вбивство, — того всі почали думати на нього. А другого дня, коли все місто тільки про це і говорило, раптом повертається старий Фінн, іде просто до судді Тетчера і піднімає галас: вимагає, щоб той дав грошей і влаштував облаву на цього негра по всьому Іллінойсу. Суддя дав кілька монет, і старий того ж вечора набрався й півночі швендяв вулицями з якимись двома підозрілими субчиками, а тоді десь зник разом із ними. Ну, так от, з того часу його ніхто не бачив, і в нас тут думають, що він і не повернеться, доки все не вляжеться. Певно, сам убив, а підробив усе так, щоб думали на бандитів; тоді сам, чуєш, загребе всі Гекові грошики і по судах тягатися не треба буде. Люди кажуть: «Не здатен він убити, кишка тонка!» А я думаю: е ні, він хитрющий! Якщо він ще рік не повернеться, нічого йому за це не буде. Довести ж то, звісно, нічого не можна; а коли все стихне, він і захапає Гекові грошики без мороки.

— Ага, певно що так. Хто ж йому заважатиме?… А тепер вже більше ніхто не думає, що це негр убив?

— Та ні, думають ще. Багато хто думає, що таки він убивця. Але негра вже скоро спіймають, так що, може, і виб’ють із нього правду.

— Як, невже його і зараз ловлять?

— Я так бачу, ти не дуже кмітлива! Таж триста доларів на дорозі не валяються. Дехто думає, що негр і зараз десь неподалік. Я теж так думаю, тільки мовчу собі. На днях говорила зі старим і старою, які живуть по сусідству, в дерев’яному сараї, то вони сказали, між іншим, що ніхто ніколи не буває он на тому острові, що називається острів Джексона.

— А хіба там ніхто не живе? — питаю я.

— Ні, кажуть, ніхто не живе. Я їм більше нічого не сказала, тільки задумалась. За день чи два до того я там нібито бачила дим, на верхньому кінці острова; ну, думаю собі, цей негр точно там ховається, принаймні варто було б весь острів обшукати. З того часу я більше диму не бачила, то, може, того негра вже там і немає, якщо це був він. Мій чоловік з’їздить та подивиться разом із одним сусідом. Він їздив уверх по ріці, а сьогодні повернувся дві години тому, і я йому все розказала.

Від цих слів мені аж недобре стало, так що я просто не міг всидіти на місці. Я мусив чимось зайняти руки: взяв зі столу голку і почав засилювати в неї нитку. Руки в мене тремтіли, тож нічого не виходило. Жінка замовкла, і я поглянув на неї: вона дивилася на мене якось дивно й злегка посміхалась.

Я поклав на місце голку з ниткою, нібито страшенно зацікавився її словами, — насправді так воно і було, — і сказав:

— Триста доларів — це купа грошей. От якби вони дісталися моїй матері! А ваш чоловік поїде туди сьогодні вночі?

— А то як же! Він пішов до міста разом із тим сусідом, про якого я говорила, за човном та другою рушницею, якщо вдасться у когось позичити. Вони збираються їхати після півночі.

— А може, якщо вони почекають до ранку, буде краще видно?

— Ще б пак! І негру теж буде краще видно. Опівночі він, певно, спатиме, а вони прокрадуться в ліс і в темряві відразу побачать багаття, якщо негр його розпалив.

— Я про це не подумала.

Жінка так само дивно подивилася на мене, і я зовсім знітився. Потім вона запитала:

— Як, ти сказала, тебе звуть, дитинко?

— М-мері Вільямс.

Здається, першого разу я сказав не «Мері», а якось інакше, того уникав на неї дивитися; здається, я сказав «Сара». Вона мене наче приперла до стінки, і по очах це, мабуть, було видно, того я боявся на неї подивитися. Мені хотілося, щоб жінка ще щось сказала: чим довше вона мовчала, тим гірше я почувався.

Тут вона й каже:

— Дитинко, по-моєму, ти спочатку сказала «Сара», коли зайшла.

— Ага, точно: Сара Мері Вільямс. Моє перше ім’я Сара. Одні звуть мене Сара, інші — Мері.

— Он воно як!

— Ага.

Тепер я відчув полегкість, але все ж хотілося втекти. Подивитися на жінку я не насмілювався.

Ну, тут вона почала розказувати, які важкі часи настали, як їм погано живеться, що пацюки зовсім знахабніли і гуляють по всьому будинку, наче вони тут господарі, та ще багато чого розказувала, так що мене зовсім попустило. Про пацюків — це вона правду сказала. Один раз по раз висовував носа із дірки в кутку. Жінка сказала, що спеціально тримає під рукою різні речі, щоб кидати в пацюків, коли лишається на самоті, бо вони їй не дають спокою. При цьому вона показала мені свинцеву смугу, скручену в клубок, і додала, що взагалі-то гарно влучає, от тільки на днях вивихнула руку, то тепер їй це не завжди вдається. Коли пацюк знову виглянув із дірки, жінка швиргонула в нього цією штуковиною, зойкнувши від болю, і не влучила. Потім попросила мене кинути, якщо пацюк висунеться. Мені хотілося чимшвидше піти, доки не повернувся її чоловік, але я, звісно, не виказував цього. Я взяв свинцеву кулю і, щойно пацюк висунувся, націлився і швиргонув — якби ця тварина сиділа на місці, було б їй непереливки! Жінка сказала, що удар першокласний і що наступного разу я неодмінно поцілю. Вона підвелася і принесла назад свинець, а тоді дістала моток пряжі й попросила, щоб я допоміг її розмотати. Я розставив руки, вона надягнула на них пряжу, а сама все теревенить про свої справи. Тоді раптом перервала розповідь і каже:

— Ти все ж приглядай за пацюками. Краще тримай свинець на колінах, щоб був під рукою.

І одразу ж кинула мені кулю; я зсунув коліна і впіймав її. А вона продовжувала свою розповідь, однак за хвилину замовкла, зняла пряжу в мене з рук, подивилася мені лагідно в очі та й каже:

— Ну, і як тебе звати по-справжньому?

— Т-тобто як це?

— Як тебе насправді звати? Білл, Том, Боб чи ще якось?

Я весь затремтів і просто не знав, куди подітись. Але вичавив із себе:

— Будь ласка, не насміхайтесь над бідолашною дівчинкою! Якщо я вам заважаю, то…

Я хотів було встати й піти геть, але жінка мене спинила:

— Нікому ти не заважаєш! Сядь на місце. Я не хочу тебе скривдити і нікому про тебе не скажу. Тільки ти довірся мені, відкрий свій секрет. Я тебе не викажу, навпаки, я тобі допоможу. І чоловік мій допоможе, якщо треба. Ти, певно, був учнем у якогось майстра, до тебе погано ставились, ось ти й вирішив утекти. Що ж тут такого! Бог з тобою, синку, я про тебе нікому не скажу. Ну, а тепер розкажи мені все, будь розумником.

Тоді я сказав, що не хочу більше обманювати її, краще вже розкажу все начистоту, тільки хай і вона дотримає слова. І я розповів, що мої батько з матір’ю померли, а мене віддали на виховання в село до старого фермера, за тридцять миль від річки. Але цей скупердяй поводився зі мною так погано, що я терпів-терпів, та й не витерпів: він поїхав кудись на два дні, а я скористався нагодою, поцупив стару сукню його дочки і втік. За три ночі подолав ці тридцять миль до ріки. Йшов уночі, а вдень ховався в лісі й відсипався; з собою в мене був мішок із хлібом та м’ясом, які я взяв з дому, і цього мені якраз вистачило на дорогу. Мій дядько, Абнер Мур, певно, погодиться забрати мене до себе, того я і прийшов сюди, в Гошен.

— У Гошен, синку? Який же це Гошен? Це Сент-Пітерсберг. До Гошена ще йти миль із десять вгору по ріці. А хто тобі сказав, що це Гошен?