Траплялося, що на всій річці довго-довго не було нікого, крім нас. Вдалині, біля протилежного берега, виднілися відмілини та острівці, а ще миготів де-не-де вогник — певно, свіча у вікні якоїсь хижки; а іноді й на воді доводилося помітити іскру — на плоту чи на шаланді, або ж почуєш, як там співають чи грають на скрипці. Добре нам жилося на плоту! Бувало, все небо над головою всипане зірками, а ми лежимо на спині, дивимось на них і сперечаємось: як вони — були сотворені чи самі по собі народилися? Джим вважав, що вони були сотворені, а я — що самі народилися, бо дуже вже багато часу знадобилося б, аби наробити стільки зірок. Джим сказав, що, може, їх Місяць метає, як жаба ікру; що ж, це було схоже на правду, я вирішив не сперечатися; я бачив, скільки в жаби буває ікри, тому, зрозуміло, могло бути й таке. Ми дивилися, як падають зірки, — вони прокреслювали небо й летіли донизу. Джим гадав, що це ті зірки, які зіпсувалися, того їх викинули із гнізда.

Один чи два рази за ніч ми бачили, як повз нас у темряві проходив пароплав, час від часу розсипаючи із труби хмари іскор; вони дощем падали в річку, і це було дуже гарно. Тоді пароплав ховався за поворотом, вогні мигали ще раз і гаснули, шум завмирав, і на ріці знову залягала тиша. А вже потім до нас докочувалися хвилі — довго потому, як пройде пароплав, — і погойдували пліт; а тоді знову бозна-скільки нічого не було чути, крім квакання жаб.

Після півночі люди, які мешкали в будинках на березі, вкладалися спати, і години на дві чи три опускалась суцільна темрява — у вікнах хатинок не було ані вогника. Ці вогники були нам замість годинника: коли з’явиться перший вогник, значить, скоро ранок, і час шукати місцину, аби сховати та прив’язати пліт.

Якось вранці, перед зорею, я знайшов порожній човник, перебрався через перекат на берег — він був від острова лише за двісті ярдів — і піднявся вверх по річці серед кипарисового лісу на милю чи близько того — хотів подивитися, чи не вдасться там набрати ягід. Якраз у тому місці, де через річку проходив коров’ячий брід, дивлюся — стежкою до броду біжать що є сили двійко якихось чоловіків. Ну, думаю, все, гаплик! Бувало, якщо за кимось погоня, мені завжди здавалось, що це або мене ловлять, або Джима. Я хотів було втекти від них хутенько, але вони зі мною порівнялися, гукнули мене і почали благати, щоб я їх врятував, — кажуть, що вони нічого лихого не зробили, того за ними і женуться з собаками. Втікачі збиралися вже стрибнути до мене в човник, але я їм сказав:

— Заждіть, не стрибайте. Я ще не бачу ні коней, ні собак; ви маєте час пробратися крізь кущі та пройти трохи вище по ріці, — ось тоді залазьте у воду та давайте вбрід до мене; це зіб’є псів зі сліду.

Так вони й зробили; і щойно втікачі залізли до мене в човник, я одразу ж наліг на весла, щоб хутенько дістатися до нашого острівця, а хвилин за п’ять чи десять ми почули віддалік крики та собачий гавкіт.

Ми чули, як погоня прибула до річки, але не бачили її: вершники, певно, потопталися на берегу, пошукали, а потім уже не було чути — ми від’їжджали все далі й далі. Коли ліс лишився позаду і ми вибралися на велику ріку, все вже було тихо; тоді ми підгребли до острівця, заховалися в зарослі тополі; небезпека лишилась позаду.

Одному з волоцюг на вигляд було років сімдесят, а може, навіть більше, він був лисий і мав сиві бакенбарди. На голові в нього стримів старий порваний капелюх, а вбраний чолов’яга був у бруднющу вовняну синю сорочку, подерті полотняні штани, заправлені у високі чоботи, і підтяжки домашнього плетіння, — ні, підтяжка в нього виявилась лише одна. На руці старигань ніс ще довгополу стару хламиду із синього полотна, прикрашену мідними ґудзиками, а крім того, обидва вони волокли важкі, битком набиті матерчаті саквояжі.

Другому волоцюзі було років зо тридцять, і вбраний він теж був абияк. Після сніданку ми всі прилягли відпочити, і з розмови першим ділом з’ясувалося, що обидва ці красені один одного і близько не знають.

— То через що у вас сталися неприємності? — запитав лисий у того, який був молодший.

— Та от, продавав я один засіб для зчищення зубного каменю, — по правді, він таки діяв, камінь зчищав, але так, що емаль разом із ним сходила, — і затримався на один вечір довше, ніж треба було. І оце лише збирався зробити ноги, як зустрів вас на околиці міста, і ви мені сказали, що за вами женуться й попросили допомогти. А я відповів, що також маю неприємності, й запропонував утікати далі разом. Ось і вся моя історія… А що у вас було?

— Я тут десь тиждень тому почав проповідувати тверезість, і всі жінки мною нахвалитися не могли — і старі, й молоденькі, — бо п’яницям я таки завдав жару, мушу вам сказати. Я набирав кожного вечора доларів п’ять або навіть шість — по десять центів із носа, діти та негри безплатно. Справи мої ішли вгору, аж раптом учора ввечері хтось пустив чутку, нібито я сам потай прикладаюся до пляшчини. Один негр розбудив мене сьогодні вранці й сказав, що тутешній народ уже збирається і незабаром вони сюди припруться із собаками та верхи на конях. Тоді дадуть мені півгодини, аби я відійшов подалі, а потім кинуться за мною в погоню; і якщо впіймають, то вимастять у дьогті, виваляють в пуху та пір’ї й покатають по всьому місту. Я вирішив сніданку не чекати — щось апетит зник.

— Шановний, — звернувся молодий волоцюга до старого, — ми з вами, певно, могли б об’єднати наші зусилля і далі промишляти разом… Яка ваша думка з цього приводу?

— Та я не проти. А чим ви на хліб собі заробляєте?

— За ремеслом я складальник; буває, торгую патентованими ліками, виступаю на сцені, — бо я, знаєте, трагік; при нагоді займаюсь навіюванням думок, угадую характер по руці, для різноманіття даю уроки співу та географії; подеколи й лекцію прочитаю — та хіба все пригадаєш! Берусь за все, що підвернеться під руку, аби тільки копійчину заробити. А ви на чому спеціалізуєтесь?

— У старі добрі часи я чимало займався зціленням. Лікував покладанням рук параліч, ракові пухлини й таке інше — це мені вдавалося найліпше; можу дуже пристойно гадати, якщо в когось вивідаю всі нюанси справи. Ну, ще проповідую, навертаю до християнства; і молитовні зібрання — це теж моє.

Досить довго обидва ділки мовчали, тоді молодший зітхнув і сказав:

— Як жаль!

— Це ви про що? — поцікавився лисий.

— Оце подумати лишень, що я довів себе до такого життя та принизився до такого товариства! — і він узявся терти кутик ока ганчіркою.

— Скажіть на милість, чим це вам наше товариство не вгодило? — запитує лисий отак-от згорда і явно наприндившись.

— Так, мені воно зараз якраз підходить, нічого іншого я не заслужив. Хто ж мені винен, що я так низько опустився, коли стояв так високо! Ніхто, крім мене самого. Я вас не звинувачую, панове, аж ніяк; я нікого не звинувачую. Я сам усе це заслужив. Нехай байдужий світ доконає мене, одне знаю напевно: десь я знайду собі могилу. Нехай світ завершить свою справу, нехай забере в мене все: моїх рідних, мої статки — все, без сумніву, все, але цього він забрати не зможе! Колись я ляжу в могилу, забуду про все, і моє бідолашне, розбите серце нарешті отримає спокій.

А сам продовжує терти очі ганчіркою.

— Ох, досить вам носитися з вашим розбитим серцем! — каже йому лисий. — Чого ви пхаєте нам під носа ваше розбите серце? Ми тут до чого?

— Так, я знаю, що ви тут зовсім ні до чого. Я не звинувачую вас, панове, я сам так низько впав, — так, сам себе довів до цього. Мені належить страждати — це цілком справедливо, я зовсім не скаржусь.

— Звідки ж ви так низько впали? Невже було звідки падати?

— Ви мені не повірите… Люди ніколи мені не вірять… Але не будемо про це… Воно того не варте! Таємниця мого народження…

— Таємниця вашого народження? Це ви про що?

— Панове, — дуже урочисто почав молодий, — я вам відкрию свою таємницю, бо відчуваю до вас довіру! За походженням я — герцог!

Джим вирячив очі, коли почув це; певно, я теж. А лисий сказав:

— Та що ви кажете! Бути такого не може!