— Днів на чотири! — каже вона. — Та я там рік гостюватиму!
— Добре, — кажу я, — крім вашого слова, мені більше нічого не треба. Інший би ще мусив на Біблії поклястися, — та й то я йому так не повірив би, як вашому слову.
Вона посміхнулась і дуже мило зашарілась, а я сказав:
— Якщо дозволите, я зачиню двері на засув.
Вона дозволила, і коли я повернувся, то знову сів і сказав:
— Тільки не кричіть. Сядьте тихо і вислухайте мене, як чоловік. Я мушу вам сказати правду, а вам треба взяти себе в руки, міс Мері, бо правда ця дуже неприємна і слухати її буде важко, але нічого не поробиш. Ці ваші дядьки зовсім не дядьки вам, а шахраї, справжні волоцюги і пройдисвіти. Ну ось, гірше за це нічого вже не буде, решту вам легко буде витримати.
Що там говорити, це для неї було чимале потрясіння; але я вже знявся із мілини і далі чесав напряму й усе до крихти виклав їй, так що в неї очі спалахнули; все розказав, починаючи з того, як ми зустріли цього молодого телепня, який зібрався на пароплав, і до того, як вона кинулась на шию королю перед своїм будинком і він поцілував її разів двадцять поспіль. Тут її обличчя зачервонілося, наче небо на заході сонця, вона підхопилась та як закричить:
— От він скотина! То чого ж ти? Чого час гаяти? Не чекатиму ані хвилини, ані секунди — треба вимастити їх смолою, обваляти в пір’ї й кинути в річку!
Я кажу:
— Та звісно. Тільки ви коли хочете це зробити: до того, як поїдете до містера Лотропа, чи…
— Ой, — відповідає вона, — про що я тільки думаю! Не слухай мене, будь ласка… не зважай на мене, добре? — і кладе свою шовкову ручку мені на руку, та ще й так ласкаво, що я розтанув і на все згодився. — Я не подумала, так розхвилювалась, — каже вона, — а тепер продовжуй, я більше не буду. Скажи мені, що робити, і як ти скажеш, так я і зроблю.
— Тоді от що, — продовжую я, — вони звісно, справжні пройдисвіти, ці волоцюги, але так уже вийшло, що мені з ними доведеться їхати й далі, хочу я цього чи ні, й не питайте, чому, краще не треба; а якщо ви про них все розкажете, то мене, звісно, вирвуть у них із лап. Певна річ, мені від цього буде тільки краще, але є одна людина — ви про неї нічого не знаєте, — яка потрапить у велику халепу. Ми ж мусимо і її врятувати, правда? Це зрозуміло. От і не будемо про них нічого розказувати.
І тут мені сяйнула непогана думка. Я придумав, що ми із Джимом могли б позбутися наших короля із герцогом: якби їх тут посадили за ґрати, ми змогли б утекти. Але мені не хотілося одному пливти на плоту вдень, щоб усі чіплялися до мене з питаннями, тому я вирішив почекати з цим до вечора, коли вже досить стемніє. Я сказав:
— Міс Мері Джейн, я вам скажу, що ми зробимо, і вам, можливо, не доведеться так довго гостювати в містера Лотропа. Це далеко звідси?
— Менш ніж чотири милі — одразу ж за містом, на цьому боці.
— Ну, це підходить. Ви просто тепер їдьте туди і сидить собі спокійненько до дев’ятої вечора чи до пів на десяту, а потім попросіть відвезти вас додому, наче забули щось важливе. Якщо ви повернетесь додому до одинадцятої, поставте свічку на ось це вікно, і якщо я після цього не прийду — значить, все пройшло вдало, я поїхав і вже у безпеці. Тоді ви підете й розкажете все, що знаєте: нехай цих шахраїв запроторять до в’язниці.
— Добре, — відповіла Мері Джейн, — так я і зроблю.
— А якщо мені втекти не вдасться і мене загребуть разом із ними, то ви ж тоді скажіть, що я вам усе це вже розповів, і заступіться за мене, будь ласка.
— Заступитись! Звісно, я заступлюсь! Тебе ніхто й пальцем не посміє торкнутись! — каже вона, і я бачу, що ніздрі в неї роздуваються, а очі так і зблискують.
— Якщо мене тут не буде, — кажу я, — то я не зможу довести, що ці пройдисвіти зовсім не родичі вам, та навіть якби й був тут, все одно не довів би. Я можу, звісно, заприсягтися, що вони шахраї та волоцюги, — та й по тому, хоча й ці слова чогось варті. Ну що ж, знайдуться й інші, вони не те, що я, — це такі люди, яких ніхто в лихому умислі не запідозрить. Я вам скажу, де їх можна знайти. Дайте мені олівець і клаптик паперу. Ось: «Королівська Жирафа, Бріксвілл». Заховайте цього папірця й дивіться, не загубіть його. Коли в суді захочуть дізнатися, хто ж такі ці двійко волоцюг, нехай пошлють запит до Бріксвілла і скажуть там, що спіймали артистів, які грали «Королівську Жирафу», та попросять, щоб прислали свідків, — ціле місто сюди заявиться, міс Мері, не встигнете й оком змигнути. Та ще й злі-презлі будуть, ось побачите!
Я вирішив, що тепер ми про все як слід домовились, і продовжив:
— Нехай аукціон проходить, як заплановано, ви не переймайтесь. Ніхто не зобов’язаний платити за куплені речі того ж дня, а вони не збираються звідси їхати, доки не отримають грошей; але ми так все влаштували, що продаж вважатиметься недійсним і грошей вони не отримають. Вийде так само, як із неграми: угода недійсна, тому негри повернуться додому. Та й за негрів вони нічого не отримають. Ось так вони вляпались, міс Мері, гіршого й не вигадаєш!
— Ну, добре, — каже вона, — я зараз піду снідати, а потім одразу ж до містера Лотропа.
— Е, ні, міс Мері Джейн, так не годиться, — відповідаю я, — нічого не вийде; їдьте туди ще до сніданку.
— Чому ж так?
— А як по-вашому, міс Мері, чого я взагалі наполягаю, щоб ви кудись поїхали?
— Я щось про це не подумала; ну, не знаю. А справді, чому?
— Тому, що ви аж ніяк не товстошкурі, по вашому обличчю все прочитати можна, як по книжці. Кожен одразу ж розбере, наче великі літери. І ви думаєте, що вам вистачить сил зустрітися з вашими дядечками? Вони вийдуть, щоб побажати вам доброго ранку, поцілують вас, а ви…
— Годі, годі! Справді, не треба! Я поїду, не чекаючи на сніданок, із радістю поїду. Але як я з ними полишу сестер?
— Нічого, не турбуйтесь. Їм доведеться трохи потерпіти. Інакше ці шахраї можуть здогадатися, що діло нечисте, якщо ви всі одразу поїдете. Не треба вам із дядьками бачитись, та і з сестрами теж, і ні з ким у цілому містечку. Якщо ваша сусідка запитає, як ваші дядьки почуваються сьогодні вранці, то по вашому обличчю одразу все буде зрозуміло. Ні, ви краще їдьте вже, міс Мері Джейн, а я тут справу вже якось сам уладнаю. Я скажу міс Сюзанні, щоб вона від вас передала привіт дядечкам — мовляв, ви поїхали ненадовго, щоб відпочити чи побачитися з подругою, а повернетеся ввечері, в крайньому разі — завтра вранці.
— Побачитися з подругою, — це можне бути, але я не хочу, щоб їм від мене привіти передавали.
— Ну, не хочете, то й не треба.
Чого б я мав їй цього не казати, нічого поганого в цьому не було. Такі дрібнички робити неважко, клопоту ніякого; але ж саме дрібнички й допомагають у житті найбільше; і Мері Джейн буде спокійна, і мені це не обтяжливо. Тоді я додав:
— Є ще одна справа — той мішок із грішми.
— Так, він тепер у них, і я почуваюсь повною ідіоткою, коли згадую, як вони його запопали.
— Ні, ви помиляєтесь. Мішок не в них.
— Справді? А в кого ж він?
— Якщо чесно, я й сам цього тепер не знаю. Був у мене, бо я його в них украв, щоб вам віддати; і куди я заховав гроші, це я теж знаю, але чогось боюсь, що його тепер там нема. Мені дуже шкода, міс Мері Джейн, просто словами не передати, як шкода! Я старався все зробити якомога краще — чесно, дуже старався! Мене ледь не спіймали, і довелося заховати мішок у перше-ліпше місце, а воно не дуже пристосоване для таких справ.
— Ну, перестань себе звинувачувати, це не допоможе, і я тобі не дозволяю — ти ж не мав вибору, а отже, і не винен. А все ж таки: куди ти його заховав?
Мені не хотілося, щоб вона знову згадувала про своє горе, того язик у мене не повертався. Думаю, почну розповідати, і вона уявить собі нещасного покійника, який лежить у труні з цим мішком на животі. Тому я, певно, цілу хвилину мовчав, а тоді сказав їй:
— З вашого дозволу, мені не хотілося б говорити, куди я його поклав, міс Мері Джейн. Я вам краще на папірці напишу, а ви, якщо дуже захочете, прочитаєте мою цидулку по дорозі до містера Лотропа. Згодні?
