— Але ж ти сам сказав, що ланцюг і так зніметься, треба тільки підняти ніжку.

— Ось це на тебе схоже, Геку Фінн! Неодмінно вибереш ну от зовсім дитячий спосіб. Ти що, зовсім книжок не читав? Ні про барона Тренка, ні про Казанову, ні про Бенвенуто Челліні?[11] А Генріх Наваррський! Де ж це ти чув, щоб в’язнів звільняли таким простецьким способом? Ні, всі знають, що треба ніжку надвоє перепиляти і так лишити, а ошурки з’їсти, щоб ніхто нічого не помітив. А ніжку потім замазати грязюкою і жиром, щоб навіть найбільш зіркий тюремник не зміг побачити, де пиляли, і думав, що ніжка зовсім ціла. Потім, тієї ночі, коли ти вже зовсім будеш готовий до втечі, штовхнеш її ногою — вона й відлетить, тоді знімеш ланцюг — ось і все. Більше й робити майже нічого: закинеш мотузяну драбину на зубчату стіну, зісковзнеш у рів, зламаєш собі ногу, бо драбина коротка — цілих дев’ятнадцяти футів не вистачає, — а там уже на тебе чекають коні, й вірні слуги підхоплюють тебе, кладуть упоперек сідла і везуть у твій рідний Лангедок, або до Наварри, або ще кудись. Ось це я розумію, Геку! Добре, якби біля цієї хижки був рів! Якщо буде час, то ми у ніч втечі його викопаємо.

Я кажу:

— Для чого ж нам рів, коли ми Джима викрадаємо через підкоп?

А він навіть і не слухає. Забув і про мене, і про все на світі, схопився рукою за підборіддя, думає; потім зітхнув, похитав головою, знову зітхнув і каже:

— Ні, це нам не знадобиться.

— Це ти про що? — питаю.

— Та відпилювати Джиму ногу.

— Господи, помилуй! — кажу. — Ну, звісно, тільки цього не вистачало! А чого це ти раптом надумав, що йому треба відпиляти ногу?

— Багато авторитетних людей так робили. Якщо не могли зняти ланцюг — відрубували собі руку і так втікали. А ногу було б ще краще. Але доведеться обійтись без цього. Нагальної потреби у нас немає, а крім того, Джим — негр, він може не зрозуміти, для чого це потрібно; йому ж не поясниш, що у Європі так прийнято… Ні, доведеться обійтись без цього! А от мотузяну драбину — це можна: ми розірвемо свої простирадла і на раз-два зробимо для Джима таку драбину. А переслати її можна буде в пирозі — це вже завжди так роблять. І гірші бувають пироги, але доводиться їсти.

— Що ти таке мелеш, Томе Сойєр? — запитую я. — Не треба Джиму ніяких мотузяних драбин.

— Якраз треба. Це ти мелеш казна-що, бо ж нічого в цьому ділі не тямиш! Мотузяна драбина йому потрібна, бо вона в усіх буває.

— Але що він із нею буде робити?

— Що буде робити? Заховає її в матрац — не зможе, чи що? Всі так роблять, значить, і йому доведеться. Геку, ти, здається, нічого не хочеш робити за правилами — кожного разу щось нове вигадуєш. Якщо навіть ця драбина йому не знадобиться, вона ж лишиться у нього в матраці після втечі! Це ж доказ, правда? Ти думаєш, докази не знадобляться? Ще й як знадобляться! Чи ти хочеш, щоб доказів геть не лишилось? Ото було б смішно! Я про таке ще зроду не чув.

— Ну, — кажу, — якщо вже треба так треба за правилами, щоб у нього була ця драбина, то хай буде, я не збирають іти проти правил. Одне лише скажу, Томе Сойєр: якщо ми порвемо простирадла, щоб зробити Джиму драбину, в нас будуть неприємності з тітонькою Саллі, тут і до ворожки не ходи. А я ось як думаю: драбинка із горіхової кори нічого не коштує, добро переводити для неї не треба, а в пиріг її можна запекти не гірше, ніж ганчір’яну, і в матрац заховати теж. А Джим не дуже у цих справах розбирається, йому все одно, яку б не…

— Ну і дурниці ти кажеш, Геку! Якби я не тямив нічого, то мовчав би! Де ж ти таке чув, щоб державний злочинець утікав по драбинці з горіхової кори? Та це курям на сміх!

— Ну добре, Томе, роби як знаєш; але все ж послухав би ти моєї поради: краще позичити простирадло із мотузки, де сушиться білизна.

Він сказав, що це можна. Тут у нього з’явилась іще одна думка, і він сказав:

— До речі, позич ще й сорочку.

— А для чого нам сорочка, Томе?

— Для Джима — вести щоденник.

— Який щоденник? Джим навіть писати не вміє!

— Ну й хай собі не вміє, але ж він може ставити якісь значки, якщо ми зробимо йому перо з олов’яної ложки або зі старого обруча з бочки?

— Та ну, Томе! Можна висмикнути перо в гуски — і краще, і значно швидше.

— У в’язнів гуси по камері не бігають, щоб із них так просто можна було пір’я смикати. Ех ти, всьому тебе вчити треба! Вони завжди роблять перо із чогось найтвердішого і негодящого, наприклад, із уламка мідного свічника, та мало що під руку потрапить! І на це в них іде чимало часу — тижні, а то й місяці, бо перо вони відточують об стінку. Гусячим пером вони нізащо писати не будуть, нехай воно навіть буде в них під рукою. Це не прийнято.

— Ну, добре, а з чого ми йому зробимо чорнило?

— Багато хто робить з іржі, змішаної зі сльозами; але це здебільшого простолюдини й жінки, а знаменитості пишуть власною кров’ю. І Джим так може. А коли йому знадобиться повідомити всьому світові, що його ув’язнили, захочеться послати простеньке загадкове повідомлення, то він може нашкрябати його виделкою на жерстяній тарілці й викинути за вікно. Залізна Маска завжди так робив, це теж дуже гарний спосіб.

— Джим не має жерстяних тарілок. Його годують із глиняної миски.

— Це нічого, ми йому дістанемо.

— Все одно ніхто не розбере.

— Та яка різниця, Геку Фінн! Його діло — написати і викинути тарілку за вікно. А читати напис тобі зовсім не треба. Однак ніхто не може розібрати половину з того, що вони там понашкрябують на тарілках чи ще на чому.

— Так нащо тоді тарілки псувати?

— Ото ще! Це ж не його тарілки!

— Усе одно чиїсь, адже так?

— То й що? В’язневі однаковісінько, чиї вони…

Він не договорив — ми почули ріжок, який скликав до сніданку, і пішли додому.

Цього ранку мені вдалося позичити з мотузки простирадло і білу сорочку; ще я знайшов старий мішок і поклав усе туди, а потім ми взяли трухляки і теж туди запхали. Я називаю це «позичити», бо мій батько завжди так казав, але Том сказав, що це не позичка, а крадіжка. Він пояснив, що ми допомагаємо в’язню, а йому однаково, як добути річ, аби лише добути, і ніхто його за це не осудить. Це не злочин, якщо в’язень украде річ, яка потрібна йому для втечі, — це його право; так само і ми маємо повне право красти у цьому будинку все, що лише нам знадобиться для його звільнення із в’язниці. Він сказав, що якби ми це робити не для в’язня, тоді, звісно, інша справа, і хіба що останній негідник, якась наволоч буде красти, якщо не сидить у в’язниці. Тому ми вирішили красти все, що під руку підвернеться. А якось на днях, уже після цього, він завів цілу розмову через дурницю — через те, що я поцупив кавун із городу негрів і з’їв його. Він мене примусив піти і віддати неграм десять центів, не пояснюючи, за що. Сказав, що можна красти лише те, що знадобиться.

— То й що, — кажу, — кавун же мені знадобився. А Том відповідає:

— Кавун тобі знадобився не для того, щоб утекти із в’язниці, — ось у чому різниця. Ось якби ти заховав у ньому ніж, щоб потім передати його Джиму, щоб він міг убити наглядача, — тоді інша річ, усе було правильно.

Я вирішив не сперечатися з ним, хоч і не розумію, який мені інтерес старитися для в’язня, якщо треба сидіти й думати над різними тонкощами щоразу, коли випаде нагода поцупити кавуна.

Так ось, як я вже говорив, цього ранку ми роздобули дещо, а тоді почекали, доки всі розійдуться у своїх справах і на подвір’ї нікого не буде видно, і лише після цього Том відніс мішок у прибудову, а я стояв поряд — вартував. Незабаром він вийшов звідти, і ми з ним пішли й сіли на колоди — поговорити. Том сказав:

— Тепер усе готово, крім інструмента; але це буде легко дістати.

— Крім інструмента?

— Ага.

— А для чого інструмент?

— Як це — для чого? Щоб копати. Тож не зубами будемо землю рити!

— А ці старі мотики та лопати, які складені у прибудові, що, нам не годяться? — запитую.