– Ісусе! – зойкнули пацунельки.

– …З чортяками. Часом море безкрайнє, на ньому кораблі та сирени. Одні особи спускаються з неба, інші виходять з-під землі.

– Я би пекла бачити не хотіла! – вигукнула Зоня. – Дивно, що люди від такого жахливого видовища не втікають.

– Не тільки не втікають, а й плескають від захоплення, – продовжував пан Володийовський, – бо це все імітація, не справжнє, й якщо перехрестити, не зникне. Немає в цьому жодного злого духа, лише людська фантазія. Навіть єпископи туди з почтом ходять, і різні сановники, котрі потім разом із королем перед сном до бенкету сідають.

– А вранці й удень що вони роблять?

– Це залежить від настрою. Вранці встають і ванну приймають. Є там така кімната, в якій немає підлоги, а лише олов’яна ніша, як срібло виблискує, а в ній вода налита.

– Вода в кімнаті. Ви таке чули?

– Так і є. Вода прибуває або витікає, як заманеться. Може вона бути теплою або зовсім холодною, бо там є труби з краниками, з яких така і така ллється. Покрутите краником, аж із нього тече, що і плавати можна в кімнаті, як в озері. Жоден король не має такого замку, як наш милостивий володар, це відома річ, і закордонні депутати те саме розповідають. Жоден також над таким чесним народом не панує, бо хоч є різні ввічливі нації у світі, лише нашу Господь Бог особливим милосердям своїм обрадував.

– Щасливий наш король! – зітхнула Терка.

– Звісно, що був би він щасливий, якби не громадянські справи, якби не війни невдалі, які Річ Посполиту руйнують за гріхи та незгоди наші. Все це на плечах королівських, а йому ще й у провину на наших сеймах це ставлять. А чи він винен, що його слухати не хочуть?.. Важкі часи настали в нашій вітчизні, таких важких ще не бувало. Найтихіший ворог уже нами легковажить, нами, що з турецьким султаном донедавна успішно воювали. Так от Бог за гонор карає. Дяка Йому, що моя рука добре гоїться під вашим наглядом… Бо час, великий час, за милу вітчизну згадати і в поле рушати. Гріх у такі часи байдикувати.

– Тільки про виїзд навіть не згадуйте.

– Не може бути інакше. Добре мені тут у вас, але наскільки мені краще, настільки гірше. Нехай там мудрагелі на сеймах сперечаються, а жовнір сумує за полем. Скільки життя, стільки й служби. Після смерті – Бог, котрий у серця зазирає, найкраще таких винагородить, не заради слави, а задля користі для вітчизни служать. Та, мабуть, усе менше таких і тому найшла на нас чорна година.

Очі Maрисі зволожилися, аж наприкінці сльозами вибухнули і полили рум’яні щічки.

– Ви поїдете і нас забудете, а ми тут уже хіба всі засохнемо. Хто ж нас тут боронитиме від нападників?

– Я поїду, але вдячність збережу. Рідко можна знайти таких чесних людей, як у Пацунелях!.. Ви досі того пана Кміцицa боїтеся?

– Певна річ, боїмося. Дітей ним тут матері лякають, як вовкулакою.

– Не повернеться він, а хоч би й приблудився, не буде вже з ним тих гультяїв, котрі, висновуючи з того, що люди кажуть, ще гіршими були за нього. Найбільше шкода, що такий добрий вояк так занапастив ім’я та славу, і маєток втратив.

– І панночку.

– І панночку. Багато про неї доброго розповідають.

– Цілими днями вона, небога, тепер лише плаче і плаче.

– Гм, – буркнув пан Володийовський, – але ж не за Кміцицом вона побивається?

– Хто його зна! – засумнівалася Марися.

– Тим гірше для неї, бо він уже не повернеться. Пан гетьман відіслав частину ляуданців додому, то й сила тепер є. Без суду його б зараз посікли. Мусить він знати, що ляуданці повернулися, тому навіть носа не висуне.

– Подейкують, що наші знову мають вирушати, – зауважила Терка, – бо лише на короткий час одержали відпустку.

– Ох, – повідомив пан Міхал, – гетьман розпустив їх, бо грошей у скарбниці не має. Справжній відчай! Коли люди найбільше потрібні, то мусить їх відсилати. Але вже на добраніч, панночки, час уже спати. І щоб вам якийсь пан Кміциц із вогняним мечем не приснився…

Сказавши це, пан Володийовський піднявся з лави й уже намірився іти, але заледве зробив крок до дверей, коли враз зчинився галас у сінях і якийсь пронизливий голос зарепетував за дверима:

– Гей там! На милість Божу! Відчиняйте швидше, хутко!.. Дівчата перелякалися не на жарт. Пан Міхал кинувся до шаблі, що висіла на одвірку, але не встиг ще з нею повернутися, як Терка відсунулася й у кімнату ступив невідомий чоловік, котрий упав до ніг лицаря.

– Рятуйте, пане полковнику!.. Панночку викрали!..

– Яку панночку?

– У Водоктaх.

– Кміциц! – вдарив у поли пан Володийовський.

– Кміциц! – заверещали дівчата.

– Кміциц! – повторив посланець.

– А хто ти такий? – спитав пан Міхал.

– Я бурмістр із Водоктів.

– Ми його знаємо! – вимовила Терка. – Він дьоготь для вашої милості возив.

З-за печі виліз старий заспаний Ґаштовт, а в дверях з’явилися двоє помічників пана Володийовськогo, котрих галас заманив до покою.

– Сідлайте коней! – наказав пан Міхал. – Один хай до Бутримів вирушає, а другий коня мені подає!

– У Бутримів я вже був, – застеріг бурмістр, – бо до них найближче. Це вони мене до вашої милості послали.

– Коли панночку викрали? – спитав полковник.

– Щойно. Там ще челядь ріжуть. Я ледь до коня добіг. Старий Ґаштовт протер очі. – Що? Панночку викрали?

– Саме так. Кміциц її захопив! – підтвердив пан Володийовський. – Я вирушаю на підмогу!

Сказавши це, парубок звернувся до посланця:

– Рушай до Домашевичів, – наказав він, – хай із мушкетами їдуть!

– А ви, кози! – гримнув раптом дідуган на доньок. – Ану, кози! Всі на село, будити шляхту, хай шаблі хапають! Панночку викрав пан Кміциц. Що ж це таке?.. Боже, рятуй! Розбійник, баламут. Що ж це таке?

– Гайда всіх будити, – нагадав пан Міхал, – буде швидше. Ходіть уже! Коні, чую, вже є.

Вже за хвилину він сидів на коні, а з ним двоє помічників: Огарок і Сируць. Усі пустилися дорогою поміж хатами, гримаючи у двері, у вікна та репетуючи що є сили:

– До шабель! До шабель! Панночку у Водоктaх викрали! Кміциц уже недалеко!

Учувши ці крики, люд висипав із хат подивитися, що діється, а збагнувши, про що мова, і собі взялися репетувати: «Кміциц недалеко! Панночку вкрав!» – і з цим вереском стрімголов стрибали на шиї своїм коням або в оселі кидалися шаблі по стінах у темряві намацувати. Щораз більше голосів повторювало: «Кміциц недалеко!» Рейвах учинився на закутку, світло спалахнуло, почувся плач жіночий і гавкіт собачий. Нарешті шляхта висипала на дорогу, хто кінно, а хто пішо. Над громадою людських голів поблискували в тіні шаблі, піки, рогатини і навіть залізні вила.

Пан Володийовський окинув поглядом загін, послав кільканадцятьох у різні боки, а сам із рештою рушив уперед.

Вершники рухалися на чолі, піші йшли за ними, і потягнулися до Волмонтовичів, щоб із Бутримaми з’єднатися. Була десята година вечора, ніч ясна, хоч місяць ще не зійшов. Ті шляхтичі, котрих тільки-но з війни великий гетьман відіслав, зараз же зімкнулися в ряди. Інші, переважно піші, йшли не так чітко, брязкаючи зброєю, теревенячи та голосно позіхаючи. Часом проклинали вражого пана Кміцицa, котрий їх солодкого сну позбавив. Так дійшли аж під Волмонтовичі, перед якими висунувся до них збройний відділ.

– Стій! Хто їде? – почулися голоси з того загону.

– Ґаштовти!

– Mи Бутрими, Домашевичі вже є.

– Хто у вас командує? – спитав пан Міхал.

– Юзва Безногий, до послуг пана полковника.

– Маєте якусь звістку?

– До Любичa її повіз. Перебралися через болото, щоб через Волмонтовичі не йти.

– До Любичa? – здивувався пан Володийовський. – Як він там думає захищати? Адже Любич не фортеця?

– Силі, мабуть, довіряє. Людей при ньому з двісті осіб! Імовірно, хоче статки свої з Любичa забрати. У них є фіри і коней тяглових чимало. Мабуть, не знав про повернення наших із війська, бо дуже вже вільно він поводиться.

– Це добре! – зауважив пан Міхал. – Тоді від нас не втече. Скільки маєте рушниць?