Коли ця думка була одноголосно підтримана, поїхали старійшини спочатку до пана Володийовськогo, котрий не довго думаючи на все погодився, а потім і до панночки, котра, не довше думаючи, рішуче таке заперечила. «Любичeм, – пояснила вона, – лише один небіжчик мав право правити, а маєток у пана Кміцица можна буде відібрати не раніше, ніж його суди до страти засудять. Що ж стосується мого заміжжя, то навіть про це й не згадуйте. Надто багато я пережила болю, щоб про щось таке могла думати. Того з серця я викинула, а цього, хоч би був найкращий, не привозьте, бо я зовсім до нього не вийду».

Не було що й сказати на таку рішучу відмову і шляхта повернулася додому дуже стурбована: менше журився пан Володийовський, а найменше – молоді Ґаштовтівни: Терка, Мариськa і Зоня. Рослі були це дівчата та рум’яні, мали волосся, як льон, очі, як незабудки, і широкі спини. Пацунельки взагалі славилися своєю вродою. Коли йшли гуртом до костелу, можна було б описати: квіти на лузі! А ці три були найпрекраснішими між пацунелькaми. До того старий Ґаштовт і на освіту грошей не пожалів. Органіст із Мітрунів навчив їх мистецтва читання, церковних гімнів, а найстаршу Терку – ще й гри на лютні. Маючи добрі серця, ретельно опікувалися паном Володийовським, одна намагаючись затьмарити іншу в чуйності та піклуванні. Про Марисю казали, що закохана в молодого лицаря. У цій балаканині не було всієї правди, бо всі три, а не лише вона одна, були закохані до нестями. Молодик також любив їх без міри, особливо Мариську та Зоню, бо Терка мала звичку надто на чоловічу зрадливість нарікати.

Не раз бувало довгими зимовими вечорами, що старий Ґаштовт, повечерявши, спати йшов, а вони з паном Володийовським сиділи біля груби. Недовірлива Терка куделю пряла, солодка Марися пір’я дерла задля розваги, а Зоня нитки з веретен на мотки намотувала. Але коли пан Володийовський починав розповідати про війни, на яких побував, або про дива, які бачив у різних магнатських садибах, то робота припинялася, дівчата на парубка, як на веселку задивлялися, і щоразу котрась вигукувала від подиву: «Ах! Я не жила ще на світі! Любий ви наш!» – а інша вторила: «Всю ніч ока тепер не заплющу».

Натомість пан Володийовський, у міру, як здоров’я його поверталося і шаблею вже майже цілком вільно міг володіти, щораз ставав веселішим і щораз охочіше про все розповідав. Одного вечора сиділи собі, як зазвичай після вечері, перед каміном, з якого жваві вогники відсвітлювали на всю темну кімнату. Присутні почали жартома сперечатися. Дівчата хотіли оповідок, а пан Володийовський просив Терку, щоб йому щось заспівала під лютню.

– Самі співайте! – пхикнула панночка, відштовхуючи інструмент, який їй пан Володийовський подавав. – Я маю роботу. Бували по світах, то мали б різних пісень навчитися.

– Звісно, я навчився. Але сьогодні нехай уже так буде: я заспіваю першим, а ви після мене. Робота не втече. Якби якась білоголова24 попросила, то не стала б їй опиратися, а до чоловіків ви завжди вперта.

– Так і треба.

– То й я на таке заслуговую?

– Та де там! Співайте вже, паночку.

Пан Володийовський забренькав на лютні, зробив кумедне обличчя і заспівав фальшивим голосом:

– О, це несправедливо! – зупинила молодика Марися, зашарівшись, як малина.

– Це жовнірська пісня, – пояснив пан Володийовський, – яку ми співали на зимових квартирах, прагнучи, щоб яка добра душа над нами зглянулася.

– Я б першою зглянулася…

– Дякую, панно. Якщо так, то не маю більше про що співати і лютню в гідніші руки віддаю.

Терка цього разу інструменту не відштовхнула, бо її зворушила пісня пана Володийовськогo, в якій було набагато більше хитрощів, ніж правди. Тож вдарила разом по струнах і, склавши губи «бантиком», заспівала:

Пан Володийовський так розвеселився, що аж у боки взявся радісно і залементував:

– То всі хлопці зрадники? А військові, моя добродійко? Панна Терка сильніше стулила вуста і заспівала з подвійною енергією:

– Не зважайте, пане, на Терку, вона завжди така! – сказала Марися.

– Як же мені не зважати? – здивувався пан Володийовський. – Якщо всьому військовому стану так дошкульно дорікають, я від сорому не знаю, куди очі сховати.

– Самі хочете, щоб я співала, а потім мене на глум берете, – надулася Терка.

– Я критикую не спів, а лише захищаю репутацію військових, – відказав на те лицар. – Щодо співу, мушу визнати, що навіть у Варшаві такого відбірного голосочку не чув. Вас би ще в плудерки25 одягти, то могли б навіть у Святого Яна співати, котрого катедральний костел і королівство дуже шанують.

– А навіщо її в плудерки одягати? – не збагнула наймолодша Зоня, котру зацікавила згадка про Варшаву та королівство.

– Бо там у хорі білоголові не співають, а лише чоловіки та молоді хлопці: одні товстими голосами, як жоден тур не зареве; інші тонко, що і на скрипках тоншого не добудеш. Я чув їх багато разів, коли з нашим великим і незабутнім руським воєводою на вибори теперішнього короля нашого їздили. Вони справді дивовижні, аж душа з людини втікає! Багацько там музикантів: є Форстер, котрий славиться делікатними руладами, і Капула, і Джан Батист, і Клерт, майстер до лютні, і Марек, і Мільчевський ввічливо акомпонують. Вони всі, коли разом у костелі гукнуть, то ніби хор серафимів наяву почув.

– Це вже точно! Як на живо? – склала руки Марися.

– А короля ви багато разів бачили? – не вгавала Зоня.

– Так із ним балакав, як із вами. Після берестейської баталії за голову мене обіймав. Мужній він чоловік і такий милостивий, що хто його хоча б раз побачить, обов’язково мусить полюбити.

– Ми його навіть не бачивши любимо!.. А корону він постійно носить на голові?

– Якби ж то щодня в короні ходити! Залізна була б тоді потрібна голова. Корона собі в костелі лежить, від чого й авторитет її зростає, а його величність на голові чорний капелюх носить, діамантами прикрашений, від яких сяйво на весь замок відсвічує.

– Кажуть, що королівський замок гарніший навіть, ніж у Кейданах?

– Ніж у Кейданах? Та він зі столичним навіть рівнятися не може! Це строга будівля, вся мурована, що дерева навіть не побачиш. Навколо є два ряди покоїв, один від одного гарніший. У них там можна побачити розмаїті війни та звитяги, пензлем на стінах увіковічені, наприклад, дії Зиґмунтa III та Владиславa. Надивитися на таке неможливо, бо все, наче живе. Дивно, що не рухаються ті, хто б’ються, і не лементують. Але вже цього ніхто передати не зуміє, навіть найкращий маляр. Деякі покої повністю зроблені з золота; крісла та лавки бісером або парчею оздоблені, столи з мармуру й алебастру, а що шкатулок, пудрениць, годинників, що вдень і вночі час показують, цього б і на пергамент не переписати. Винятково король із королевою по тих покоях ходять і достатку радіють. А ввечері дивляться театр, задля більшої розваги…

– А що таке театр?

– Як би це вам пояснити. Це таке місце, де грають комедії й італійські майстерні піруети демонструють. Приміщення для нього таке велике, як цілий костел, повністю у масивних колонах. По один бік сидять ті, хто хоче дивитися, а по інший – майстерно зроблені декорації. Одні підіймаються і опускаються; інші на шурупах в різні боки обертаються. Часом показують темряву з хмарами, а потім приємне світло. Нагорі небо з сонцем або з зорями, а внизу можна побачити часом жахливе пекло…