Прибульці зблідли, як трупи, але жоден із них не спромігся й слова із себе вичавити. Лише зубами заскреготіли, руки їхні затремтіли, а очі блискавки метали. Але вже за мить душі їхні сховалися в п’ятах. Бо цей будинок перебував під захистом могутнього пана Кміцицa, а ця зухвала панночка була його нареченою. Тому мовчки погамували гнів, а дівчина все стояла, сиплячи іскри з очей і вказуючи пальцем на двері.

Врешті пан Кокосінський зронив голосом, що тремтів від люті:

– Якщо нас тут так витончено прийняли… то… нам не залишається нічого іншого… як вклонитися… чемно господині та відбути… дякуючи за гостину…

Сказавши це, він опустив свого капелюха з показною смиренністю аж до землі, а за ним вклонилися всі інші й один за одним вийшли. Коли двері зачинилися за останнім із них, Олюнька впала виснажена в крісло, важко дихаючи, тому що не мала стільки ж сил, скільки мужності.

А гості натомість зібралися на раду перед ґанком, навколо коней, але ніхто не хотів промовляти першим.

Нарешті наважився пан Кокосінський:

– Ну що, мої овечки?

– А що?

– Добре вам?

– А вам добре?

– Ех, якби не пан Кміциц! Якби не пан Анджей, – бідкався пан Раницький, потираючи конвульсивно руки, – ми тут із панянкою побалакали б по-нашому…

– Йди задерися з паном Кміцицом! – пропищав пан Рекуць. – Стань проти нього!

Обличчя пана Раницькогo, як шкура рисі, все вкрилося плямами.

– І проти нього стану, і проти тебе, лобуряко, де схочеш!

– То й добре! – погодився пан Рекуць.

Обоє сягнули по шаблюки, але велетень Кульвець-Гіпокентавр втрутився між ними.

– Ось мій п’ястук! – сказав він, трясучи ним, як буханкою хліба. – Ось мій п’ястук! – повторив він. – Першому, хто витягне шаблю, заїду в чоло!

Сказавши це, зиркнув на одного й на другого, ніби питаючи знічев’я, хто перший хоче спробувати. Але ті враз заспокоїлися.

– Кульвець має рацію! – погодився пан Кокосінський. – Мої милі овечки, нам зараз згода потрібна більше, ніж будь-коли… Я б порадив рухатися якнайшвидше до пана Кміцицa, поки вона його першою не побачила, бо опише нас, як чортів. Добре, що жоден із нас їй нічого кривого не сказав, хоча мені самому свербіли руки та язик… Рушаймо до пана Кміцицa. Має вона його проти нас налаштувати, то краще ми його першими налаштуємо. Не дай Боже, щоб він нас покинув. Бо відразу на нас облаву влаштують, як на вовків.

– Б-р-р! – вилаявся пан Раницький. – Нічого вони нам не зроблять. Зараз війна, чи мало люду по всьому світу без даху та хліба волочиться? Зберемо собі компанію, любі друзі, і нехай за нами хоч усі трибунали ганяються! Дайте руку, пане Рекуць, я вам дарую!

– Я б вам вуха відтяв, – пропищав пан Рекуць, – але краще помиритися! Спільний конфуз нас спіткав.

– Вигнати таких справних лицарів! – не вгавав пан Кокосінський.

– І мене, в котрому сенаторська кров тече! – додав пан Раницький.

– Людей гідних! Родовитих!

– Заслужених ветеранів!

– І вигнанців!

– Сиріт безневинних!

– Мої чоботи хутром підшиті, але мої ноги мерзнуть, – зауважив пан Кульвець. – Що ж ми будемо, як злидні під цим будинком топтатися, нам гальбу пива звідси не винесуть! Нема чого тут робити! Сідаймо і рушаймо. Слуг краще відіслати, бо з них жодної користі без рушниць і зброї, самі поїдемо.

– В Упіту!

– До Яндруся, приятеля нашого! Йому й поскаржимося.

– Мало його не втратили.

– По конях, товариші! По конях!

Вони стрибнули на коней і погнали ступом, гнів і сором ковтаючи. За воротами пан Раницький, котрого гнів усе ще тримав за горло, обернувся і погрозив п’ястуком садибі.

– Гей, моя крівця! Ще вам покажу!

– Нехай тільки із паном Кміцицом посвариться! – зловісно зронив пан Кокосінський. – Ми б сюди ще раз навідалися.

– Може, й станеться таке.

– Боже, помагай! – додав пан Углік.

– Поганська донька, тетеря вперта…

Так лаючись і проклинаючи панночку, а іноді і самі себе, вершники досягли лісу. Заледве минули перші дерева, як величезна зграя ворон завихрилася над їхніми головами. Зенд відразу поспішив жахливо каркати. Тисячі голосів відповідали йому згори. Зграя опустилася так низько, що аж коні перелякалися від шуму крил.

– Стули писок! – гукнув Зенду пан Раницький. – Ще біду накличеш! Каркають над нами ці ворони, як над стервом…

Але інші сміялися, тому Зенд продовжував каркати. Ворони опускалися щораз нижче, і вершники просувалися серед бурі. Йолопи! Не могли розгадати погану прикмету.

За лісом вони опинилися вже у Волмонтовичах, перед якими гультіпаки перейшли на клус, бо мороз лютішав і чоловіки померзли, а до Упіти ще був чималий шлях. Але в самому селі мусили сповільнитися. На широкій дорозі околиці було повно люду, як зазвичай буває в неділю. Бутрими та Бутримівни поверталися пішки і саньми з Мітрунів після служби Божої. Шляхта з цікавістю роздивлялася невідомих вершників, лише здогадуючись, хто це такі. Молоді шляхтянки вже чули про розпусту в Любичі і про знаменитих грішників, котрих пан Кміциц привів із собою, тому позирали на них ще з більшою цікавістю. А ті собі їхали гордо, демонструючи військову виправку, у чудових оксамитових жупанах, лицарських капелюхах і на добротних конях. Було помітно, що жовніри ці рекрутовані: мордяки породисті, права рука вперлась у бік, підборіддя догори. Не поступалися дорогою нікому, їхали шеренгою, час від часу покрикуючи: «З дороги!» Один із Бутримів глянув похмуро з-під лоба, але поступився. Прибульці ж теревенили між собою про околицю.

– Зауважте, панове, – сміявся пан Кокосінський, – які тут рослі хлопи. Один в один, як тури, і кожен вовком дивиться.

– Якби не той зріст й якби не шаблі, можна було б прийняти їх за хамів, – підтримав пан Углік.

– Погляньте на ті шаблюки! Цікаво, чи вони гострі, як Бог милує! – зазначив пан Раницький. – Я б хотів котрусь випробувати!

Тут пан Раніцький став махати голою рукою.

– Він би так, а я йому так! Він би так, а я йому так. І шах!

– Це легко можна було б влаштувати, – зауважив пан Рекуць. – З ними багато не треба.

– А я волів би краще з тими дівчатками погомоніти! – раптом сказав Зенд.

– Свічки, а не панночки! – вигукнув запальний пан Рекуць.

– Як ти сказав: свічки? Сосни! А пика в кожної ніби шафраном натерта.

– Важко в сідлі всидіти від такої краси!

Так теревенячи, вони покинули селище і знову перейшли на клус. Через півгодини дороги прибули до корчми, яку називали Низом, і лежала вона на півдорозі між Волмонтовичами і Мітрунами. Бутрими та Бутримівни частенько зупинялися в ній, ідучи і повертаючись із костелу, щоб відпочити і погрітися в негоду. Тут же перед заїздом вершники побачили кільканадцять саней, застелених шкурами, і стільки ж осідланих коней.

– Вип’ємо горілки, бо зимно! – запропонував пан Кокосінський.

– Не завадить! – підтримав його одноголосний хор.

Вершники спішилися, прив’язали коней до стовпів, і самі увійшли в шинок, великий і темний. Знайшли тут силу-силенну людей. Шляхта сиділа на лавках, або стояла гуртками біля шинквасу, потягуючи підігріте пиво, декотрі крупник18 сьорбали, варений із маслом, медом, горілкою та корінчиками. Там були лише Бутрими, чоловіки дужі, похмурі та такі мовчазні, що у приміщенні майже не було чутно говірки. Всі були одягнені в сірі плащі з домотканого або расейняйського сукна, підбиті овечими хутрами, зі шкіряними ременями, зі шаблями в чорних, окутих залізом піхвах. Через однорідність одягу вони справляли враження військових. Але це були переважно люди старші за шістдесят років або підлітки, до двадцяти. Ті, що через зимові морози вдома залишилися. Решта чоловіків, у розквіті сил, подалися в Расейняй.

Побачивши оршанських приблуд, вони трохи відсунулися від шинквасу і стали до них придивлятися. Гарні вояцькі обладунки сподобалися цій войовничій шляхті. Іноді хтось слово пускав: «Вони з Любича?» – «Так, із пана Кміцицa компанії!» – «Ті самі?» – «Атож!»