– А пес? – сказав зворушеним голосом лагідний пацунельський дідок. – Підете з молодим у поле, а він, дурний, замість того, щоб на звіра йти, біля ніг ластиться, сволота, грається і за поли тягне.

Олюнька хотіла ще щось сказати, аж раптом залилася сльозами.

– Не плач! – заспокоїв її Юзва Бутрим.

– Не плач, не плач!.. – повторювали два дідугани.

І так вони втішали її, але не могли заспокоїти. Після їхнього від’їзду залишився сум, неспокій, тривога й образа, і на них, і на пана Анджея. Гонорову панночку боліло все більше те, що треба було його захистити, виправдати та пояснити. Але ця компанія! Маленькі рученята дівчини стискалися від думки про них. Перед її очима поставали, як наяву, обличчя Кокосінськогo, Углікa, Зендa, Кульвеця-Гіпокентавра й інших – і побачила в них те, чого не бачила раніше: це були нахабні пики, на яких блазнювання, розпуста і кримінал витиснули разом свої печаті. Чуже Олюнці почуття ненависті охопило її, як пекучий вогонь.

Але в цьому подиві наростала водночас щомиті й відраза до пана Кміцицa.

– Сором! Ганьба! – шепотіла дівчина блідими вустами. – Щовечора він повертався від мене до повітруль…

Вона почувалася розбитою. Непосильна ноша тамувала дихання в грудях.

Надворі моросило. Панна Олександра міряла кімнату швидкими кроками, а в її душі закипала буря. Юнка не була від природи здатна витримувати удари долі, не захищаючись від них. Лицарська кров текла в жилах цієї дівчини. Вона прагнула негайно розпочати боротьбу проти цієї зграї злих духів, негайно! А що їй залишається!.. Нічого! Самі сльози та благання, щоб пан Анджей розігнав на чотири вітри своїх ганебних товаришів. А якщо він не захоче це зробити?..

– Якщо не захоче…

Навіть не сміла думати про це.

Роздуми господині перервав пахолок, котрий вніс у покій ялівцеві дрова для каміна і, покидавши їх валком, почав вигортати залишки від старого попелу. Раптове рішення спало на гадку Олюньці.

– Костику, – наказала вона, – негайно стрибай на коня і гайда до Любича. Якщо пан уже повернувся, попроси, щоб сюди приїхав, а якщо його немає, то нехай бурмістр, старий Знікіс, сідає з тобою і до мене їде. І хутко!

Хлопець підкинув шуфлею смоляного вугілля, присипав його трухою сухого ялівцю та поквапився до дверей.

Яскраві язики полум’я загуділи, в грубці затріскотіло. Олюньці стало трохи легше на душі.

«Може, Господь Бог ще все змінить! – міркувала вона про себе. – А може, все було не так погано, як опікуни розповідали… Побачимо!»

За якийсь час вона пішла в челядну посидіти за звичаєм Білевичів зі слугами, щоб за порядком постежити, пісень, щоб відволіктися, поспівати.

Через дві години повернувся змерзлий Костик.

– Знікіс у сінях! – повідомив він. – А пана в Любичі ще немає.

Господиня рвучко схопилася. Бурмістр у сінях вклонився їй до ніг.

– Як ваше здоров’я, ясновельможна панно?.. Боже вам допоможи?!

Вони перейшли у їдальню. Знікіс застиг у дверях.

– Що у вас чувати? – свою чергою, спитала панночка. Чоловік махнув рукою.

– Та що там! Пана немає…

– Я знаю, що він в Упіті. Але вдома що відбувається?

– Гм…

– Слухайте, Знікісе, кажіть сміло, волос вам з голови не спаде. Кажуть, що пан хороший, лише його компанія свавільна?

– Якби лише, ясновельможна панно, свавільна!

– Кажіть чесно.

– Якби, панно, я тільки міг… Але боюся… Мені заборонили.

– Хто заборонив?

– Пан…

– Справді?! – здивувалася юнка.

Настала хвилина мовчання. Вона ходила туди-сюди по кімнаті, з міцно стиснутими губами та насупленими бровами, він стежив за нею очима.

Раптом дівчина зупинилася перед відвідувачем.

– Чий ти є?

– Білевичiв. Я ж із Водоктів, а не з Любича.

– Більше не повертайтеся до Любича… Залишайтеся тут. Тепер наказую тобі розповідати все, що знаєш!

Чоловік, як стояв на порозі, так і впав на коліна.

– Панно моя люба, я й не хочу туди повертатися, бо там судний день… Це, господине, розбійники та гультяї, там ні день, ні година не можуть бути певними.

Білевичівнa завертілася на місці, ніби в неї стріла влучила. Вона дуже зблідла, але спитала спокійно:

– Чи правда те, що вони стріляли в залі в портрети?

– Як не стріляли! І дівок тягали по покоях, і щодня одна і та ж розпуста. У селі плач, на вулиці Содом і Гоморра! Воли ідуть на стіл, барани на стіл!.. Люди налякані… Стаєнного вчора невинно розчленили.

– Стаєнного розчленили?..

– Аякже! А найгіршу дівчатам кривду чинять. Вже їм дворових бракує, то по селі хапають…

Знову запанувала тиша. Гарячий рум’янець виступив на обличчі панночки і не зникав більше.

– Коли вони очікують вас назад?..

– Вони, панно, не знають, я лише чув, як вони балакали між собою, що завтра всій компанії треба в Упіту вирушати. Наказали, щоб коні були готові. Вони планують сюди заїхати, щоб людей просити і пороху, бо може там знадобитися.

– Планують сюди заїхати?.. Це добре. А тепер іди, Знікісе, на кухню. Ти до Любича не повертаєшся.

– Дай вам, Боже, здоров’я та щастя!..

Панна Олександра знала, чого хоче, але також знала, як треба вчинити.

Наступного дня була неділя. Вранці, ще до того, як жінки з Водоктів подалися до костелу, прибули панове Кокосінський, Углік, Кульвець-Гіпокентавр, Раницький, Рекуць і Зенд, а за ними лубицька челядь, озброєна і на конях, вони вирішили іти на допомогу пану Кміцицу в Упіту.

Господиня вийшла до них спокійна й урівноважена, зовсім інша, ніж та, котра зустріла гостей минулого разу, кілька днів тому. Ледь помітно кивнула головою у відповідь на поклони прибульців, але вони думали, що це через відсутність пана Кміцицa панночка так поводиться обережно, і тому нічого не зауважили.

Уперед виступив пан Яромир Кокосінський, сміливіший, ніж того разу, і сказав:

– Ясновельможна панно лісничівна, добродійкo! Ми тут дорогою до Упіти вступили, щоб панні добродійці до ніг упасти та милості просити: пороху, рушниць і щоб людей трохи своїх на конях дати і з нами відпустити. Ми візьмемо приступом Упіту і личакам трохи крівці пустимо.

– Я здивована, – сказала на те Білевичівнa, – що ви в Упіту подалися, коли я своїми вухами чула, як вам пан Анджей наказав сидіти тихо в Любичі. Мені здавалося, що він має наказувати, а ви, панове, слухатися.

Кавалери, почувши ці слова, здивовано перезирнулися. Зенд скривив губи, ніби готувався по-пташиному свиснути, пан Кокосінський узявся чухати широкою долонею свою потилицю.

– От тобі й на! – зронив він. – Хтось міг би подумати, що ви до вояків пана Кміцицa промовляєте. Це правда, що ми мали сидіти вдома, але вже четвертий день пішов, і Яндруся немає, тому ми дійшли такої думки, що там щось недобре мало статися, де і наші шаблі в пригоді стануть.

– Пан Анджей не на бій вирушив, а лише свавільних жовнірів покарати, що легко статися і з вами могло б, якби ви накази не виконували. До того ж там буйство і різня після вашого прибуття швидше б трапилися.

– Важко нам із вами сперечатися. Просимо лише дати порох і людей.

– Людей і пороху не дам, затямте собі це!

– Чи я правильно почув? – сторопів пан Кокосінський. – Як це ви не дасте? Пану Кміцицу, Яндрусю, на порятунок пошкодували? Волієте, щоб його щось погане спіткало?

– Гіршого, ніж ваша компанія, його спіткати не може! Тут дівочі очі стали метати блискавки, і з піднятим підборіддям вона ступила кілька кроків до забіяк, а ті відступили перед нею ошелешені.

– Гультяї! – закричала вона. – Та ви йому, як злі духи, що намовляють до гріха, ви його спокушаєте! Але я вже все про вас знаю, про вашу розпусту, ваші мерзенні справи. Закон вас переслідує, люди від вас сахаються, а огида на кого падає? На нього. Через вас, безчесних розбійників!

– Гей! Рани Божі, товариші! Ви це чули? – зарепетував пан Кокосінський. – Гей! Що це таке? Ми що, спимо, друзі?

Білевичівнa зробила ще один крок і вказала рукою на двері:

– Забирайтеся геть! – наказала вона.