— Англійська преса вже тут?
— Так: старий добрий «Панч», рожевобокий «Пінкан» і «Паризьке життя». Аж так затужив за Англією, що на газети кидаєшся? Ходімо всередину, треба промочити горло, поки тут лід не скінчився. Старий Лакерстін майже все видудлив. Добряче проспиртувався.
Переступивши поріг клубу, Флорі почув похмурий голос Вестфілда: «Макдуфе, починай!». Усередині клубу було лише чотири кімнати з тиковими стінами, від яких тхнуло сирістю. В одній з них розмістили сиротливе «книгосховище», що налічувало п’ять сотень запліснявілих романів, в іншій — старий зачовганий більярдний стіл. В останнього, щоправда, нечасто бували відвідувачі, оскільки протягом більшої частини року сюди зліталися орди мошкари, що жваво накручували круги навколо ламп, а потім так само жваво обсипали собою оббивку. Був тут і салон для картярів, і лаунж, з просторої веранди якого відкривався на ріку краєвид; щоправда, о цій порі дня всі вікна було зашторено бамбуковими завісками. Попри всі сподівання, лаунж був, на диво, незатишним приміщенням: підлога застелена кокосовими циновками, а з меблів тут були лише плетені крісла й столи, засмічені глянцевими ілюстрованими виданнями. З усіх стін на відвідувачів витріщалися запилюжені рогаті опудала тутешніх замбарів і рясно наліплена дешева японська мазня. Вітер поволі колихав звисаюче зі стіни опахало, здіймаючи клуби пилу в ще прохолодному повітрі.
Зараз у лаунжі відпочивало троє чоловіків. Просто під опахалом, спершись ліктями об стіл й обхопивши руками свою покриту хворобливим рум’янцем голову, постогнував миловидний, трохи одутлий молодий чоловік років сорока. Це був містер Лакерстін — голова місцевої лісоторговельної компанії. Минулого вечора він так напився, що тепер розплачувався за це. Його колега із сусідньої компанії, містер Елліс, застиг напроти дошки оголошень, вичитуючи якесь повідомлення з такою уважністю, наче від того залежало все його майбутнє життя. Це був метушливий коротун з жорстким скуйовдженим волоссям, що покривало бліде витягнуте обличчя. Окружний лісничий містер Максвелл розвалився на одному з шезлонгів з номером «Ниви». Упізнати його можна було хіба що за двома маслакуватими ногами й пухкими волохатими руками, які тримали газету.
— Погляньте-но на цього безсоромного стариганя, — промовив Вестфілд, ніжно взявши містера Лакерстіна за плечі й термосячи його. — Взірець для молоді, еге ж? Хвала небесам, я не на твоєму місці, бідолахо. Ось так подивишся на тебе — й одразу зрозуміло, який матимеш вигляд у сорок.
На це містер Лакерстін зміг відповісти лиш стогоном, в якому можна було розчути одне слово: «бренді».
— Нещасний дідуган, — продовжив свої знущання Вестфілд, — великомученик пияцтва. Я навіть бачу, як з тебе випаровується спирт. Нагадуєш того старого полковника, який заснув без москітної сітки. Усі допитували його слугу, як це сталося, і той відповів: «Уночі господар був надто п’яний, щоб помітити москітів, а зранку москіти — надто п’яні, щоб помітити господаря». Ну й вигля-я-яд... гужбанив усю ніч, а йому все мало. А тим часом до улюбленого дядечка їде погостювати крихітка-племінниця. Це ж уже сьогодні, так, Лакерстіне?
— Та облиш ти цього п’яного чаркодуя, — озвався своїм єхидним тоном лондонського кокні містер Елліс, не відриваючись від дошки.
Містер Лакерстін знову застогнав:
— У... племінницю! Налийте мені бренді, Богом прошу!
— О-о-о-о... непоганий досвід чекає на племінницю: сім днів на тиждень споглядати, як дядечко валяється під столом... Гей, виночерпію! Неси бренді для маестро!
Дворецький, кремезний темношкірий дравід з вологими жовтими очима, які зазвичай бувають у собак, приніс бренді на мідній таці. Флорі з Вестфілдом замовили собі джин. Заливши в себе трохи бренді, містер Лакерстін відкинувся назад у крісло, стишивши звук свого стогону. Тепер можна було розгледіти його м’ясисте відкрите обличчя, на якому стирчала щіточка з вусів. Про таких, як він, кажуть «добра душа», для щастя йому треба небагато, лише, як він сам висловлювався, «трохи веселощів». У дружини була на нього єдина можлива управа: ніколи не випускати його з поля зору більше ніж на годину чи, у крайньому разі, на дві. Лише раз, через рік після одруження, вона залишила його аж на пів місяця й несподівано повернулася на день раніше, застукавши його п’яним у компанії бірманської дівки, яка намагалася втримати Лакерстіна у вертикальному положенні, доки той прикінчував пляшку віскі з горла. Відтоді вона пильнувала його, як він сам частенько жалівся, «як кішка трикляту мишачу нору». Однак слід віддати йому належне: за цих жорстких обставин йому таки частенько, хоч і недовго, удавалося добряче «повеселитися».
— Дідько, що коїться з моєю головою цього бісового ранку? — Нарешті вимовив він. — Вестфілде, клич офіціанта назад. Я маю встигнути випити ще один бренді, перш ніж моя благовірна добіжить сюди. Уявляєш, поки племінниця перебуватиме в нашому домі, вона збирається врізати мій пияцький пайок до чотирьох склянок на день, ще й розбавлених содовою. Горіти їм обом у пеклі!
— Та годі вже клеїти дурня! Джентльмени, як вам таке? — знов озвався Елліс із кислою міною. Цей коротун мав доволі сумнівну манеру ведення розмови: майже ніколи не відкривав рота, не образивши при цьому хоч когось. Свій акцент зухвалого кокні він навмисне перебільшував, так його вимова мала саркастичніший тон. — Ви вже бачили, що тут начудив старий Мак-Ґреґор? Такий подарунок для всіх нас. Максвелле, та годі вже куняти! Дуй сюди та слухай!
Максвелл повільно опустив «Ниву». Свіженький блондин, кров з молоком, віком не більше як двадцять п’ять чи двадцять шість років, він був занадто молодим для посади, яку обіймав. Своїми важкими кінцівками й густими білими віями той нагадував возового коня. Елегантним і водночас сповненим підступності швидким рухом, відчепивши папірець від дошки, Елліс почав зачитувати його всім присутнім. Текст написав містер Мак-Ґреґор, який посаду заступника комісара суміщав з секретарем клубу.
— От просто послухайте: «Оскільки до членів нашого клубу до сьогодні не належить жоден член азійського походження, на підставі інформації, що опубліковано в офіційній урядовій пресі, згідно з якою британські клуби повинні рівнозначно приймати до своїх лав як європейців, так і мешканців Сходу, адміністрація клубу вважає за потрібне розглянути питання впровадження цієї практики в Чаутаді. Ця тема буде відкрита для обговорення на наступних загальних зборах. З одного боку, слід зауважити, що...» Так, решту цієї маячні читати немає жодного сенсу. Навіть оголошення не може написати без нападу словесного проносу. А проте суть справи зрозуміла. Просить нас порушити всі наші правила й прийняти в клуб маленьке чепурне негреня. Наприклад, нашого ненаглядного доктора Верасвамі, якого особисто я кличу «Віразвами». Ще те задоволення, чи не так? Я вже бачу цю партію в бридж: наші чорномазі приятелі всідаються за столом, вивалюють на нього свої пузедла й дихають на нас часником, як вогнедишні дракони. Бр-р-р-р... ви тільки уявіть! Кажу вам: ми повинні об’єднати зусилля та раз і назавжди висловити свою тверду позицію цьому старому графоманові. То що скажете? Вестфілде? Флорі?
Усівшись за стіл і підкуривши чорну смердючу бірманську чируту, Вестфілд по-філософськи стенув тонкими плечима.
— Боюся, нам доведеться скоритися неминучому. Ці аборигени вже, як мошкара, обліпили всі тутешні клуби й навіть в Пегу. Бачте, країна крокує в майбутнє. Наш клуб — останній форпост у Бірмі, що тримав оборону.
— Тримає! І що важливіше — ми маємо до біса шансів продовжувати триматися. Та я ліпше сконаю в канаві, ніж упущу сюди чорномазого! — Відтак Елліс дістав з кишені оцупок олівця. Із дивовижно єхидною міною, яка зазвичай з’являється на обличчі, коли хтось збирається вчинити якусь нікчемну витівку, він обережно прикріпив аркуш на місце й акуратно домалював дві крихітні літери «П. Т.» напроти підпису Мак-Ґреґора («П. Т.» — «Пішов ти») — Ось що я думаю з цього приводу. І повторю йому це в обличчя, щойно він тут з’явиться. А що ти скажеш, Флорі?
