— Я його бачу, — прошепотів Даніель. — Тридцять градусів, на балконі, просто за мертвим деревом.

За деревом? Але ж тут, на зритій бомбами землі, не було жодних дерев.

Наслідник вийшов на балкон, але нічого не говорить.

— Він пішов! — з досадою кинув хтось. Схоже, Сіндре Фьоуке.

— Оце вже ні, — відповів Даніель. — Жоден більшовицький диявол не втече непомітно звідси.

— Він знає, що ми його побачили, і заліг у траншею.

— Оце вже ні, — повторив Даніель.

Старий поклав гвинтівку на край рами. Щоб відчинити це вікно, йому довелося викрутити гвинти — інакше воно повністю не відчинялося. Що там казала йому дівчина за стойкою? Що це зроблено, щоб гостям «не спадали на думку різні дурниці». Старий подивився в приціл. Люди внизу здавалися такими маленькими. Він виставив відстань. Чотириста метрів. Коли стріляєш згори вниз, слід врахувати, що вага кулі змінює траєкторію її польоту. Та Даніель це знав. Даніель знав усе.

Старий поглянув на годинник. За чверть одинадцята. Час. Він притулився щокою до важкого холодного приклада, лівою рукою перехопив ложе гвинтівки. Знов трохи примружив ліве око. Весь приціл заповнила балюстрада балкона. Потім чорні фраки й циліндри. Старий знайшов потрібне обличчя. Як воно нагадувало те, молоде обличчя в сорок п’ятому!

— Оце вже ні, — повторював Даніель все тихіше й тихіше, все ще намагаючись прицілитися. І невдовзі вже з його уст не здіймалося ні хмарки пари.

Перед балконом розпливався дуб, тицяючи в небо чорними пальцями. На одну з гілок сіла птаха. Прямо на лінії прицілу. Старий занервував. Її ж там не було. Скоро вона знову полетить. Він випустив з рук гвинтівку і ще раз набрав повітря в розпечені болем легені.

Хррр… хррр…

Харрі ударив по керму і крутнув ключ запалення знову.

Хррр… хррр…

— Та заводься ти, руйновище старе! Бо завтра будеш на звалищі!

«Форд» заревів і, викидаючи з-під коліс траву й землю, рвонувся вперед. Харрі різко завернув коло ставка. Хлопці, що мирно сиділи на землі, з лементом схопилися на ноги, підхопивши пляшки з пивом. Харрі їхав до готелю. Зачувши несамовитий рев мотора на першій передачі та безперервні гудки клаксона, людська маса розсипалася, звільняючи Харрі шлях. Зненацька поряд з дитячим садком у самому кінці парку з-за дерева з’явилося дитяча коляска. Харрі різко звернув ліворуч і трохи в’їхав в огорожу оранжереї. Автомобіль з’їхав на Верґеланнсвеєн і опинився просто перед прикрашеним норвезькими прапорами і березовим листям таксі, — таксист ледве встиг загальмувати, Харрі піддав газу і, маневруючи між зустрічними машинами, помчав на Хольберґс-ґате.

Зупинивши «Форд» перед поворотними дверима, Харрі виплигнув з машини і кинувся до готелю. Коли він увірвався в людний хол, відвідувачі на секунду принишкли, чекаючи, що зараз станеться щось незвичайне. Але ні, це був усього лиш чоловік, що випив надто багато в день Конституції, — таке вони вже бачили. І хол знову заповнився рівним гамором. Харрі підійшов до однієї з цих ідіотських стойок-«острівків».

— Ми раді вітати вас цього ранку, — почув Харрі жіночий голос.

Черговий адміністратор, дівчина з високими бровами і світлими, схожими на парик кучериками, міряла його поглядом з голови до ніг. Харрі поглянув на значок у неї на грудях.

— Бетті Андресен, зараз я говоритиму цілком серйозно, тому слухайте уважно. Я з поліції. У вашому готелі — людина, що готує замах.

Бетті Андресен поглянула на цього довгов’язого, недбало вдягненого чоловіка з червоними очима, по яких відразу було видно, що він п’яний, або з’їхав з глузду, або і те й інше. Вона уважно вивчила його посвідчення. Потім знову поглянула на поліцейського.

— Як його звуть? — нарешті спитала вона.

— Сіндре Фьоуке.

Її пальці пробігли по клавіатурі.

— На жаль, у нашому готелі не зупинявся ніхто з таким ім’ям.

— Чорт! Тоді наберіть: «Гюдбранн Юхансен».

— Жодного Гюдбранна Юхансена теж немає, пане Холе. Можливо, вам потрібний інший готель?

— Ні! Він тут, він зараз у своєму номері.

— То ви з ним говорили?

— Ні, ні, я… це довго пояснювати. — Харрі провів рукою по обличчю. — Так, так, так… Треба подумати… Йому потрібен номер на верхньому поверсі… Скільки поверхів у вашому готелі?

— Двадцять два.

— А скільки людей живуть вище десятого поверху?

— Боюся, що дуже багато.

Харрі потряс кулаками в повітрі і поглянув на адміністратора.

— Ну, звичайно, — прошепотів він. — Це справа рук Даніеля.

— Перепрошую?

— Пошукайте в списку Даніеля Гюдесона.

А що буде потім? Цього старий не знав, «потім» для нього не існувало. В усякому разі, до цієї миті він про це не замислювався. На підвіконні стояли чотири патрони. Темне золото гільз виблискувало на сонці.

Старий знову поглянув у приціл. Птаха все ще сиділа на гіллі. Він упізнав її по іржаво-червоній плямі на горлі. Його тезко. Він спрямував приціл у натовп. Поглянув на людей, що стояли коло загороджень. І раптом — знайоме обличчя. Невже?.. Він настроїв різкість. Так, поза сумнівом, це Ракель. Але що вона робить на Палацовій площі? А ось і Олег. Здається, він щойно вибіг з дитячої процесії. Ракель узяла його на руки. Ракель сильна. У неї сильні руки. Як у матері. Ось вони пішли до приміщення вартівні. Ракель поглянула на годинник. Вона неначе чекає когось. На Олегові та сама куртка, яку він подарував йому на Різдво. «Дідова куртка», так вони її прозвали. Здається, хлопчик уже з неї виріс.

Старий тихо засміявся. Авжеж, восени треба буде подарувати йому нову.

Болі повернулися — цього разу без попередження. Старий скорчився, безпорадно хапаючись за повітря.

Спалах осяяв окоп, і він побачив бліді обличчя інших вояків і їхні тіні, що, здавалося, повзли до нього по стінах окопу.

Стало темно, і старий відчув, що тільки-но він провалиться в цю пітьму, і болі відступлять. Гвинтівка впала на підлогу, наскрізь мокра від поту сорочка липнула до тіла.

Старий випростався і знову поклав гвинтівку на підвіконня. Птах полетів. Він знову прицілився.

У прицілі знову з’явилося це обличчя. Звичайне хлоп’яче обличчя. Хлопчик уже своє відучився. А Олегу треба вчитися. Це останнє, що старий сказав Ракелі. Це було останнє, що він сказав сам собі перед тим, як застрелити Браннхьоуґа. Того дня, коли заїхав на Холменколлвеєн по книжки, Ракелі вдома не було, тому старий відімкнув двері своїм ключем, увійшов і випадково побачив на столі конверт. У конверті був лист на бланку російського посольства. Прочитавши і відклавши його вбік, старий поглянув у вікно. У саду ще де-не-де лежав сніг, що вцілів після весняної зливи, — передсмертна агонія зими. Старий почав один по одному відкривати шухляди столу. У них були ще листи: на бланках норвезького посольства, на звичайному папері, на серветках і вирваних з блокнота аркушах. І скрізь стояв підпис Бернта Браннхьоуґа. Старий згадав про Крістофера Брокхарда.

Жодному російському дияволу не дозволено так запросто стріляти по наших.

Старий зняв гвинтівку із запобіжника. Його охопив дивний спокій, тому що раптом згадалося те, як легко він зміг перерізати горлянку Крістоферу Брокхарду і застрелити Бернта Браннхьоуґа. «Дідова куртка», нова «дідова куртка». Він видихнув і поклав палець на курок.

Міцно стискаючи в руці універсальну магнітну картку, Харрі добіг до ліфта і встиг просунути ногу між дверима, що вже закривалися. Двері знову відчинилися. Здивовані пасажири ліфта втупилися на нього.

— Поліція! — крикнув Харрі. — Всім вийти!

За мить у ліфті вже практично нікого не було — як у класі після дзвінка на велику перерву — і лише один чоловік років п’ятдесяти, з чорною цапиною борідкою, в синьому смугастому піджаку, з пишним святковим шарфом і снігом лупи на плечах, не квапився виходити:

— Шановний, це вам не поліцейська держава. Ми з вами в Норвегії.

Обійшовши його, Харрі зайшов у ліфт і натиснув на кнопку «22». Але чолов’яга з цапиною борідкою не заспокоївся:

— Я чекаю аргументів, чому я як платник податків повинен…