Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— І людина починає писати чужим почерком, вірно?

— Чому чужим? Харрі, скажіть, хіба протягом дня ви — один і той самий? Ні. Коли ви повертаєтеся додому з роботи, у вас відбувається безліч непомітних змін: у голосі, жестах, іншому. Дивно, що ви назвали саме почерк. У мене є книга — коли-небудь дам вам її погортати, коли буде час, — у ній є фотографія листа, який написав пацієнт з розщепленням особистості. У нього було сімнадцять різних почерків.

Харрі занотував до свого блокнота деякі опорні слова.

— Різні менструальні цикли, різні почерки — цікава хвороба, — пробурмотів він.

— От бачите, Харрі. Маю надію, що я чимось вам допоміг, а зараз вибачте — мушу бігти.

Еуне викликав таксі, і вони з Харрі разом вийшли на вулицю. Еуне запитав, які в Харрі плани на сімнадцяте травня.

— Ми з дружиною хочемо зранку запросити друзів, — пояснив лікар. — Будемо щиро раді, якщо ви прийдете до нас.

— Дякую, звичайно, але неонацисти збираються «розібратися» з мусульманами, які сімнадцятого святкуватимуть ід, і мене призначили керувати охороною мечеті в Ґрьонланні, — відповів Харрі, якого втішило й водночас збентежило таке несподіване запрошення. — Нас завжди запрягають у свята.

— Ну, ви могли б зайти до нас зовсім ненадовго. Адже в інших наших гостей так само є якісь плани на завтра.

— Спасибі. Я постараюся і, якщо зможу, зателефоную вам. А хто ваші друзі?

Еуне ще раз поправив краватку.

— Подібні до вас, — відповів він. — Але в дружини є й пристойні знайомі.

У цю мить під’їхало таксі. Харрі відчинив лікарю дверцята, Еуне сів у машину, але перед тим, як таксі рушило, Харрі раптом спитав:

— А чому у людини з’являється СРО?

Еуне уважно подивився на Харрі:

— Навіщо це вам?

— Точно не знаю. Але це може бути важливо.

— Гаразд. У більшої частини хворих на СРО в дитинстві трапилася травмуюча для їхньої психіки ситуація. Хоча душевну травму вони могли дістати й пізніше. Люди створюють собі іншу особистість, щоб утекти від проблем.

— Про які душевні травми можна говорити, якщо йдеться про дорослу людину?

— Ну, подумайте. Можливо, вона пережила природний катаклізм, втратила кохану людину, зазнала насильства або довго жила в страху.

— Як, наприклад, вояк на війні?

— Так, така травма цілком можлива у вояків.

— Або в партизанів.

Останню фразу Харрі сказав сам собі, бо таксі з лікарем Еуне вже поїхало.

— У «Скотсман», — сказав Халворсен.

— Ти збираєшся провести сімнадцяте травня в пабі «Скотсман»? — невдоволено спитав Харрі, ставлячи сумку за вішаком.

Халворсен знизав плечима:

— А є інші пропозиції?

— Ну, якщо обов’язково має бути паб, обрав би що-небудь більш пристойне. Або ще варіант: попроси начальство, щоб тебе записали на чергування. Пристойна надбавка за роботу в свято і жодного похмілля.

— Я над цим подумаю.

Харрі плюхнувся в крісло.

— Коли ти його полагодиш? Воно так жахливо скрипить.

— Його неможливо полагодити, — пробурчав Харрі.

— Пардон. Як там з Віднем?

— Зараз. Спочатку розкажи, як у тебе.

— Я перевіряв, чи є у Евена Юля алібі. Він стверджує, що в день зникнення дружини був у місті, сидів у кафе на Уллеволсвеєн, але не зустрічав нікого зі знайомих, хто б міг це підтвердити. У кафе мені сказали, що в них надто багато відвідувачів, щоб запам’ятовувати їхні обличчя.

— Це кафе через дорогу від «Скрьодера», — зауважив Харрі.

— І що з того?

— Так, до відома. А що Вебер?

— У них нічого. Вебер каже, якщо Сіґне Юль привезли до фортеці в машині, яку бачив сторож, то в неї на одязі мають бути волокна тканини із заднього сидіння, або земля чи масло, якщо її везли в багажнику. Взагалі, щось та має бути.

— У тому автомобілі підстилали мішки для сміття, — сказав Харрі.

— Вебер каже те саме.

— Пам’ятаєш, у неї на сукні були сухі травинки?

— А як же. Можливо — зі стайні Мускена. Або звідки-небудь ще. Таких місць — мільйон.

— Це не просто травинки. Це сіно.

— Яка різниця, що це може бути, Харрі? Сіно — та сама суха трава. Не варто ворушити.

— Чорт, — буркнув Харрі й поглянув у вікно.

— То що там з Віднем?

— Пусте, теж не варто ворушити… Халворсен, ти вмієш варити каву?

— Що?

— Елен любила сама варити каву. Вона купувала її десь тут, у Ґрьонланні. Може…

— Ні! — відповів Халворсен. — Я не збираюся варити для тебе каву.

— Спробуй. — Харрі підвівся. — Скоро буду. За дві годинки.

— Це все, що ти хотів мені розповісти про Відень? Не варто ворушити?

Харрі похитав головою:

— На жаль, тут теж безвихідь. Звикай.

Щось змінилося. Харрі прямував Грьонланслейром, намагаючись зрозуміти, що ж саме. Якась зміна сталася в людях за той день, що він був у Відні. Дійшовши до Карл-Юханс-ґате, Харрі нарешті зрозумів, що змінилося. Настало літо. Вперше цього року Харрі відчував запах асфальту, квітів у квітковому магазині в Ґренсені. А дійшовши до Палацового парку, він відчув запах скошеної трави — такий сильний, що не зміг стримати усмішки. Чоловік і дівчина в робочому одязі про щось жваво розмовляли, хитаючи головами і дивлячись на крони. Дівчина зняла куртку, пов’язала її довкола стану, і Харрі помітив, що коли вона дивилася вгору, чоловік крадькома кидав погляд на її футболку, що облипала тіло.

На Хегдехьоугсвеєн модні й не надто модні магазини одягу робили останні відчайдушні спроби одягнути городян до сімнадцятого травня. У кіосках продавалися краватки й прапори, вдалині чулися звуки старого єгерського маршу — йшли останні репетиції. Назавтра обіцяли тепло й зливові дощі.

Харрі змок, доки нарешті дійшов до будинку Сіндре Фьоуке.

Фьоуке не надто радів з приводу Дня Конституції:

— Усе це метушня: прапори, прапори. Не дивно, що Гітлер говорив про духовну спорідненість наших народів. Ми теж націоналісти. Тільки зізнатися не хочемо.

Він узяв кавоварку.

— Гюдбранн Юхансен був у лазареті у Відні, — сказав Харрі. — В ніч перед тим, як виїхати до Норвегії, він убив лікаря. Після цього його ніхто не бачив.

— Ну от. — Фьоуке голосно відсьорбнув з чашки. — Так я й знав, що з цим хлопцем щось не так.

— А що ви можете розповісти про Евена Юля?

— Багато що. Якщо треба.

— Так. Треба.

Фьоуке підвів кущасту брову.

— Холе, ви впевнені, що зараз ідете по вірному сліду?

— Я взагалі ні в чому не впевнений.

Фьоуке в задумі подув на каву.

— Гаразд. Якщо це справді необхідно, гаразд. Наші з Юлем стосунки багато в чому нагадували стосунки Гюдбранна Юхансена й Даніеля Гюдесона. Я замінив Евену батька. Адже він сирота. (Харрі завмер із чашкою в руці.) Небагато хто це знав — Евен добре вміє прикидатися. У його придуманому дитинстві стільки людей, місць, подій і дат, скільки звичайні діти не спроможні запам’ятати. За офіційною версією, він виріс у сім’ї Юлів у родинному будинку недалеко Гріні. Насправді ж його дитинство пройшло в різних прийомних сім’ях і в дитячих будинках по всій Норвегії, поки його, дванадцятирічного, не всиновили Юлі.

— Звідки вам це відомо, якщо ви сказали, що він завжди прикидався?

— Це цікава історія. Якось уночі ми з Юлем стояли в караулі коло нашого штабу в лісі, на північ від Харестуа. У той час ми ще не були близькими друзями, і я дуже здивувався, коли він ні сіло ні впало почав розповідати, як погано з ним поводилися в дитинстві і як ніхто не хотів брати його до себе, а один епізод взагалі не можна було слухати без сліз. Деяких людей, у яких він був, треба… — Фьоуке поморщився. — Ходімо прогуляємося, — запропонував він. — Я чув, сьогодні на вулиці пречудова погода.

Вони пішли уздовж Вібес-ґате до Стенспаркена.

— Не знаю чому, але тієї ночі Евен Юль здавався зовсім іншою людиною, — сказав Фьоуке. — Це було дивно. Та найдивніше те, що назавтра він прикинувся, ніби нічого не сталося. Ніби він забув, про що ми з ним балакали.

— Ви кажете, що тоді ще не були з ним близькими друзями. Але ви розповідали йому про те, що бачили на Східному фронті?

80
{"b":"551731","o":1}