На якусь мить усі аж заціпеніли, наче вражені громом, а потім здійнялася справжня веремія — крики радості й відчаю, сміх і погрози — все змішалося. Однак більшість піратів зраділа такій пропозиції, і їхня радість зрозуміла: люди, що вже приготувалися померти, раптом отримали шанс на спасіння. Та все ж багато піратів не квапилися приймати остаточне рішення, поки капітан Блад не дав відповідей на кілька питань, головне з яких поставив Оґл:

— А чи рахуватиметься Бішоп із королівським патентом, коли ти його отримаєш?

На це питання відповідь дав лорд Джуліан:

— Бішопу буде непереливки, якщо він знехтує королівською волею. Навіть якщо він насмілиться спробувати, офіцери ескадри ніколи його не підтримають.

— Так, — підтвердив Оґл, — це правда.

Та кілька корсарів були категорично проти такої пропозиції. І один із них був старий вовк Волверстон.

— Я радше погоджуся згоріти у пеклі, аніж піду на службу до короля! — мов скажений кричав він.

Проте Блад заспокоїв Волверстона і його одно думців:

— Той із вас, хто не бажає йти на королівську службу, не зобов’язаний іти за мною. Я йду тільки з тими, хто виявить бажання. І не думайте, що я радо йду на це, та в нас немає іншого вибору, інакше нам не уникнути смерті. Ніхто й пальцем не зачепить того, хто не виявить бажання далі йти за мною, вони будуть вільні. Такі умови, на яких я продаюся королю. Нехай лорд Джуліан, представник міністра іноземних справ, скаже, чи згоден він із такими умовами.

Вейд негайно дав свою згоду на те, і на цьому, власне, все завершилося.

Лорд Джуліан полетів до каюти по патент, вельми втішений таким поворотом подій, що дав йому змогу успішно виконати доручення уряду.

Тим часом боцман відправив сигнали ямайським кораблям, аби ті подали човна. Пірати скупчилися на шкафуті вздовж бортів. Із почуттям недовіри й остраху вони розглядали величні галеони, що підходили до «Арабелли». Щойно Оґл залишив квартердек, Блад повернувся до Арабелли Бішоп.

Вона не зводила з нього сяючих од захвату очей, та, помітивши, що капітан спохмурнів і насупився, і сама занепала духом. Арабелла розуміла, що його гнітить щойно прийняте рішення. Із геть невластивим їй збентеженням вона легко торкнула Бладову руку:

— Ви вчинили правильно, сер, — похвалила вона його, — навіть коли це суперечить вашому бажанню.

Він похмуро глянув на ту, заради якої пішов на цю жертву.

— Цим я зобов’язаний вам, або ж так гадаю, що зобов’язаний, — тихо відповів Блад.

Арабелла не зрозуміла його слів.

— Завдяки вашому рішенню я уникла смертельної небезпеки, — зізналась вона і здригнулась при самій лише згадці. — Та я не розумію, чому ви спершу відхилили пропозицію лорда Вейда. Адже це почесна служба.

— Служба королю Якову? — розсміявся він.

— Англії, — докірливо виправила вона. — Країна — це все, сер, а суверен[44] — ніщо. Король Яків піде, прийдуть і підуть інші, та Англія лишиться, аби їй вірою і правдою служили її сини, і байдуже, що відчувають вони до тих, хто тимчасово перебуває при владі!

Він спершу здивувався, а потім усміхнувся.

— Дуже розумний захист, — похвалив він. — Це вам слід було сказати команді. — А потім із добродушною насмішкою зауважив: — Чи не здається вам, що така почесна служба могла б повернути добре ім’я будь-якій людині, навіть злодієві й пірату?

Арабелла швидко опустила очі долі, її голос тремтів, коли вона відповіла:

— Як він хоче… знати, то, можливо… ні, навіть напевне… до нього поставились надто суворо…

Сині Бладові очі зблиснули, а стиснуті губи розслабились.

— Ну, якщо ви так гадаєте, — мовив він, дивлячись на неї з якоюсь жадобою в погляді, — то зрештою навіть служба королю Якову може видатися стерпною.

Блад перевів погляд на море і помітив, як від одного з великих кораблів, що важко погойдувалися на хвилях за три милі від них, відчалила шлюпка. Капітан Блад враз узяв себе в руки, відчувши нові сили й бадьорість, як це часом буває у хворого, що почав видужувати від тяжкої недуги.

— Спускайтесь униз, візьміть служницю і свої речі, тоді ми одразу ж відправимо вас на один із кораблів ескадри, — сказав він, указуючи на шлюпку.

Арабелла пішла, і Блад покликав Волверстона. Зіпершись на поручні, разом вони стали спостерігати, як наближається шлюпка, в якій сиділи дванадцятеро веслярів під командуванням людини в червоному. Капітан навів підзорну трубу на цю фігуру.

— Це не Бішоп, — чи то спитав, чи констатував Волверстон.

— Ні,— відповів Блад, складаючи підзорну трубу. — І гадки не маю, хто б це міг бути.

— Еге! — іронічно вигукнув Волверстон. — Імовірно, полковник не прагне з’явитися тут особисто. На цьому судні він уже був, тоді ми змусили його поплавати. Він запам’ятав це, а тому відправив свого підлеглого.

Цим підлеглим виявився Келверлей — енергійний, самовпевнений офіцер, який не так давно прибув із Англії. Цілком очевидно, що полковник Бішоп непогано проінструктував його щодо поводження з піратами.

Коли Келверлей ступив на шкафут «Арабелли», вираз його обличчя був пихатий, суворий і презирливий.

Блад стояв біля лорда, тримаючи королівський патент у кишені. Капітан Келверлей трохи здивувався, коли побачив перед собою двох людей, що разюче відрізнялись від тих, яких він сподівався побачити. Та від цього його пихатості не зменшилось, і він лиш краєм ока подивився на напівоголену розлючену орду, що півколом стояла за Бладом і Вейдом.

— Доброго дня, сер, — люб’язно привітався з ним Блад. — Маю честь вітати вас на облавку «Арабелли». Мене звати Блад, капітан Блад. Можливо, вам довелося про мене чути.

Капітан Келверлей подивився на Блада з-під лоба. Зовні знаменитий корсар геть не скидався на зневірену людину, що збирається капітулювати. Офіцер вимучив кислу посмішку.

— Ти ще матимеш можливість пиндючитися на шибениці! — презирливо буркнув він. — Я прибув сюди по твою капітуляцію, а не по твою нахабність.

Капітан Блад удав із себе вельми здивованого і спантеличеного.

— Чи ви чуєте? — звернувся він до лорда Джуліана. — Чи розумієте ви, лорде, як помиляється цей юнак. Можливо, ми не потрощимо тут декому кісток, якщо ваша світлість пояснить цьому джентльмену, хто я такий і яке посідаю становище?

Лорд Джуліан трохи виступив наперед і недбало, навіть зневажливо кивнув цьому нещодавно пихатому, а зараз геть ошелешеному офіцеру.

У своїх записах Пітт розповідає, що його світлість був понурий, як піп під час страти. Та я гадаю, що ця понурість була лишень маскою, якою тішився лорд Джуліан.

— Маю честь вам повідомити, сер, — гордовито заявив він, — що капітан Блад є офіцером королівського флоту, про що свідчить патент із печаткою лорда Сендерленда, міністра іноземних справ його величності короля Англії.

Капітан Келверлей вирячив очі. Обличчя його побагряніло. У натовпі корсарів пролунали сміх, брудна лайка та радісні вигуки, якими вони виражали своє задоволення від цієї комедії. Келверлей мовчки дивився на Вейда, намагаючись збагнути, звідки в цього пройдисвіта такий дорогий елегантний костюм, такий спокійний, упевнений вигляд і холодна, чеканна мова. Можливо, цей пройда колись був у вищому суспільстві?

— Хто ти, в дідька, такий? — нарешті вибухнув Келверлей.

Його світлість відповів холодним відстороненим голосом:

— У вас дуже погане виховання, сер. Прізвище моє Вейд, лорд Джуліан Вейд. Я — посол його величності у цих варварських краях і близький родич лорда Сендерлена. Полковник Бішоп має знати про моє прибуття.

Раптова зміна в манерах Келверлея при імені лорда Джуліана свідчила про те, що повідомлення про нього вже дійшло до Ямайки і Бішоп знав про це.

— Гадаю… полковнику було відомо, — відповів Келверлей, все ще вагаючись між сумнівом і підозрою. — Тобто йому повідомили про приїзд лорда Джуліана Вейда. Та… на цьому судні?… — він винувато розвів руками й замовк, спантеличений.

— Я плив на «Королеві Мері»…