Учасники комісії з подивом побачили, що на залишеному папері позначено частину схеми укріплень. Роздивившись її, вони пересвідчилися в тому, що приховано великий склад зброї.

Офіцери вирушили до вказаного місця. Це був невеликий, майже безлюдний острів, а їх в Аландському архіпелазі понад шість тисяч. Глибоко в розколині скелі заховано було ящики з автоматами, карабінами, розібраними кулеметами. Хтось намагався сховати жаринки війни, готуючись роздмухати їх у майбутньому.

Можливо і “Летючий Голландець” теж заховався в шхерах і чекає нового трубного кличу, щоб вибратися з-під попелу?..

Грибов підвівся з-за столу і, підійшовши до вікна, відхилив фрамугу.

Майже відразу ввірвався до кімнати бій годинника.

То були куранти на каланчі пожежної команди колишньої Адміралтейської частини, годинник широкого дихання і неквапливої, старомодної розсудливості.

Грибов звик до нього. Він був педантичний і нагадував про себе щоп’ятнадцять хвилин. Спочатку неголосно відлічував: раз, два, три, потім поважним, низьким голосом говорив: бам-м!

Його бій схожий був на передзвін дзвонів, віддалений, приглушений, що долинав мовби з-під води… Чому саме з-під води?

Повернувшись до письмового столу, Грибов задумався над цим порівнянням, що несподівано спало йому на думку. Воно пов’язане з Вінетою? Звичайно. Тепер усі думки пов’язані з Вінетою.

Цікаво, чому саме “Вінета”? Що спонукало Деніца, Канаріса чи Гіммлера вибрати слово “Вінета” для умовного найменування стоянок “Летючого Голландця”?

Неначе асоціюється з якимось давнім морським переказом. Так, середні віки, глухе бамкання дзвонів…

Іноді Грибову здавалося, що він уже чув або ж читав колись про Вінету. Але спогади були надто невиразні, розпливчасті.

Біля своєї настільної лампи, в кімнаті з щільно завішеними вікнами, він може легко уявити, що ще триває та, перша ніч над картотекою. Щойно він провів курсанта Ластикова і славетного підводника Донченка, сів до столу, присунув до себе одну з карточок і, трохи повагавшись, вписав у неї: “Світна доріжка в шхерах”.

Ні! Не чотири години, а чотири роки минуло від тієї ночі. Великий письмовий стіл суціль устелений карточками, на яких — дати, факти, прізвища. А на маленькій карті в мережі меридіанів і паралелей, як піймані риби, б’ються Вінети…

Остання ніч над картою минула непомітно. За вікном уже світло. Крізь щілини між фіранками протискується промінь. Чіпляючись за палітурки, він видряпується по книжкових полицях, переміщується по стіні до столу і, ковзнувши по карті через весь світовий океан, впирається в розкритий настільний календар.

Там запис — для пам’яті:

“Передача карти з прокладкою курсу. Тов. Ластиков. Випуск офіцерів в училищі”.

Зранку в училищі незвичайно піднесений настрій.

Заклопотано, підтюпцем пробігають по трапах чергові, притискаючи палаші до стегон. Командири рот, виголені до блиску, в повній парадній формі, при орденах і медалях, віддають і дістають останні розпорядження. Стоячи поряд з натирачами підлоги, які виконують свій гарячковий танок, офіцер раз у раз виймає годинник і нетерпляче пристукує ногою.

Усі втомлені, знервовані. Та це передсвяткова знервованість.

Заступник начальника по стройовій частині роздратовано відтягує тісний накрохмалений комірець. Він раптом спохвачується: чи ж привезли резинки для погонів, кортиків і дипломів? Його заспокоюють: привезли, привезли!

Навіть вартовий, завмерши біля прапора, як видно з його обличчя, безперечно, схвильований, хоч за статутом йому належить реагувати на те, що відбувається, тільки одним рухом: віддати честь по-ефрейторськи, тобто одвести руку з рушницею вбік.

Про інших курсантів і говорити нічого. В цей день байдужих чи спокійних нема. Різниця лише у відтінках емоцій.

У випускників, котрі доношують на лівому рукаві чотири золотих ріжки гострим кінцем донизу, — це гордість наполовину з радістю, старанно приховувані. У решти курсантів, які носять поки що один ріжок, два або три, до радощів домішується нетерплячка й трішечки заздрощів.

Вище військово-морське училище імені Фрунзе проводжає своїх випускників, нових офіцерів флоту!..

Церемонія ця відбувається в колишньому Актовому залі, нині залі Революції.

Ось долинають важкі, ритмічні кроки. Відчиняються білі різьблені двері, до залу синьо-чорним компактним прямокутником заходять курсанти.

Уздовж лівої стіни шикуються випускники, причому відмінники на правому фланзі, біля протилежної стіни— решта курсантів, тримаючи рушниці до ноги. Не здригне, не ворухнеться рівний, як під шнурочок, ряд бездоганно випрасуваних фланелівок, хоча серця під ними, мабуть, стукотять щосили.

Олександр Ластиков — на правому фланзі випускників.

Не повертаючи голови, нічим не порушуючи ладу шеренги, він пробігає поглядом по групі викладачів училища. Серед них — у повній парадній формі Грибов.

До залу урочисто вносять стяг училища.

Він пропливає вздовж шеренги курсантів. Майорять горді стрічки орденів Леніна й Ушакова. Зосереджено-суворі, не дивлячись по боках, крокують велетень прапороносець і два асистенти йому до пари, — в бригаду прапороносців відбирають найвищих на зріст відмінників. Широкі випуклі груди перетинає блакитна стрічка з золотою окантівкою, на плечі — оголений палаш.

Зачитують наказ міністра про присвоєння випускникам військових звань. Лейтенант… Лейтенант… Лейтенант…

Уперше випускники чують свої прізвища в поєднанні з офіцерським званням. Вони морщать носи, намагаючись бути байдужими. Але радісна хлопчача усмішка мимоволі грає на губах. Команда:

— Офіцерам-випускникам погони, кортики, дипломи вручити!

Привітання, традиційна відповідь: “Служу Радянському Союзу!”, туш. І тут додержано церемоніалу: кожному відмінникові туш виконують окремо.

Знову команда:

— Офіцерам-випускникам форму одягу — курсантську на офіцерську замінити! Офіцери-випускники, напра-во! По факультетах — кроком руш!

В класах на столах розкладено тужурки з поперечними золотими смужками на рукаві. Офіцери натягують білі рукавички, поводять плечима, заклопотано косять на них оком — звикають до погонів. А ті настовбурчуються крильцями: ще не слухняні, не прим’яті шинелею. На золотій сухозлотиці суворий чорний просвіт і дві маленькі срібні зірочки. Провідні зірочки! Куди, в які моря, до яких подвигів задля слави Вітчизни поведуть вони?..

Поки що приводять знову до залу. Гамір схвалення, захоплення серед гостей. Дуже зворушливі ці юні офіцери. Зовсім ще новенькі, незграбні, вони соромляться власної пишноти.

Лунає Гімн Радянського Союзу. Адмірал виголошує привітальну промову. Під лунким склепінням прокочується:

— Рівняйсь! Парад, струнко! До урочистого маршу, за взводами, на двох лінійних дистанцію, перший взвод — прямо, решта — напра-во! На пле-че! Направо рівняйсь! Кроко-ом — руш!

Услід за прапором училища проходять молоді офіцери. Зал спорожнів.

Наказ про призначення на флоти зачитують уже в ротах:

— Лейтенант Авілов — на Тихоокеанський… Лейтенант Бубликов — на Чорноморський…

Відмінники, за традицією, можуть обрати собі море. Товариші Олександра наперед знають “його” море. Де й продовжувати службу старому балтійцю, як не на Балтиці?

Але заключні слова наказу викликають загальний подив:

“…відрядити в розпорядження командувача прикордонних військ Ленінградського військового округу”.

Прикордонних? Чому?

Олександр з Грибовим багатозначно переглядаються Тільки вони двоє розуміють, в чому річ. Це — таємниця, про яку не належить знати нікому, крім дуже обмеженого кола людей.

Офіційна частина закінчена. Молодих офіцерів оточують їхні гості — родичі й знайомі. Олександр підходить до Грибова.

Коротке, міцне рукостискання.

— Коли їдете на нове місце служби?

— Післязавтра, Миколо Дмитровичу.

— Дуже добре. Я схвалюю ваш намір не йти нині у відпустку. Відгуляєте її узимку.