Дружина дуже дбайливо обмітала їх віничком з м’якого пір’я. А доньці, коли та була ще маленькою, забороняли переступати поріг татового кабінету, бо одною разу вона потяглася до маленького, привітно усміхненого ідола і впала з стільця. А могла ж, не доведи господи, скинути на себе і малайський крис!

Грибов міцно потер лоба. Знову спогади! Таж він окреслив магічне коло і замкнув себе в середині цього кола!

Якусь мить, намагаючись зосередитись, він пильно дивиться на картки. Майнула нова думка. Професор поміняв картки місцями. Звичайно, “Англійському нікелю” слід лежати поруч з “Тавром СКФ”. Це — правильне поєднання.

Довгі нервові пальці знову й знову пересувають четвертинки картону на столі. Збоку це, очевидно, нагадує пасьянс.

Та поки що “пасьянс” не сходиться. У ньому зяють пустоти.

Надто мало ще карток на столі у професора. А головне — взагалі неясний зв’язок між ними.

Фрамуга вікна опущена. Чути, як поквапливо тарабанять дощові краплі по карнизу, як шелестять шини на мокрому асфальті і простуджено бурмочуть орудівські репродуктори.

Розхлюпуючи воду вздовж рейок, з деренчанням і дзвяканням повертаються в депо трамваї. Пасма світла раз у раз пробиваються крізь нещільно зсунуті штори, швидко пробігають по стіні.

Так і картини минулого напливають одна за одною, освітлюють на мить кабінет і зникають у кутках.

Професор нерухомо сидить за письмовим столом. Замислився над словами Олафсона: “Той моряк уціліє, хто розгадає характер старого”.

Олафсону, на жаль, не вдалося “розгадати характер старого”. І Шубін теж не зумів цього зробити.

Тепер взявся розгадувати Грибов, хоча в цей тихий вечірній час перед ним був не сам новітній Летючий Голландець, а тільки його фото в пожовклій старій газеті.

Чи не допоможе випробуваний спосіб “підстановки ікса”, заміна в “рівнянні” невідомого відомим?

Бувало, знайомлячись з людиною, Грибов зненацька відчував поштовх несподіваної симпатії чи антипатії — з першого ж погляду. І відчуття це рідко обманювало. Спочатку воно здавалося незрозумілим. Тільки через деякий час Грибов виявляв зовнішню схожість між новими своїми знайомими і людьми, яких знав раніше. Внутрішня схожість, як правило, збігалася із зовнішньою.

І Цвішен болісно нагадував когось, з ким Грибов уже зустрічався. Коли? Двадцять років тому? Десять років тому? Учора?

Безсумнівне одне: асоціації були неприємні!

У думці Грибов перебрав цілу низку своїх колишніх однокашників по морському корпусу. Там повно було остзейських барончиків, далеко не найкращих представників роду людського. З одним із них у Грибова мало не дійшло до дуелі.

Ні! Спільне між Цвішеном і тим остзейцем тільки те, що обидва вони німці.

Грибов і далі неквапливо перебирав у пам’яті своїх недругів. Можливо, сутичка з попередником Цвішена (якщо була сутичка) сталася в якомусь порту під час плавання “по дузі великого кола”?

Грибов зазирнув в один порт, у другий, у третій.

І раптом, як на картинах Рембрандта, із золотисто-коричневих сутінків почала проступати світла пляма обличчя. Поступово воно ставало виразнішим, чіткішим…

“Погляньте-но! Ну й пика! — здивовано сказали поруч. — Невже ви купите його, Миколо Дмитровичу?”

І вся картина постала перед Грибовим в найдрібніших деталях, освітлена нестерпно яскравим, сліпучим сонцем.

…Базар у Сінгапурі.

Кілька російських військово-морських офіцерів стовпились навколо торговця дерев’яними ідолами. Сидячи навпочіпки, він жваво жестикулює, вихваляючи свій товар. Розмовляє каліченою англійською мовою, і Грибів насилу схоплює зміст.

Ось ця потвора, здається, бог війни у малайців чи даяків. Обличчя в неї кутасте, витесане абияк і разом з тим дуже виразисте, має дивовижну силу первісної експресії.

— Так би мовити, місцевий Марс, — пояснює Грибов тим офіцерам, які не розуміють по-англійськи.

— Ох і цяця! Морозом проймає!

— Наш, європейський, либонь, імпозантніший, — зауважує хтось.

— А ви впевнені, Миколо Дмитровичу, що цей добродій завідує в Малайї саме війною? Як на мене, то скоріше зрадництвом і шахрайством. Зверніть увагу: яка посмішечка! А шию як скривив!

Загалом, “місцевий Марс” не сподобався. Офіцери купили на пам’ять інших, вродливіших божків. Грибову дістався низенький, широко усміхнений товстун, — здається, “по департаменту вин і розваг”.

Та ще довго згадував молодий офіцер дерев’яне кутасте, грубо розфарбоване обличчя, на якому відбилися злобна радість і незрозуміла підступна погроза…

Так ось кого нагадав йому Цвішен! Що й казати: зустрічалися!

І, як звичайно, одна риса зовнішньої схожості одразу ж дала ключ до розуміння характеру. Як і бог війни, Цвішен сам не вбивав. Він лише нацьковував озброєних людей одне на одного і допомагав їм убивати одне одного. Він був безпристрасний каталізатор убивств.

“Де спливе “Летючий Голландець”, там війна дістає новий поштовх”. Очевидно, слова ці не були похвальбою.

Грибов подумав про те, що в природі є люди, подібні до електричного ската. Та, на відміну од ската, вони вбивають на відстані — не доторкуючись. Убивають тому, що живуть. Це їхнє фатальне призначення — вбивати…

Відсунувши набік картотеку, Грибов пильно, до болю в очах, почав вдивлятися в зле і дивне обличчя, складене немовби з самих кутів.

Якби погляд міг пропікати, номер “Дейче Цейтунг” з фотографією Цвішена давно б уже затлівся, почорнів і перетворився б у купку попелу на столі.

Так, рахунки у Грибова з ним давні!

Вихований за старими правилами, професор ніколи і нікому не розповідав про це. Про нещастя звичайно мовчали в його колі. Просто не заведено було перекладати своє горе на інших людей.

Та й про що говорити, коли в даному випадку все зводилося до однієї фрази: “Прийшов додому і не знайшов домівки…”

Восени 1941 року Грибов відмовився евакуюватись з училищем.

— Ленінград — моє рідне місто, — похмуро сказав він. — Як же мені залишати його в біді?

Певна річ, йому могли наказати, і, як військовослужбовець, він повинен був підкоритись. Та флотом командував у той час його колишній учень, який допоміг своєму професорові.

Грибова залишили в Ленінграді.

Він зробив фатальну помилку, не примусивши евакуюватися сім’ю. “Ленінград — наше рідне місто”, — повторювали його слова дружина й донька. Вони стояли перед ним обнявшись, дуже схожі одна на одну, і похитували головами, світло-русою і сивою, лукаво-лагідно усміхаючись йому. А він же ніколи не міг устояти перед їхньою усмішкою.

І потім вони чудово трималися, жодного разу не пошкодували, що лишились. Він міг пишатися ними.

Той зимовий день Грибов провів не в штабі морської оборони, а на фронті. Від штабу до фронту було не більше семи миль по прямій. Туди можна було добратися трамваєм, якби взимку ходили трамваї.

На дільниці, куди він прибув, становище склалося напружене. Кілька разів доводилося стрибати в щілину, двічі підніматися з людьми в контратаку. На очах у Грибова вбили комісара. Проте до вечора обстановка поліпшала.

Повернувшись у штаб, Грибов доповів про виконання завдання і дістав дозвіл побути до ранку дома.

Гуцикаючись на вибоїнах у грузовику, він нетерпляче заздалегідь смакував заслужений відпочинок у колі рідних.

Ось він зійде сходами, тихо відімкне двері своїм ключем. “Тато прийшов!” — пролунає голос дочки з глибини квартири. Дружина заметушиться, готуючи чай.

Яке щастя неквапливо, маленькими ковтками пити з великого кухля гарячий окріп, що аж обпікає! Тепло проникає всередину не тільки через горло, а й через долоні, що тримають кухоль.

Так, сьогодні він досхочу поп’є життєдайного блокадного чайку!

“А Іринка?” — спитає він у дружини.

“Я вже пила чай, тату”, — відповість донька.

Вона сидить на дивані, як завжди вечорами, відкинувши голову на спинку, заплющивши очі. Можна подумати, що дрімає, але пальці ледь помітно здригаються на колінах, прикритих ватяною курткою.