— Так, і це, звичайно.

Грибов, якого Ришков зразу ж сповістив про знахідку, привітав Вікторію по телефону.

Це була найважливіша і найцінніша для неї похвала. І все ж Вікторія була невдоволена.

Нитку, яку впустив Шубін під час штурму, тепер знайшли і підняли. Але що далі? Куди тягнеться, куди веде ця нитка?

Завбачливий Цвішен устиг викрутитись, як завжди, і втекти завчасно, не чекаючи штурму Піллау.

Що ж у такому разі означала його радіограма, текст якої повідомив Нейл? Виходить, на Балтиці була ще одна стоянка, окрім “Кладовища кораблів” у Піллау?

Одверто кажучи, Вікторія сподівалася більшого і від самого “кладовища”. Знахідки були, загалом, жалюгідні. Запасні частини для підводного човна? Купа розірваних гральних карт? Даруйте, цього малувато.

Вікторія сподівалася, що у Вінеті знайдуть якісь документи, котрі проллють світло на діяльність “Летючого Голландця”. В її уяві поставало щось на зразок тієї ж радіограми або принаймні уривків донесення, перехопленого Шубіним. Адже міг забути Цвішен у Вінеті щось надто важливе? Міг чи ні?

— Ні! — рішуче відрубав Селіванов, коли Вікторія поділилася з ним своїми прикрощами. — Зовсім виключено, Вікторіє Павлівно. Як я розумію Цвішена, він не з тих, яким доводиться звертатись до бюро загублених речей. Що ви, далебі! Такий пройдисвіт, дуже спритний диверсант!

— Лоуренс теж був дуже спритний! — сердито сказала Вікторія. — І, між іншим, забув, кажуть, у поїзді валізку зі своїм рукописом. Потім заново відновлював її з пам’яті.

— А ви, бачу, відчули смак пошуків! — Селіванов схвально всміхнувся. — Так, це затягує. Азартна річ.

Та до чого тут азарт?

Не те що Селіванову, а навіть Грибову не зважилася б розповісти Вікторія про те химерне відчуття, яке оволоділо нею, коли вона натрапила на Вінету. Вінета була, гай-гай, порожня. Отже, треба шукати знову й знову, до тла перевернути весь Балтійськ, щоб знайти… Що? Цього Вікторія не знала.

Усе більше її полоняло відчуття, що в Балтійську, окрім Вінети, є ще щось дуже важливе, тісно зв’язане з “Летючим Голландцем”.

Пояснити це відчуття було нелегко.

Та ось приклад, який, може, підійде — хоч би трохи. Уявіть, що ви зайшли до темної кімнати й зупинились на її порозі чи навіть пройшли на середину. Не чути нічого, навколо пітьма. І все ж таки ви впевнені, що тут іще хтось є. Швидко натискуєте вмикач. Так і є! В кутках сидять люди і мовчки дивляться на вас…

Вікторія відчувала таке ж нетерпляче і водночас боязке очікування. Вона переступила поріг кімнати, навіть пройшла на середину, але скрізь було тихо, як досі. А вмикач на стіні все не могла знайти, хоч як старалася.

Містика? Анітрохи. Просто сигнал до краю напружених, загострено чутливих нервів.

Осінь непомітно змінилася на зиму, теплу, без снігу, але з вітрами.

Поряд з будинком Вікторії височів маяк, знизу білий, зверху червоний. Він спалахував через короткі проміжки часу, і тоді було видно грані його потужної лінзи, що відкидала світло далеко в море.

Коли по небу швидко линули хмари, маяк, здавалось, хитався. Коли ж біля вхідних бонів починали скаржитися на туман сирени, над маяком витягувалися довгі тіні, як крила вітряка.

Вікторія знала, що Шубін любив маяки. Може, він любив їх через те, що починав служити в Кроншлоті, — там перед війною стояли торпедні катери. А ліхтар на Кроншлотському маяку дуже затишний, у формі барильця, різнобарвний, мов ялинкова прикраса.

Погода в Балтійську мінлива. Тут часто гуляють шторми. Здається, вітри всієї Південної Балтики злітаються до цього міста на свій гемонський шабаш. Вони катаються на дахах, верещать, як розлючені коти, гуркотять, бряжчать, перевертом мчать вулицями, зривають з дерев останнє листя.

І раптом — майже в одну мить — все вщухає! Місяць просувається між хмарами, освітлюючи готично-гострий силует міста й простору гавань з військовими кораблями.

Море, яке видно Вікторії з вікна, цілком дисципліноване — затиснуте хвилеломом та пірсами.

Лиш далеке відлуння штормів долинає сюди. У сонячний день вода за хвилеломом темніша, ніж біля пірса. Та сонце якось не пасує до цих місць. Навпаки, мчать сизі, сині, сірі хмари. Забарвлення військових кораблів, що гойдаються на воді, гармоніює з ними.

Мабуть, похмурі пірати Цвішена до свого уявного затоплення, не криючись, відвідували Піллау. Суботню ніч вони пиячили в ресторані “Цум гольдене Анкер”[39] — на тому місці нині споруджують готель, — а в неділю вирушали до кірки замолювати гріхи. На лавах сиділи, збившись докупи, спідлоба поглядаючи на всі боки.

Невже ж після них не лишилося в Балтійську ніяких слідів? Нехай Цвішен був завбачливий та обережний, як диявол. Ну, а інші члени команди: офіцери, матроси?..

Вікторія задивилася на море. Вдалині щось сліпуче блиснуло. Ага! Чайка зловила промінь сонця на крило.

Таким було і її, Вікторії, куце жіноче щастя. Блиснуло проти сонця крилом, та й тільки!

Як мало вона побула із Шубіним! Все скінчилося для неї занадто швидко. Не встигла отямитися від першим п’янких поцілунків, аж усе скінчилося.

У думці вона сердито зупинила себе. Грибов послам її до Балтійська не для того, щоб вона без кінця-краю голосила над собою. Він вірив у неї. Він сказав: “Хто ж краще за вас розумів Шубіна? Велике взаємне кохання — це, безумовно, і взаєморозуміння”.

Таж воно так і було!

Якось Шубін зауважив:

“Є ще небораки на світі! Живуть разом, пліч-о-пліч, і багато років живуть, а душі їхні перебувають на протилежних краях сонячної системи”.

А Вікторія розповіла йому про свою приятельку, яка з удаваною безтурботністю казала:

“Як ми живемо з чоловіком? Та так і живемо. Співіснуємо!”

У Вікторії з Шубіним було інакше. їй іноді здавалося, що вони вгадують думки одне одного.

А ось тепер нічого не виходило в неї з “відгадкою”..

Її дратувало й мучило те, що вона й досі тупцюється посеред “темної кімнати”. Напевне знає, що тут хтось є, але ніяк не може намацати вмикач на стіні.

Буваючи в Будинку Флоту, Вікторія, проходячи через фойє, неодмінно сповільнювала ходу біля стендів. Шубін заохочувально й загадково всміхався їй зі стіни. В кашкеті, насунутому на праве око, він мав такий вигляд, наче, спитай його, відразу ж охоче скаже, де шукати “деталь”, якої бракує для розгадки.

Дивлячись на Вікторію, — як завжди, прямо й весело, — Шубін наче аж хотів допомогти їй, підказати. Але вона не могла зрозуміти виразу його обличчя.

Чомусь вабили вітрини, що стояли під фотокарткою Шубіна. І водночас щось ніби відштовхувало од них.

Напевне, річ була в листі, який “пригнічував”.

Моряк писав дружині, побоюючись за своє життя. Але він нестямно ревнував її, і ревнощі були сильніші за страх смерті. Він писав: “Я вимучений ревнощами. Я бачу тебе в сні. Ти стоїш і дивишся на мене холодно, байдуже. Я, жахаючись, прокидаюся і довго не можу заснути. Але ж ми не чужі з тобою. Я твій чоловік, і я живий!”

Якась обтяжлива таємниця крилася між рядками, — вона ніби обворожувала.

Іноді Вікторії здавалося, що вона вже читала або чула про цього ревнивого моряка. Де? Коли? Як не напружувала думку, не могла пригадати. Після смерті Шубіна вона стала такою нестямною…

Вона ковзала очима по вітринах і поспішала далі.

Якось улітку випало Вікторії побувати в службових справах у Калінінграді.

З самого ранку парило — перед грозою. Люди ходили зігнувшись, ледве тягнучи ноги, наче брели по дну океану.

Повертаючись на вокзал, Вікторія сіла спочити в скверику перед клумбою квітів.

Оглядатися не хотілось. За спиною — вона знала це — руїни. Такий вигляд мав у 1949 році центр колишнього Кенігсберга: руїни, розкішні зарості бузку й бур’яну, майже джунглі, а в скверах — яскраві квіти, дбайливо посаджені новими мешканцями.