Але він зрозумів.
— Я був хворий і одужую?
— Ви були дуже хворі. А тепер вам треба мовчати і набиратися сил.
— Але чому ви тут?
— Мені дозволили вас провідувати. Ви в госпіталі, в Ленінграді. Усе, мовчи!
Вона затулила пальцем його рот. Звичайно, заради цього варто помовчати. Шубін щасливо зітхнув. А втім, зітхання можна було вважати поцілунком, найлегшим, найніжнішим у світі…
2
— Мені треба негайно побалакати з капітаном другого рангу Ришковим, — сказав Шубін того ж вечора.
Виявилося, що Ришкова в Ленінграді немає, дістав підвищення, поїхав на ТОФ.[19]
— Тоді когось із розвідувального відділу флоту. Моє повідомлення дуже важливе й секретне…
Головний лікар сказав, що не дозволить хворому ризикувати своїм здоров’ям, і повернувся до Шубіна спиною. Шубін наполягав. Головний лікар нагримав на нього.
— Навіть ціною здоров’я, товаришу генерал медицинської служби! — кволо, але твердо промовив Шубін.
Довелося поступитись.
Розвідник прийшов. Шубін попрохав його сісти поруч з ліжком і нагнутися нижче, щоб не чути було сусідам по палаті.
Багато чого він уже забув, але основне із розмови в кают-компанії пам’ятав, немовби це гвіздком вбили в його мозок.
Розвідник ледве встигав записувати.
Повідомлення про “Летючого Голландця” зайняло близько півгодини. Під кінець Шубін почав робити паузи, шепіт його ставав напруженим, і до ліжка із заклопотаним обличчям підійшла медсестра, тримаючи напоготові шприц голкою вгору.
Нарешті, пробурмотівши: “У мене все!” — хворий стомлено заплющив очі.
Розвідника провели в кабінет до головного лікаря.
— Ого! — сказав головний лікар, побачивши блокнот. — Увесь списали?
— Майже весь.
Головний лікар здвигнув плечима.
— А що, товаришу генерал, — обережно спитав розвідник, — є сумніви?
— Бачте… — почав головний лікар. — Але прошу сісти…
Подовгу перебуваючи біля ліжка хворого і прислухаючись до його невиразного бурмотіння, головний лікар склав про події свою думку.
За його словами, Шубін галюцинував у морі. Він марив наяву. І це було, кінець кінцем, закономірно. Він зазнав великого нервового потрясіння, протягом довгих годин боровся зі смертю. Йому ввижалися обличчя підводників, вчувалися їхні скрипучі, як у чайок, голоси. А сам він — непритомний — гойдався на хвилях у своєму трофейному гумовому жилеті.
— Жилета на ньому не було, коли підійшли “морські мисливці”.
— Я припускаю, що він скинув жилет під кінець. Адже він був майже в нестямі. Кажуть, навіть плакав, коли його піднімали на борт.
Розвідник відзначив це в своєму блокноті.
— Не забувайте, — вів далі головний лікар, — що мій пацієнт мало не напередодні зустрів у шхерах загадковий підводний човен. Марячи, хворий згадував про це. Зустріч, безсумнівно, справила на нього дуже велике враження. Потім його збили на літаку, і він боровся за життя в бурхливому морі. Обидві події якось згрупувалися разом, дивовижно переплилися в хворобливій уяві і…
— Гадаєте, він і досі марить?
— Не зовсім так. Вважає своє давнішнє марення дійсністю. Він певен: те, що тільки приверзлося йому, трапилося насправді. Медицина знає аналогічні випадки.
Розвідник встав.
— Єсть, товаришу генерал! Я доповім начальникові про вашу точку зору…
Шубін, проте, не дізнався про цю розмову. Він був у важкому забутті. Зустріч з розвідником не минула для нього даром.
Знову обступили ліжко спотворені риб’ячі писки. Готліб підморгував із-за кофейника, Франц вищиряв свої щучі зуби. А біля верхнього одвірка розгойдувався дуже довгий, сумний Рудольф, котрого відспівували як мертвого в якомусь містечку на Дунаї.
І весь час вчувалася Шубіну монотонна, докучливо-протяжна мелодія на губній гармошці: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен…”
Іноді мелодію настирливо перебивали голоси чайок. Схоже було на скрип дверей. Шубін жалібно просив:
— Зачиніть двері! Та зачиніть же двері!
Його не могли зрозуміти. Двері були зачинені.
Він стомлено відкидався на подушки. Чому не змажуть завіси на цих клятих скрипучих дверях?..
На ніч стан його погіршився. Два санітари насилу втримували хворого на ліжку. Він метався, вигукував слова команди. І в маренні мчав, мчав кудись…
Під ранок він затих, тільки важко, уривчасто дихав… Головний лікар, який просидів цілу ніч біля його ліжка, сердито супився. Потрібні заходи вжито. Залишається чекати перелому в ході хвороби чи…
Вікторію не пустили до Шубіна. Вона ходила туди й сюди по вестибюлю, стараючись не цокати каблуками, прислухаючись до моторошної тиші за дверима.
Там Шубін мовчки боровся за життя і розум.
Довкола нього плавали немигаючі круглі очі, а над головою струміли зелені брижі. Дивний світ водоростей, риб і медуз, звиваючись, перебираючи своїми стеблами, щупальцями, плавниками владно тягнув його до себе, на дно. Затягував нижче й нижче…
Але не втримав, не зміг утримати.
Підсвідомо Шубін, напевне, відчував, що ще не все зробив, не виконав до кінця свого військового обов’язку. Зусиллям волі він вирвався із слизьких щупальців марення і виплив на поверхню…
3
Генерал медицинської служби задоволено усміхався і приймав данину захоплення і подиву від своїх співробітників.
Так, становище було надзвичайно важке, але медицині, як бачите, вдалося впоратись із хворобою!
Шубін одужував. Він мав кумедний вигляд у новій для нього якості — хворого. Виявилося, що цей бравий моряк, звитяжець і забіяка, панічно боїться лікарів. Особливо боявся він головного лікаря, від якого залежало виписати хворого з госпіталю чи затримати на довгий термін.
Боязко, знизу вгору, дивився на нього Шубін, коли той у супроводі поважного почту у білих халатах, суплячись і сановито відсапуючись, робив щоденний обхід.
Біля ліжка Шубіна сіре від утоми обличчя головного лікаря прояснювалось. Шубін — його улюбленець. І не за подвиги на морі, а за свою поведінку в госпіталі.
Він зразково показовий хворий. Немає нікого, хто б так справно міряв температуру, так покірливо їв гнітючо рідку кашу. Кажуть, одного разу Шубін мало не заплакав, як маленький, через те, що у встановлений час йому забули дати ліки.
Вікторія розуміла, що у цьому також виявляється дивовижна зібраність Шубіна. Одна мета перед ним: якнайшвидше одужати!
“Не проґавити б наступу! — з тривогою говорив він Вікторії. І після паузи: — Адже “Летючий Голландець” ще цілий!”
Спершу від нього приховували, що війська Ленінградського фронту при підтримці кораблів і частин Червонопрапорного Балтійського флоту вже перейшли в переможний наступ.
Та, звичайно, довго приховувати це було неможливо
Дізнавшись про наступ, Шубін промовчав, але став виконувати медицинські приписи ще старанніше. Ладен був міряти температуру не двічі, а навіть п’ять—шість разів на день, тільки б умилостивити головного лікаря!
Одначе самостійно прогулятися йому дозволили не скоро, тільки на початку вересня.
До цієї прогулянки він готувався, як до аудієнції у командувача флоту. Близько години, мабуть, начищав ґудзики на парадній тужурці, потім, заклопотано висолопивши кінчик язика, дбайливо прасував штани. Поголившись, довго обприскувався одеколоном.
Сусід-артилерист, стежачи за цими приготуваннями, з заздрістю спитав:
— Передбачається бій на близькій дистанції, га, старлейте?[20]
На інших ліжках доброзичливо засміялися. Під “боєм на ближній дистанції” малося на увазі побачення з дівчиною і, можливо, поцілунки, при яких щетина на щоках не заохочується. Жарт належав самому Шубіну. Та несподівано Шубін розсердився. Власний жарт, переадресований Вікторії, здавався мало не святотатством.
Поранені, припавши до вікон, з задоволенням спостерігали, як він урочисто виходив.
