Якщо вже уявити мужчину, який міг би їй сподобатись, то, очевидно, він був би стрункий, з натхненним обличчям і тихим голосом.

Такий був її батько, концертмейстер філармонії. Такі були і батькові друзі: скрипалі, співаки, піаністи.

Вони часто музичили в домівці Мезенцевих. Дитинство Вікторії було ніби осяяне російським романсом. Скрутившись бубликом на ліжку у віддаленій кімнаті, вона засинала під “Весілля” Даргомижського або чудове тріо “Ночувала хмарка золотая”. Досі зворушливо ласкава “Колискова” Чайковського викликає клубок у горлі. Так виразно пригадується батько.

Дивачка? Можливо. Відтворене в мистецтві сильніше діяло на неї, ніж реальне життя. Читаючи роман, могла закохатися в його героя і ходити тиждень, наче в чаду. Але палкі залицяльники тільки сердили і дратували її.

“Віктошо! Згадаєш наше слово: ти зостанешся старою дівою!” — трагічно застерігали її подруги.

Вона знизувала плечима з тим байдуже-самовпевненим виглядом, який у таких випадках можуть дозволити собі тільки дуже вродливі дівчата.

Її називали Царівною-Лебідь, Сплячою красунею, просто крижинкою. Вона поблажливо усміхалася — куточками рота. їй і справді було байдуже: не манірничала і не кокетувала.

І раптом у її життя — на запаморочливій швидкості — вдерся цей моряк, зовсім чужа їй людина, галаслива, прямолінійна, настирна!

Йому відмовили. Він не вгавав. Був готовий на все: примушував жаліти себе чи обурюватися собою, тільки б не забували про нього!

Мезенцева була така лиха на Шубіна, що зле спала тієї ночі…

І він зле спав ніч.

Але вранці настрій його змінився. Він належав до тих людей з дуже врівноваженою психікою, які вранці незмінно відчувають бадьорість і приплив сил.

Місто звечора закуталось у туман, але тепер залишилися тільки тремтливі блискітки бризок на телефонних дротах.

Яскраве сонячне світло і прохолодний вітер з моря немовби змили з душі кіптяву образи і сумнівів.

Звичайно, Вікторія полюбить його, Шубіна! Вона не може не полюбити, коли він так любить її!

Своєрідна логіка закоханого!

Поверховий спостерігач назвав би це самовпевненістю. І помилився б. Шубін був оптиміст за своїм характером. Був надто здоровий фізично і душевно, щоб довго сумувати.

На аеродромі йому поталанило, як завжди. Де не взялася “оказія”.

На Лавенсарі зібрався летіти “ЛА-5”.

— І незчуєшся, як домчить, — сказав черговий по аеродрому. — Летіти всього якихось п’ятнадцять—двадцять хвилин.

Втискуючись у літак позаду льотчика, Шубін поглянув на годинник. Вісім сорок п’ять. Прилетить на Лавенсарі десь о дев’ятій. Дуже добре!

Він пощулився від холодного вітру, що хлинув з-під пропелера, підняв комір реглана.

Але які дивні очі були в неї, коли прощалися!..

Під час наступної зустрічі він неодмінно спитає про це. “Чому у вас зробилися такі очі?” — спитає він. “Які ж?” — скаже вона і задере своє підборіддя, наче ображена королева. “Ну, не такі, зрозуміло, як зараз, а дуже здивовані і милі, з таким, знаєте, променистим блиском…” І він детально, зі смаком, заходиться описувати Вікторії її очі.

Але скільки чекати на цю нову зустріч? Коли і де відбудеться вона?

Шубін обережно вмостився зручніше. У “ЛА-5” доводиться сидіти в дуже жалюгідній позі, скоцюрбившись, боязко підібгавши ноги, з опаскою, щоб, бува, не зачепити другу пару педалей, які погойдувалися внизу.

Якщо відвести від них очі, то видно краєчок захмареного неба. Картуза Шубіну насунули на самі вуха, зверху приплюснули плексиглазовим щитком. Сиди й не рипайся! Невесела постать — пасажир!

А що робити пасажирові, коли бій?

Одна з педалей різко підскочила, друга опустилася. Праворуч сторч встала синя ребриста стіна — море. Глибокий віраж! Навіщо?

Льотчик озирнувся. Він був без окулярів. Його по-хлоп’ячому веснянкувате обличчя усміхалося. Підбадьорює? Виходить, бій! Але з ким?

Море й небо заметалися довкола. Шубін перестав розрізняти, де хмари, а де гребені хвиль. Наче опинився у центрі всесвіту, що швидко обертається.

Паскудно відчувати себе пасажиром у бою!

Руки тягнуться до штурвала, до ручок машинного телеграфу, до кнопки вогнестрільного пристрою, та перед очима стрибає тільки друга пара педалей, від яких ніякої користі. Льотчик робить гірку, зривається в штопор, перевертається через крило — у каскаді фігур вищого пілотажу намагається втекти від ворога. А дурень пасажир тільки кидається з боку на бік і судорожно хапається за борт, переборюючи принизливу, що підкочується до серця, нудоту.

Та незабаром це закінчилося. На виході із чергової мертвої петлі, коли море було далеко внизу, щось майнуло поруч, чийсь хижий силует.

На мить Шубін втратив свідомість і опритомнів уже у воді.

Хвиля накрила його з головою. Він виринув, озирнувся. Позаду, надуваючись і опадаючи, волочилася по воді хмарка парашута…

Пости ССІЗ на Сескарі[15] запеленгували скороминучий повітряний бій.

Льотчик радирував: “Атакований! Прошу допомоги!” З аеродрому на Сескарі одразу ж піднялися винищувачі, але все вирішували секунди — не приспіли до бою! Коли вони прилетіли, небо було вже пусте.

Пости ССІЗ, одначе, спостерігали бій до кінця.

“ЛА-5” пробував втекти, скориставшись із своєї швидкості. Потім літаки ніби зчепилися в повітрі і сірим клубком упали в воду. Очевидно, на одному з віражів ударилися площинами.

Винищувачі покружляли над морем, шукаючи внизу людей.

Одному льотчикові здалося, що він розгледів слід від перископа підводного човна. Коли літак знизився, перископ зник. Можливо, це був просто бурун. Вітер розвів хвилю. Та льотчик вважав за потрібне згадати про це в донесенні.

У район бою було послано “морських мисливців”. Спільні пошуки з авіацією тривали близько години. їх довелося припинити, бо хвилювання на морі посилилось.

Навіть якщо хтось і вцілів після того, як упав у воду, у нього не могло бути ніяких шансів на порятунок.

Про загибель Шубіна юнга дізнався наприкінці того ж дня.

Степакова поклали в один з ленінградських госпіталів. Шуркові наказали приходити щоранку на перев’язку. Жив він у флотському екіпажі.

По дорозі туди зустрівся йому штабний писар, що служив колись у бригаді торпедних катерів.

— Чув про командира свого? — неголосно спитав він, суплячись.

— А що? На Лавенсарі полетів.

— Тож-бо й воно, що не долетів!

І писар розповів, що знав.

— І візьми до уваги, — закінчив він, намагаючись неодмінно вивести мораль, — не просто загинув, як усі гинуть, але й ворога з собою на дно…

— Шубін же! — з гідністю сказав Шурко, за звичкою пишаючись своїм командиром, якось одразу ще не збагнувши, не усвідомивши до кінця, що йдеться про його смерть.,

Сильний психічний удар, на відміну від фізичного, іноді відчувається не одразу. Є в людській душі запас пружності, душа намагається опиратися, не хоче пускати всередину те страшне, страшенно безглузде, від чого їй доведеться здригатися і болісно корчитись.

Так було і з Шурком. Він попрощався з писарем і спочатку, по інерції, думав про інше, стороннє. Подивувався чарівній красі Двірцевої площі, яку не могли зіпсувати назвіть забиті дошками вікна Ермітажу. Потім зацікавився поведінкою жінки з двома кошиками, що йшла попереду. Вона раптом зігнулася і пішла дуже дивно, боком, високо піднімаючи ноги, як ходять злякані коні.

Простеживши за її поглядом, Шурко побачив пацюка. Не поспішаючи, з цілковитим презирством до перехожих пацюк переходив площу — від Головного штабу до Адміралтейства. Голий рожевий хвіст, звиваючись, тягнувся за ним.

Пацюків Шурко не любив — їх безліч водилося на Лавенсарі. А цей до того ж самовдоволений, зухвало самовдоволений. Усе-таки ж не 1942, а 1944 рік! Блокада закінчилась, фашистів потурили від Ленінграда! Надто вже розперезався він, цей пацюк, нахабно дозволяючи собі розгулювати серед білого дня по Ленінграду!