Потім прослизнули вздовж протоки дві швидкохідні десантні баржі — бедебешки, як називає їх гвардії старший лейтенант.

Сонце перемістилося на небі. Треба міняти позицію. Ненароком сонячний промінь відіб’ється від скелець бінокля, і зайчик блисне в лісі. Адже протилежний берег також окатий!

З нової позиції тичку що краще видно. Ага! Комір піднято, їй холодно. Отже, вона нордова![14]

Довгими зимовими вечорами гвардії старший лейтенант навчав юнгу морської премудрості.

Він розкладав на столі різноколірні картинки: “Дивись, віхи! Нордова — ось вона! — червона, голик па ній у вигляді конуса, основою вгору. Наче комір піднятий і ніс почервонів. Дуже холодно — нордова ж! А ось зюйдова: чорна, конус основою вниз. Жарко цій вісі, відкинула комір, загоріла, аж чорна!”

Вестову і остову лейтенант учив розрізняти по-іншому:

“Голик вестовий — два конуси, з’єднані вершинами. Поділи по вертикалі пополам, права частина здасться тобі буквою “В”. І це буде вест. А голик остовий — два конуси, з’єднані основою. Має вигляд ромба чи букви “О” — ост. Так, до речі, розпізнавай і місяць, старий він чи молодий. Коли ріжки стирчать праворуч, це схоже на букву “С”. Значить — старий. Коли ліворуч, то проведи лінію по вертикалі, вийде у тебе “Р” — ранній, молодий”.

І вхідні вогні запам’ятав Шурко завдяки шубінським смішним примовкам. Три вогні: зелений, білий, зелений — дозволяють вхід у гавань. Початкові букви “ЗБЗ”, інакшу, як казав Шубінн: “Заходь, браток, заходь!” Вогні червоний, білий, червоний — заборонні. Початкові літери складають “ЧБЧ” тобто: “Чеши, браток, чеши!..”

О! Чого тільки не вигадає гвардії старший лейтенант!..

Усміхаючись, юнга повільно віднімав бінокль до горизонту. Перше правило сигнальника: роздивляйся шлях корабля і те. що його оточує. Неодмінно від води, від корабля. А тепер для Шурка кораблем був цей довірений його пильності островок у шхерах.

Трохи праворуч нордової віхи сріблилися дрібні брижі. Під водою вгадувалося каміння. Віха попереджала: “Залиш мене на північ!” Так і обходять її кораблі.

Парусно-моторна шхуна пройшла мимо Шурка.

Щоб не забути, він відклав на землі четверту гілку за кількістю кораблів, що пропливали.

Картина була, загалом, мирна. Вітер ущух. Протока стала дзеркально гладенька, як сільський став. Купка низьких дерев стовпилась біля самої води, наче худоба на водопої.

А над лісом висіли сонні і дуже товсті, немовби підбиті ватою, хмари.

Одна з них мала незвичайний вигляд. Була бузкового кольору і висіла дуже низько. Придивившись, Шурко розглядів на ній дерева! Трохи далі видно було шмат скелі, що навис над протокою. Це мис, і на ньому височить маяк.

Літаючий острів з маяком! Юнга подумав, що марить, і протер очі.

А, рефракція! Це рефракція! Про неї теж говорив гвардії старший лейтенант. У повітрі, насиченому водяною парою, зображення переломлюється, як у лінзах перископа. Зараз завдяки рефракції юнга ніби заглядав через горизонт. Ось він, секретний маяк воєнного часу, світло якого бачила дівчина-метеоролог!

Міражі, брижі, сонячні зайчики… Сонне оціпеніння оволоділо юнгою. Райдужні кола, наче плями мазути, повільно попливли по воді.

“Хилить на сон, еге?” — пробасив Шурко голосом гвардії старшого лейтенанта. “Очерет дуже шелестить, товаришу гвардії старший лейтенант”,— тоненьким голосом поскаржився він. “А ти вслухайся, про що шелестить! Ну? Слу-хай! Слу-хай! Он воно, брат, що! Не заколисують, а попереджають: не спи, мовляв, Шурко, розтули очі і вуха!”

Шурко стріпнувся, наче пес, що виліз із води.

Через деякий час за його спиною тричі пролунав умовний свист. Шурко радісно свиснув у відповідь. До нього підповзли гвардії старший лейтенант і радист Чачко.

— Чи ти ба! — здивувався Шубін, вислухавши рапорт юнги. — Виходить, на жвавому місці ми! А я й не знав!

Він жадібно припав до бінокля.

Професор Грибов учив Шубіна не дуже довіряти віхам, які в першу-ліпшу мить може віддрейфувати чи знести штормом. Головне — це створні знаки. Віхи тільки доповнюють їх. Але де ж вони, ці створні знаки?

У шхерах кораблі ходять без перебільшення з оглядкою, від одного берегового створу до другого.

Створними знаками можуть бути білі щити у вигляді трапеції чи ромба, плями, намальовані білою фарбою на каменях, вежі маяків, дзвіниці, високі дерева чи скелі вигадливих обрисів.

По шхерах, звивистих протоках, кораблі плавають зигзагом, раз у раз міняючи напрям, дуже обережно і неквапливо розвертаючись. У полі зору стернового мають зблизитися два створні знаки, зазначені в лоції для цього відрізку шляху. Коли один створний знак затулить другий, стерновий знатиме, що поворот закінчено. Тепер кораблю не загрожує небезпека сісти на мілину чи вискочити на каміння. Коли знову повертають, користуються другою парою створних знаків, і так далі.

Буксир на очах у Шубіна обійшов каміння, позначене віхою. З’явилося дивне відчуття, ніби він, Шубін, і є один із створних знаків. Лейтенант озирнувся.

Виявилося, що моряки лежать біля підніжжя високого каменя, який стирчить із густих заростей папороті. На ньому біліє пляма.

Через поспіх, а може, щоб особливо не привертати уваги, тут не поставили дерев’яний ґратчастий щит — просто намалювали пляму на камені. Такі плями називаються “зайчиками”, тому що вони біленькі і їх заховано в лісі. Такий же спрощений створний знак виднівся трохи нижче, біля самого урізу води.

Рух на шхерному “перехресті” був жвавий. Тут перетиналися два шхерні фарватери — подовжній і поперечний. У лоції це називається вузлом фарватерів. Недарма фашисти так оберігали його. Минулої ночі вздовж і впоперек вишмагали променями, неначе обмахувалися, хрестячись. Від цього мигтіння голова йшла обертом.

А де ж таємнича світна доріжка? Очевидно, далі на північ, за тим лісистим пасмом.

Шубін пригадував: он там повинен бути Рябиновий мис, ліворуч — острів Довгий Камінь. Звідси, з-під створного знака, шхери як на долоні! Мезенцева зуміла побачити немало цікавого, та він, Шубін, побачить ще більше. Повезе з собою не одну “позначку” на карті.

Позначку? Начебто малувато.

На війні люди відвикають сприймати пейзаж як такий. Пейзаж набирає суто службового, військового характеру. Пагорки перетворюються у висоти, скелі — у прикриття, луки — у посадочні майданчики. А для моряка те, що він бачить на суходолі, то тільки орієнтири, за якими перевіряють і уточнюють місце корабля. (“Зачепився за он ту скелю, беру пеленг на цю дзвіницю”).

І знову бінокль Шубіна завмер біля віхи. Міліціонерів на перехресті нема. Світлофори-маяки працюють тільки в темну пору доби. Удень доводиться покладатися на створи і віхи…

Так, це було б цікаво! Грибов назвав би це “поправкою до лоції”.

Але ні, не вдасться! Сонце невсипущим сторожем стоїть над шхерами. Та й ризиковано привертати увагу до протоки, поки катер ще не на ходу.

Шурко вражено дивився на свого командира. Той щось шепотів, мружився, супився. Мабуть, вигадує нову каверзу!

Одначе й до Шубіна поступово почало доходити, що шхери красиві. Ці місця він уперше бачив удень, хоча його і вважали “спеціалістом по шхерах”.

Он воно що! Шхери, виявляється, різноколірні! Граніт — червоний чи сірий, але під сірим проступають червоні плями. На плитах — бузковий верес, яскраво-зелена папороть, темно-зелені, здалеку майже сині ялини, жовтувата торішня трава.

Гранітна основа шхер вислана мохом, бурим чи зеленуватим. Чіткий силует ялин і сосон прокреслюється над кущами ожини і малини та поміж листяних дерев — дубом, осикою, кленом, березою. Деякі дерева лежать покотом, — очевидно, після бомбардування. А в зелень хвої вплітається гарний червоний візерунок горобини.

Головною деталлю пейзажу була, одначе, вода. Вона підкреслювала дивовижну різноманітність шхер. Обрамляла картину і водночас ніби дрібнила її.

Місцями берег круто обривався або збігав до води великими кам’яними плитами, схожими на східці.