Я вдав, що вельми здивований.

— Ні, пане лікар, ви безнадійні. Навіть наприкінці… наприкінці війни, хотів я сказати, ви не навчитеся мислити глобальними категоріями. Врахуйте: поразка Англії і розвал її імперії були б на руку США, а також Японії. За нашою спиною вони підібрали б уламки. А нам після Англії довелося б ще морочитися з Росією. Інша річ, якби спершу було завойовано Росію. До речі, через рік бідолаху Зікса призначили комендантом Москви. Певно, хотіли компенсувати за Лондон. Але і з Москвою не вийшло. Весела репутація, правда ж? Двічі не відбувся комендант!

Командир посміхнувся.

— Та й нам не пофортунило. Ми позбулися товариства екс-короля. Він порозважав би нас. Кажуть: у діда вдався. Такий самий гульвіса і балясник.

— Нас доволі звеселяв американець — гравець у покер. Той, кого ми возили в шхери. Його наказано було звати паном радником.

— Ви лихопомні. Радник обігравав вас у покер?

— Не тільки мене. Був якийсь двожильний. Удень без перепочинку грав у карти, ночами радився з цими заклопотаними фіннами. Що їх так непокоїло?

— Пане лікар, від вас у мене більше немає секретів. Радникові не вдалося обіграти фіннів! Вони радилися щодо так званого доларового натиску.

— Натиску?

— Ну, ви ж пам’ятаєте весняну ситуацію тисяча дев’ятсот сорок четвертого року. Англійці та американці готували вторгнення в Північну Францію. Звичайно, їм хотілося якнайдовше не пускати до Європи росіян, притримати їх біля Карельського валу, поки самі вони перелізатимуть через Атлантичний. Система важків, розумієте? Атлантичний та Карельський вали — на різних кінцях важеля. Піднявся один кінець, опустився другий.

— Але при чому тут долари?

— Е-е, це давня історія. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року американські військові фірми постачали фіннам зброю. В кредит. Сума боргу, кінець кінцем, досягла близько десяти мільйонів доларів. Янкі не квапили з виплатою. Але через п’ять років, напередодні вторгнення в Північну Францію, ми припровадили в шхери цього веселуна — гравця в покер. Янкі ж не воювали з Фінляндією. Вони не могли настрахати її бомбами. Зате могли подати до виплати векселі. Що й було зроблено на наших очах і з нашою допомогою.

— Гравець у покер зажадав од фіннів: або воюйте, або платіть?

— Щось на зразок цього. Здиристий, бачте, кредиторі

— Я збагнув. Нам це було на руку: зберегти Фінляндію проти Росії. Проте фінни все-таки вийшли з війни — незважаючи на зусилля гравця в покер. До деякої міри я радий цьому. Він надто часто блефував. І взагалі дратував. Був галасливий, безцеремонний, самовдоволений. Типовий ділок янкі. Чи не дуже типовий? Я непевно мовчав.

— Він міг блефувати не тільки в покер, — сказав командир. — Уявіть на мить, що це був німець, який лише вдавав американця.

— Навіщо йому треба було грати американця?

— Навіщо?.. Але Ріббентроп прилетів у Хельсінкі вмовляти Маннергейма приблизно тоді ж, коли наш пасажир уламував у шхерах незговірливих фінансистів. Випадковий збіг? Не знаю. Занадто схоже на улюблені лещата. Фіннів затисли з двох боків: німецький дипломат у Хельсінкі, удаваний американський кредитор у шхерах. І це цілком відповідало б тактиці “Летючого Голландця”. Облуда, доведена до засліпливого лиску. Втім, я нічого не стверджую, пане лікар, просто міркую вголос. Можливий і перший варіант: Ріббентроп закликає до бойової співдружності, а янкі байдуже б’ють по капшукові.

Він знову скоса зиркнув на годинник:

— Мені так приємно, що я можу бути відвертим з вами! Адже ми випадкові подорожани, правда ж? А поїзд наближається до станції, на якій ви, на жаль, зійдете.

(Мені здалося, що він лукаво підморгнув. Чи то так падало світло на його обличчя? Він завжди тримає голову трохи набік. На секунду, штурмбанфюрере, мені здалося, що командир грає в якусь незрозумілу для мене гру. З його обличчя немовби зсунулася маска. Він сміявся, жартував, настирливо частував, а очі, як завжди, були холодні, насторожені, неприязні. Проте я не мав часу на роздуми! Треба було слухати і слухати, не пропускаючи нічого!)

— Але ж ви так і не випили за наших пасажирів.

— Ви також, пане капітан другого рангу!

Командир підняв свій келих, поглянув на вино проти світла і обережно поставив на стіл.

— Чудове вино! Особливе. Його берегли для нашого останнього пасажира. Ні, не для гравця в покер. І не для екс-короля. Для того, хто лаштувався стати нашим останнім пасажиром. Адже нас збиралася вшанувати своєю присутністю найвисокопоставленіша персона в Німеччині. Струнко, лейтенанте Гейнц! Встати і простягти праву руку вперед. Ну-ну, я пожартував. Але ви вгадали.

Найнеймовірніше в цій розмові було ще попереду. Командир сказав:

— Нас називають лейб-субмариною фюрера. Але з чим це пов’язано?

— Не знаю.

— Само собою. Звідки вам знати. Це знають тільки троє: я, мій штурман та Адольф. Тепер — з вами — уже четверо. Та ви, сподіваюся, не вибовкаєте?

Я ледве не впустив келиха. Назвати фюрера на ім’я! Це вже само по собі було державний злочин!

— У кабінеті Адольфа, — сказав командир, — висить, до вашого відома, особлива карта. На ній ретельно — Адольф вельми ретельна людина — відзначають місцеперебування нашого підводного човна. Адольфові хотілося б, щоб у такий тривожний час ми були ближче до нього. І для цього він має підстави.

Потягнувшись за пляшкою, командир мало не перекинув стола. Я поспішив підтримати його.

— Дякую… Але ви зовсім перестали пити. Чи не лякаю я вас своєю одвертістю?

Командир випростався і без усмішки подивився на мене.

— Слухайте далі. Найцікавіше далі. Щодня в домовлений час мій радист виходить в ефір і настроюється на певну хвилю. Він жде. Він терпляче жде. На хвилі нічого не з’являється, і це добре. Значить, Третій рейх ще стоїть. Та ось — уявімо такий гіпотетичний випадок — в каюту до мене стукає радист. “Сигнал прийнято, пане капітан другого рангу”, — доповідає він. Це найпростіший умовний сигнал. В ефірі пролунало кілька тактів. Десь крутиться пластинка. Виконано популярний романс гамбурзьких моряків: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”. Чи не нагадує це вам: “Небо безхмарне над Іспанією”?[54] Тоді небо не було безхмарним над Іспанією. І тепер мелодія лунає лиховісно. Вона розлягається як похоронний дзвін над Німеччиною! Це означає, пане лікар, що все пропало. Третій рейх загинув, і Адольф накарячках вибирається з свого бункера. Він кличе на допомогу мене! Я повинен облишити всі справи! хоч би чим займався, хоч би де перебував, і повним ходом прямувати до найближчої Вінети на узбережжі Німеччини. Там у люк нашого підводного човна спустяться Адольф, Єва, два—три охоронці. Відсіки “Летючого Голландця” — ось усе, що лишилося Адольфу від його імперії! Потім занурення, повний вперед, курс вест, Амазонка!.. Врахуйте: радист, що прийняв сигнал, не знає його таємного сенсу. Знаємо тільки ми: Адольф, Венцель, я та ви. Тепер уже й ви! — Він люб’язно повернувся до мене всім тулубом: — Бачте, Адольф хотів би на певний час загубитися в темряві тропічних лісів. Черчілль тисяча дев’ятсот сорокового року ладнався евакуюватися до Канади. Чому б Адольфові не прихиститися на тому самому континенті, але трохи на південь, у своїх земляків, в Бразілії? Він хотів би, як ми, вдати з себе мертвого. Третій рейх не існує, росіяни на вулицях Берліна, та в резерві в Адольфа “Летючий Голландець”. Поки є “Летючий Голландець”, ще не все втрачено.

Він наблизив своє обличчя майже впритул до мого:

— Сигнал “Ауфвідерзеен” буде прийнято, не сумнівайтесь. Але чи я його зрозумію, ось у чому річ! Адже я можу і знельсонити?

— Як це — знельсонити?

— Маю на увазі підзорну трубу і вибите око адмірала Забули цей анекдот?

Я здригнувся. Я пригадав![55]

— Одначе ви, помічаю, здригаєтеся щоразу, коли я кажу “Гітлер” чи “Адольф”. Гаразд, заради вас — ви ж мій гість — називатиму його “фюрер”. Я поясню вам, чому хочу знельсонити.