— Та й човен потрібен.

— Човен, човен! — чомусь зачастив Тарас, він блимав оченятами, пригадував і раптом: — Вра!!! Човен є!

— Облиш, Тарасе, тут розмова на повному серйозі.

— Є човен з веслами і шкармами!

Кузик такого не міг стерпіти. Він демонстративно підвівся, засунув руки в кишені. Це була ознака того, що Похмай роздратований і має намір піти геть, але тут він почув таке, що примусило його зупинитися.

— Пригадуєш оголошення, яке ми читали в школі про лікувальну травичку?

— Можу напам’ять переказати.

— А примітку про збирачів солодкого коріння і колгоспний човен?

— Нічого не розумію, при чому тут ми?

— Як це при чому! Ми створимо загін збирачів солодкого коріння. Будуть і човен, і намет.

— Тарасе, це таки здорово! — Кузько аж плеснув у долоні.

Відтоді друзі не переставали жити мріями про бухту Солодкого коріння…

Коли деркулівські школярі закінчували складати іспити, для вірних друзів Тараса і Похмая настали найвідповідальніші дні. Настав час домовлятися з Сашком-Нептуном, а він після кожного іспиту кудись зникав. У школі жартували: мовляв, він готується до іспитів на морському дні, разом з морським богом Нептуном.

Та ось одного ранку майбутнім дослідникам бухти Солодкого коріння поталанило — хлопці несподівано зустріли Сашка на березі моря. Він походжав по кладовищу рибальських човнів. Так, є й таке! Коли баркас-трудівник відплаває своє, його витягають з моря на пісок, перекидають догори дном і залишають на вічний спокій. Підставивши пошарпані ребра-шпангоути всім вітрам і сонцю, дощам і морозу, він спочиватиме тут під гуркіт штормів. Ніхто не зачепить човна-пенсіонера. Це вже такий неписаний закон моря.

Коли Тарас з Похмаєм проходили повз старі човни, вони побачили, як з-під обдертого баркаса, що дивовижно нагадував кістяк іхтіозавра, обережно виліз хлопчина. То був Сашко-Нептун. Так ось де він отаборився! Спочатку друзі вдали, що він їх анітрохи не цікавить. Але потім Кузько вирішив, що зручнішого місця для розмови їм не знайти:

— Морському богові привіт!

Тарас запропонував посидіти у холодочку біля човна.

Деякий час вони мовчки копирсали голими п’ятками пісок. Зовсім поруч галасували мартини, набридливо торохтів мотор мотофелюги. Напевне, суденце поспішало з рибою до причалу… Непомітно для Сашка Тарас штовхнув ліктем свого друга, мовляв, нахвалявся — так агітуй цього водяного бога, а то, дивись, візьме й піде геть.

— Ну і цікаву ж історію довелося мені прочитати! — почав нарешті Кузько.

Сашко навіть не повернув голови — слідкував за рухливими хвилями, що вилизували пісок.

— Розповідай, Похмаю, — з удаваною зацікавленістю відгукнувся Тарас, а Кузько тільки зиркнув на Сашка — той так само байдуже копирсав пісок п’ятками.

— Так от, читав я в історичному журналі, пошарпаному-пошарпаному, про загибель піратського вітрильника «Свята Марія», який пішов на дно десь біля деркулівських берегів…

— Що ти верзеш, Кузько? — стрепенувся Сашко і дав спокій піску.

Похмай навмисне не поспішав з відповіддю, хай, мовляв, новина трохи дошкулить водяного ідола.

— А «Святу Марію» так і не знайшли? — чи то запитав, а чи уточнив Тарас.

— У тому-то й справа, що ні вітрильника, ні його скарбів ніхто не бачив. Звичайно, у трюмах там було багато всякого добра. Пишуть історики, що були амфори з вином і чималий чорний глек з коштовностями якоїсь скитської царівни.

Похмай так переконливо вигадував, що не тільки Сашко, але й Тарас почав вірити.

— Я впевнений, — продовжував Кузьма, — вітрильник лежить на дні бухти Солодкого коріння, адже там скелястий берег, об який легко могло розбитися судно.

— Їй-право, Кузько, ти діло кажеш. Мені батько розповідав про ту бухту, — погодився водяний бог.

— От би знайти вітрильник, але для цього потрібен човен, — зауважив Сашко.

— Човен буде. А колгоспний сейнер підвезе до бухти, — докинув Похмай.

— Тоді слухайте. Ми, це значить ти, Тарас і я, створимо загін шукачів солодкого коріння. Нашому загонові у рибколгоспі дадуть човна і все потрібне для збирання солодцю.

— Будемо шукати вітрильник, а коріння між ділом… Тільки про «Святу Марію» нікому нічичирк. Це наша таємниця. Коли знайдемо й привеземо до школи амфори та чорний глек, отоді інша справа… Ясно? — Похмай брав у свої руки керівництво експедицією.

— Згода, — подав руку Сашко.

— Хай буде так! — простягнув і свою долоню Похмай, а зверху на дві руки лягла й рука Тараса.

— Тепер, шановні друзі, — урочисто проголосив Кузько, — давайте про діло. Напишемо заяву про наше бажання збирати солодець і віднесемо її нашій старості — Марійці. Вона зрадіє — ось побачите!

Тут же, на березі, друзі скріпили свою спільну заяву підписами на ребрі «іхтіозавра».

Біля школи хлопці зупинилися, тихо зайшли в коридор.

Похмай обережно відхилив двері шкільної Світлиці. Марійка сиділа за столом і щось старанно записувала у товстий альбом.

— Заходьте.

— Добрий день! Це, значить, ми!!! — з запалом і урочисто привітався Похмай і підійшов до столу.

— Що ви — бачу! Та це, повірте, не таке вже диво. Сідайте! — запросила хлопців староста.

Треба сказати, що Марійці не подобався рудий Кузько. Надто він став балакучий, та й любить стромляти свого пташиного носа не у свої справи…

— Марійко, ми — це все-таки диво! — гаряче запевнив Кузя.

— А саме? — вона з інтересом глянула на хлопчиків.

Друзі виструнчились.

— Ми — це значить загін шукачів солодкого коріння. Ось наша заява. — Кузик театрально вклонився і поклав на стіл папірець з коротким текстом, під яким красувалися три розмашисті підписи.

Марійка навіть не глянула на той папірець:

— Пізно.

— Що пізно?! Як це розуміти?

— Так, заява вже є, — пояснила Марійка.

— Хто подав? — враз спохмурнів Кузько.

— Подали заяву Федір Якимець, Василь Жук та Дмитро Галушка. А для збирання солодцю потрібен лише один загін.

— Що ж нам тепер робити? — друзі враз принишкли.

— І для вас щось знайдемо, — запевнила вожата, — будете збирати нечуй-траву. Вона росте на лимані.

— Збирати травичку — це дівоче діло. Інша справа — коріння копати.

До кімнати зайшла шкільна староста Олена Семенівна. Перебиваючи один одного, хлопці розповіли про своє непохитне бажання збирати коріння.

— Хто у вашому загоні за старшого може бути? — спитала Олена Семенівна.

— Кузьма Карасик, — відповів Тарас.

— Не заперечую. Надійний ватажок, на крижині не розгубився, — на мить замислилась вона, а тоді порадила: — Я гадаю, треба зробити ось що. Сьогодні ж увечері хай зберуться до школи всі хлопці, які погодилися збирати коріння, тоді й вирішимо, якому загонові доручити цю справу.

Похнюпившись, приятелі поверталися зі школи. Попасти у бажану бухту Солодкого коріння виявилось не так легко, як вони гадали. Де їм змагатися з отим Федором Якимцем, адже він на всю школу оратор. Жодних зборів не проходило без його виступу. Так що ввечері можна й не приходити.

Однак, тільки почало вечоріти, хлопці рушили до школи. На цьому наполіг Кузько, який запевнив товаришів, що вони переможуть, бо є у нього, Похмая, на цей випадок геніальна думка.

Коли друзі зайшли до шкільної Світлиці, їх уже чекали. Серед присутніх Кузик несподівано побачив і свого класного керівника Аркадія Полікарповича. Дуже любив він ставити різні запитання. Не обійшлося без них і на цей раз.

— Скажіть, хлопці, а чи не на морському дні росте солодке коріння? — жартома запитав він Сашка-Нептуна.

— Коріння на березі росте, — серйозно відповів Сашко.

— Шкода. От коли б те коріння росло у морі, я обома руками голосував би за ваш загін. Пірнаєте ви гарно. Торік, здається, Кузьма з ботаніці трійку мав. Чи не сплутає чогось і тепер? Візьме та замість солодкого набере гіркого коріння.

— Щось я цього не пам’ятаю, — дипломатично відповів Кузько, — а мо’й була. Трійки, Аркадію Полікарповичу, я погано запам’ятовую. От п’ятірки — то інша річ.